У них в Дургапурі також бувають вистави, але в інший час. Найцікавіше дивитися репетиції. Останній раз в Дургапурі любителі ставили п'єсу «Хорішчондро». В цій виставі Бхомболів товариш Хорідаш грав роль Рохіташо.

Коли під час спектакля Бхомбол і його приятелі побачили Хорідаша, який спав на колінах принцеси Шойбе, вони посхоплювалися з місць і заходилися кричати: «Дивіться! Та це ж начебто наш Хорідаш!» Дорослі, які були присутні на виставі, почали лаяти хлопчаків і вимагати, щоб вони посідали на місця і замовкли. Та ні Бхомбол, ні його приятелі не втихомирювались. Один із них, регочучи, навіть крикнув на сцену: «Ей, Хорідаше!» Він сміявся навіть тоді, коли його виводили.

Роль Шойбе грав Ашу. В житті він був дуже смаглявим, але так напудрився, що став білий, як англієць. Бхомбол ніяк не міг зрозуміти, як це чоловік може грати жіночу роль. Адже розмовляти жіночим голосом самому бридко. Бхомбол хотів би грати роль Бхіша, Арджуни або якогось іншого героя, але нізащо не погодився б грати жіночу роль!

Цікаво, який спектакль покажуть тут? Можна, звичайно, спитати про це в дядька; тепер він став Бхомболові рідніший, ніж був. Хлопець почував себе дорослішим, відколи дядько перестав поводитися з ним, як з маленьким. Бхомболові не подобалось, коли на нього дивилися, як на дитину, і не віддавали належного, як йому здавалося, ні його силі, ні розумові. Часом це так обурювало його, що він не хотів нікого слухатись. В такі хвилини хлопець ненавидів усіх. Він хоче, щоб до нього ставились, як до людини. Досить уже того, що багато що дорослі намагаються приховати від нього. Та від нього нічого не приховаєш!..

— Яка сьогодні вистава? — спитав Бхомбол дядька.

— «Раджа Протап».

— «Раджа Протап»? — Бхомбол дуже зрадів.

Він читав про цього героя і навіть знав, що в нього на тілі шрам від удару списа. Коли Бхомбол сперечався з ким-небудь, то поважно повторював слова раджі Протапа: «Присягаюся ось цим шрамом від списа!»

Пан управитель одягнувся, накинув на плечі чадор і вийшов з дому. Шоруп пішов разом з ним.

Бхомбол, взувши нові черевики, й собі подався на ярмарок. Він ішов вузеньким путівцем, поза будинками. Правда, він не був певен, що йде в потрібному напрямку. Обабіч дороги ріс колючий чагарник. Подекуди в ньому видно було квітки дурману.

Проходячи повз дерево манго, Бхомбол вирвав і з'їв один овоч. Трохи віддалік стояли два фігових дерева, обплетені довгими ліанами, що саме яскраво цвіли.

Тут було дуже вогко. Від змішаного запаху гнилі, лісу і вологого грунту було важко дихати.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив невеликий став, оточений густим бамбуковим гаєм. На одному березі ставу серед дерев стояла хата під солом'яною стріхою, від хати до ставу вела стежка. На березі сиділа навпочіпки жінка і чистила сковорідку. На сходах, що вели до води, сидів маленький хлопчик і плакав. Жінка, що чистила сковорідку, кілька разів здивовано глянула на Бхомбола. Якийсь чоловік з цілим деревом на плечах вийшов із джунглів і попрямував до хати. На ньому було дхоті вище колін, у правій руці він ніс сокиру. Поки чоловік ішов берегом, його відображення пливло за ним, погойдуючись на хвилях ставу.

Бхомбол ішов далі. Дорога весь час петляла. Вона то завертала праворуч, до паркану, то йшла повз дерева, то довкола будинків, то поза ними. Попереду показалася просіка. Там, аж у кінці просіки, було видно будинок, освітлений променями призахідного сонця. Бхомбол підійшов до будинку. Із стовбурів дерев капала смола янтарного кольору. Він хотів узяти грудочку затверділої смоли і попробувати її, та в цей час із хати вийшов якийсь чоловік.

Він здивовано глянув на Бхомбола:

— Ти з Дургапура? Тебе, здається, звати Бхомбол?

Бхомбол кивнув головою.

— Що ти тут робиш? — неприязно спитав чоловік, не приховуючи цікавості.

— Гуляю! — зухвало і якомога незалежніше відповів Бхомбол.

— Куди ж ти йдеш?

Бхомбол, не сказавши нічого, пішов далі.

