— Якщо вони є, то це були вони! Отой вогонь… І колеса… І метал… І прозоре склепіння над їхніми головами… Вони сиділи в апаратах. І розмовляли через гучномовці…

Він був такий збуджений, ніби в ці хвилини зробив якесь відкриття, що мало світове значення.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав Мирон Якович.

Віктор прочитав свідчення пророка Ієзекеїла — одного із найвідоміших біблійських пророків:

«І я бачив: ось бурхливий вітер пішов з півночі, велика хмара в клубках вогню, і сяйво навколо нього.

А із глибини його ніби світло полум'я із глибини вогню; із глибини його видно було подобу чотирьох животин — і такий був вигляд їхній: вигляд їхній був, як у людини.

І у кожного — четверо облич, і у кожного із них — четверо крил; і руки людські були під крилами…»

Тут Віктор, увірвавши читання, вдався до пояснень. Оскільки на Юпітері дуже великі відцентрові сили, то логічно припустити, що розумні істоти там літають. Чому б їм не бути крилатими? Це дуже полегшило їхню еволюцію. А мідні копита, про які каже Ієзекеїл, — це, мабуть, деталі їхніх апаратів. Можливо, апарат був не один. У кожному він бачив чотири обличчя. Крила, обличчя, апарати — все це злилося для нього в суцільний вир. Так воно й мало бути. Треба зважити, що пророк був просто приголомшений. Це був стан афекту, коли реальність переплітається з галюцинаціями. Та чи все тут належить до галюцинацій? У його розповіді є справді технічні свідчення! Звідки їм узятися в галюцинаціях людини, яка нічого не знає про космічні апарати? Хіба галюцинації виникають не на основі баченого? Ми навіть уві сні ніколи не бачимо того, чого немає в реальному житті. Деталі можуть зміщуватися, вступати в неприродні зв'язки, але всі вони формуються із того, що ми колись бачили.

«І вигляд цих животин був, як вигляд полум'яних вуглин, як вигляд лампад; вогонь ходив поміж животинами, і сяйво від вогню, і вилітали блискавиці із вогню.

І животини швидко рухались туди й сюди, як блискавиця зблискує. І дивився я на животин — і ось на землі поруч цих животин по одному колесу перед чотирма обличчями їхніми… І за виглядом їхнім, і за будовою здавалося, ніби колесо вкладено в колесо. А обіддя їхнє — високе і страшне було воно, обіддя їхнє; у всіх чотирьох навколо повно було очей. І куди йшли животини, йшли і колеса поруч них; а коли животини підіймались над землею, тоді підіймались і колеса. Дух животин був у колесах…»

(Віктор пояснив: то, можливо, були радіолокатори. Бо й у нас вони майже такі самі — колесо в колесі. Оті страшні очі — це якісь оптичні прилади.

Можливо, колеса були також гравітаційними двигунами).

«А над головами у животин було щось схоже на склепіння, ніби дивовижний кристал простертий угорі над головами їхніми.

А під склепінням… у кожного два крила покривали тіла їхні.

І голос був із склепіння, що над головами їхніми; коли вони зупинялись, тоді опускали крила свої.

А над склепінням… було щось схоже на престол, по вигляду ніби із сапфіру; а над подобою престола була подоба людська вгорі на ньому.

І бачив я ніби розпечений метал, ніби вогонь у глибині його…

У якому вигляді буває райдуга на хмарах під час дощу, такий вигляд мало те сяйво навкруги…»

Віктор закрив біблію.

— Що ви про це скажете? — звернувся він до Мирона Яковича. — Чи можна вимагати, щоб старовинна людина описала цю подію точніше? Навіщо ж люди несуть оце через тисячоліття? Невже всіх попередників наших треба вважати параноїками?..

— Свідчення дуже цікаве, — погодився Мирон Якович.

— Отже, бог таки є! Вони наказали Ієзекеїлові пророкувати від імені бога…

Мирон Якович посміхнувся.

— Колись французькі академіки дуже гнівалися на людей, які стверджували: з неба падає розпечене каміння. Академіки гадали так: якщо це правда, тоді немає жодної можливості заперечити бога. Вони були матеріалістами. Але це дуже наївний матеріалізм, Вікторе! Ви стверджуєте майже те саме: якщо на Землі побували космічні істоти — значить, вони були посланцями господа бога.

