Сидячи на ліжку, дядько жував бетель і курив кальян. Бхомболові здалося, що дядько хоче сказати йому щось важливе, і він не помилився.

— Підійди-но сюди, — покликав пан управитель небожа, передавши Харану свій кальян. — Сідай…

Бхомбол не поспішаючи підійшов і сів на краєчок дядькового ліжка. Руки й ноги в нього неначе задерев'яніли, у скронях стукало, йому був знайомий цей стан: у такі хвилини він не володів собою і міг зважитись на що завгодно.

Однак слова і тон дядька були зовсім несподіваними для Бхомбола.

— Невже ти думав, — почав дядько дуже тихо, — що мені подобається карати тебе? Мені це самому неприємно. Якщо я лаю тебе, то тільки тому, що бажаю тобі добра. Адже ти сирота, а я старий. Куди ти підеш після моєї смерті? Як заробиш собі на шматок хліба? Послухай, що я тобі кажу: схаменися й почни вчитися! Але ти не хочеш зрозуміти мене.

«Ні! — запротестував у душі Бхомбол. — Я все розумію, от ільки мене ніхто не розуміє!»

— Коли я згадую, — вів далі дядько, — що ти босий, голодний, блукаєш, наче божевільний, десь шляхами, мені стає боляче. Адже ти син мого старшого брата!

Бхомбол глянув дядькові в лице і здивувався. Невже в нього виступили сльози на очах? Чи то блиснуло світло? Чи це та людина, яка завжди безжально дубасила його, людина, від якої він ніколи не одержував нічого, крім стусанів, і налитих кров'ю очей якої так боявся?

Бхомбол проковтнув клубок, що підступив до горла.

— Чому ж ти втік? — спитав дядько.

Бхомбол знову глянув на дядькове лице і промовчав. Очі його, й без того великі, стали ще більші.

«Я втік тому, що ви відшмагали б мене», — хотів сказати хлопець, але не міг. Він ніби вперше побачив, який старий його дядько, скільки в нього зморщок на лобі і біля очей. Він, Бхомбол, витерпить усе, навіть побої, але дядько не витримає, якщо його вдарити навіть словом.

— Я хочу знати все. Скажи мені, чому ти втік?

— Я хотів потрапити в Татанагар, — відповів нарешті Бхомбол.

— Ти кажеш неправду, — зауважив дядько, важко зітхнувши. — Та вважатимем, що це так. То чому ж ти не сказав мені про це одразу? Ти ще малий, що ти робитимеш там? На металургійному заводі не місце таким хлопчакам, як ти.

— Там можна чогось навчитись. Там набирають робітників… — відказав Бхомбол.

— Авжеж, та тільки стосується це не тебе, а трохи старших. Ніхто не заважатиме тобі йти працювати, коли ти виростеш. Навпаки, я буду тільки радий. Але зараз тобі треба змитися. Коли закінчиш школу, перед тобою будуть відкриті всі дороги, ти зможеш поїхати і в Татанагар. І я допоможу тобі, коли буду живий…

Бхомбол спробував уявити собі той день, про який говорив дядько, але не зміг, йому здавалося, що цей день ніколи не настане…

Раптом дядько поклав руку йому на плече. Бхомбол був такий здивований, такий зворушений, що не міг нічого відповісти. Вперше дядько був ласкавий до нього. Хлопець відчув, що йому хочеться плакати.

— Учися гарно, — мовив дядько, тримаючи руку на його плечі. — Не хочеш їхати додому — зоставайся тут, у мене. Але на кілька місяців тобі все-таки треба буде повернутися додому і докінчити навчальний рік. Поки що недоцільно залишатися тут. Здаси екзамени і приїдеш до мене. Адже ти любиш погуляти — а тут є багато куточків, які варто оглянути. Коли б ти побачив великий ліс, де водяться олені, ти ніколи не забув би його. Це гарний дрімучий ліс. Я пошлю з тобою досвідчених мисливців. Туди треба їхати човном. Там на обох берегах річки — густі зарості, і гілля дерев схиляється до самої води. Вранці і ввечері дикі звірі виходять на водопій до річки. В лісі є велике озеро. На березі його стоїть зруйнований храм. Цьому храмові багато сотень років. У тих місцях немає жодної людини. Я бував там. Твій батько теж одного разу ходив туди — сам-самісінький. Він був дуже сміливою людиною, твій батько…

Дядько важко зітхнув, трохи помовчав і зняв руку з Бхомболового плеча.