— Ей! Ти бачив свого дядька, пана управителя? — крикнув йому навздогін чоловік.

Бхомбол хотів був відповісти, що не бачив, та раптом згадав, хто цей зустрічний і звідки він його знає. То був чоловік Падми. Бхомбол зупинявся в них на одну ніч.

— Та я ж живу в дядька, — передумавши, прямо відповів хлопець.

— Он як! Виходить, ти нарешті дійшов до розуму! — вигукнув чоловік Падми.

Бхомбол незадоволено шпурнув грудочку смоли і мовчки пішов далі. «Падма така гарна й така розумна, — думав він. — Чому в неї такий брутальний чоловік? Хай-но ще щось скаже — я побалакаю з ним так, що він довго пам'ятатиме!»

Невдовзі — Бхомбол ще не встиг далеко відійти — чоловік Падми випередив його на велосипеді. До рами велосипеда було прив'язано жмут зелених гілок, а на багажнику припасовано невеликий глечик з зав'язаним ганчіркою горлом. На рулі гойдалося щось схоже на чорні баклажани. Можливо, чоловік Падми повертався додому від своїх родичів.

Нарешті Бхомбол вийшов на велику дорогу. Край дороги стояла крамничка. На боковій стіні крамнички на посмоленій дошці білими літерами було написано: «Любительський театральний клуб Чормадаріпура». За крамницею видно було старенький будиночок з аркою попереду. Це, мабуть, і був клуб. Біля дверей хатини юрмилися люди і з цікавістю заглядали всередину. Певно, там іще йшли репетиції. Бхомбол зупинився: підійти ближче він посоромився. З будиночка лунали голоси акторів, але самих їх Бхомбол не бачив.

— Якщо ви і під час вистави будете так грати, то все зіпсуєте, — чути було з будинку. — Ще й досі не знаєте своїх ролей! А ти не вмієш як слід вимовляти слова. Це неподобство! Він же, де не треба, говорить у ніс…

— Ось побачите, Боко, — заспокоював чийсь голос, — цей спектакль буде подією. Поглянете, скільки люду зійдеться! А які будуть пожертви! Усі аплодуватимуть нам.

— Тоді я буду на сьомому небі!

— Облиш своє сьоме небо! Уже вісім годин, час починати, а ми ще не закінчили репетицію. Давно час починати…

Бхомбол не розібрав останніх слів. Троє юнаків сміючись вийшло з будинку. Один зупинився і закурив сигарету. На юнаках були майки і гарно зав'язані дхоті; волосся на словах у всіх трьох було акуратно зачесане.

Юнаки, як здалося Бхомболу, глянули на нього: «А це хто такий?» Господар крамниці також подивився на нього і, здавалося, теж хотів спитати: «Чий це хлопець? Звідки він?»

Бхомболові не хотілося більше залишатися тут. Вирішивши, що вистава відбуватиметься там, де стояло багато гарно зодягнених людей, він рушив у той бік, з цікавістю позираючи довкола. Повз нього пройшов, трохи кульгаючи, хлопчик у червоній сорочці і з червоною хусткою на шиї. Поруч із ним ішла дівчина; на ній була барвиста спідниця, у вухах висіли сережки, в носі блищали прикраси, на ногах — браслети. Стан її перехоплювала хустка, заколота брошкою. Позад них ішла маленька дівчинка, одягнена в сарі, підперезана червоною стрічкою. У вухах у неї теж були сережки, в носі — прикраси, а волосся на голові було зібране в жмут. Несподівано стрічка, що тримала сарі, розв'язалася.

— Ой, діді![44] — вигукнула дівчинка, зупиняючись і притримуючи рукою своє сарі.

Дівчина в барвистій спідниці оглянулась і, побачивши, що скоїлось, вдарила маленьку дівчинку по щоці, примовляючи:

— Скільки разів тобі мама казала! Не вмієш ходити, як люди. Так тепер і стій! Я не допоможу тобі.

Дівчинка голосно заплакала. Тоді старша сестра стала навколішки посеред дороги і почала підв'язувати на ній сарі.

Бхомбол пішов далі. Сестри і кульгавий хлопчик у червоній сорочці лишилися позаду. Тепер поперед нього йшли дві молоді жінки. Вони були одягнені в сарі з червоною облямівкою. На руках у них блищали срібні браслети. Одна з жінок несла на руках маленького хлопчика, на якому була тільки ситцева сорочечка. Поруч ішов чоловік з бамбуковою палицею в руці; на ньому був чадор і дхоті вище колін.