Та Бхомбол і далі відчував її на своєму плечі. Потім це відчуття зникло, однак той ласкавий тягар перейшов йому на серце.

— На свята зостанешся тут. А якщо захочеш поїхати на завод у Татанагар після школи, я допоможу тобі. Тут гарна школа. Хочеш залишитись у мене і вчитися тут? — Дядько зазирнув в обличчя Бхомболові.

— Я поїду додому, — помовчавши, відповів хлопчик.

— Чого? — спокійно запитав дядько. — Тобі тут не подобається?

— Тут нікого нема.

Дядько засміявся.

— Сьогодні восьмий день місяця. Поки ти доберешся додому, свята закінчаться. Крім того, треба послати когось супроводжувати тебе, а всі ж хочуть побути на свята дома. Ти поїдеш додому ранком одинадцятого дня. Я напишу про це в Дургапур, щоб там не хвилювалися. А ти за ці кілька днів приглянься до всього як слід.

На цьому розмову було закінчено. Бхомбол міцніше підперезав дхоті і вийшов надвір.

Кухар, розсильний, служники — всі вже пообідали. Біля колодязя купою лежав брудний посуд. На ньому сиділи ворони і ласували недоїдками. З-під мат, якими було запнуто цямриння колодязя, вискочив рудий пес. «Мабуть, він приходить сюди щодня», — подумав Бхомбол. Пес, побачивши ворон, загавкав і попроганяв їх, — а сам заходився вилизувати тарілки. Ворони знялися й сіли на цямрині колодязя. Та вже за хвилину вони відлетіли трохи вбік і почали дзьобати зернятка рису, розсипані по землі. На сходах кухні сиділа кицька, схожа на тигра. Час від часу вона витягала шию, озиралася на всі боки і позіхала. За будинком на дикій яблуні воркував голуб. Звідкись здалека йому відповідала голубка…

На небі біліли хмари. Вони пливли, наче уві сні, ліниво змінюючи свої форми. Бхомбол вийшов на подвір'я і став дивитися на хмари. Вітрець дихнув прохолодою, і хлопцеві стало холодно, йому чомусь пригадалася зима.

В цей час на вулиці пролунав голос Шорупа. Зайшовши на подвір'я, він зупинився біля дверей спальні і щось сказав панові управителю. Потім знову пішов і за кілька хвилин привів дідуся, якого вони зустріли вранці на базарі. З ним було ще кілька чоловік.

Бхомбол вийшов на вулицю і став під деревом. Звідси було видно дуже далеко. Ліворуч стояла невелика хатина, за нею поле, а за полем шлях. Цим шляхом Бхомбол прийшов сюди. За шляхом розлягалися рисові плантації. Плантація за плантацією ішли в далину неозорими зеленими хвилями і закінчувались десь на видноколі, там, де зелений колір нив зливався з блакиттю туману. Бхомболові здавалося, що там, за цими рисовими полями, нема нічого: ні світу, ні неба… Хто зна, що там далі! Над полями зграйками пурхали горобці.

Серед рисових плантацій пролягала дорога. Нею неквапливо посувалися схожі на ляльки постаті, одягнені в біле. Можливо, вони йдуть і не дорогою, а межею. Довкола тиша і спокій. Десь далеко замукала корова. Бхомболу здалося, що корова промовила: «Мамо!» Дорогою, подзвонюючи, проїхав велосипедист. З дерева осипалося сухе листя, і Бхомбол чув, як воно падало на землю. Усе навкруги поринуло в сон. Хлопцеві дуже хотілося повернутись у Дургапур, але ще кілька днів доведеться пробути тут. На зворотному шляху він неодмінно загляне до Падми і відвідає бабусю в Шалукданзі.

Сонце сідало за верховіття дерев. Наближався вечір.

Ідучи з дому, дядько сказав Бхомболові:

— Одягнися і сходи подивитися на статую богині. Сьогодні буде вистава. Якщо хочеш побачити її, то підеш після вечері з Богою і Шорупом. Харан занедужав. У нього температура…

Бхомболу не дуже хотілося йти дивитися на статую Дургі. Хоч, коли б він був зараз у Дургапурі, то обов'язково пішов би поглянути на неї разом із своїми друзями. А тут усе не так. Там, де відбувається свято, і на ярмарку мало крамниць, не чути веселого гамору. Майже не видно, що настали свята.

Але дядько сказав, що буде вистава. Її, звісно, треба подивитися.