— Логос є логос. І якщо він діє із глибин матерії, то все одно людина не може бути від нього вільною.

— Ось що, Вікторе… Воля, про яку ви кажете, — це бажання бачити себе над природою. Але жити у Всесвіті й бути від нього незалежним справді таки не можна.

Віктор був сам не свій — ніби його щойно вихопили із окропу.

Ми вийшли разом. Я запитала:

— Ну, як — розвінчав?..

Потім я зрозуміла, що вчинила нетактовність. Розум Віктора тягнувся до знань. А намагання «розвінчати» Миколу… Він же не хотів «розвінчувати» ціною неправди! Він діяв з позицій власної віри. Дещо тут домішувалось, але…

Ні, я не можу на нього сердитись! Пробач мені, Миколо. Так, мабуть, влаштовані ми, дівчата. Я ж бачу: Віктор мене любить…

Він сказав:

— Тепер я знаю, що таке Тунгуський вибух. Це — вибух конденсованої плазми. Вона прийшла із Червоного Острова. В неї була закладена ідея. Або інформація. Або ж програма. Світло ж переносить ідеї! Правда, Оксано?.. То була ідея прогресу. Сяйво кілька днів опромінювало земну кулю. Небо світилося навіть над Парижем. Невже оте сяйво не мало в собі якоїсь програми? Юпітер потроху нас підштовхує…

Я запитала:

— Якщо Юпітер здатний підштовхувати згустками плазми, тоді навіщо отой корабель, про який розповідав Ієзекеїл? Чи, може, він був не з Юпітера?

— Ну, бачиш… Кинути на Ізраїль капсулу, начинену променевою програмою… Що б тоді лишилося від синів Ізраїля? А район падіння Тунгуського тіла — цілком безлюдний. Мабуть, на Юпітері не хочуть нам лиха. І наша революція…

Словом, за Віктором виходило так, що Жовтнева революція була запланована на Юпітері. Вона впала з неба…

Це вже забагато. Я посміхалась. Але тільки в душі. Це була майже та сама релігія, з проповідями якої колись виступали Горький і Луначарський. Правда, про Юпітер вони не казали, але об'єктом обожнення для Луначарського був космос. І соціалізм…

Отже, на одного мрійника стало більше!

Боротися проти релігійних переконань Віктора мені сьогодні не хотілось. Хай іншим разом…

До того ж мене стримувало таке питання: а чи треба боротися проти думки, що космос впливає на земне життя? На якій же гілці висить оця зелена ягода — наша земна куля?..

Над величезною круглою площею іскристо виграє, міняється при кожному повороті голови, засвічує власні блакитні зорі сферична поверхня крижаної стелі. Площа створена в найглибших надрах крижаного океану. Вона — початок дороги до Материка Свободи. На підлозі стоїть видовжена, обтічної форми коробка, в якій можуть вільно розміститись кілька чоловік. На даху загадкової коробки — дві великі металеві кулі.

Лоча, Микола, дядько Ело й дядько Гашо заходять усередину цього, на перший погляд, примітивного апарата, сідають у крісла. Штаб повстанців дозволив їм відвідати Материк Свободи.

Попереду, біля невеличкого щитка, на якому, окрім двох ледь помітних кнопок, нічого немає, сидить високий моложавий чоловік, а густими чорними бровами і смолистим волоссям, зодягнений у сірий одяг вільного, незнайомого крою. Це інженер з Материка Свободи, який допомагав Штабові споруджувати другу електростанцію, що своєю потужністю вдвоє більша від першої. Зараз вона майже готова, інженер повертається додому. Він охоче зголосився бути їхнім гідом, щоб якоюсь мірою віддячити за гостинність. На загальний подив, з'ясувалося, що його також звати Ело. Одразу ж умовилися, що він буде Ело-перший, а Миколин дядько — Ело-другий.

Ело-перший натиснув кнопку на щитку, коробка разом з пасажирами плавно піднялась у повітря, описала коло над площею і, ніби тріска, яку всмоктав сильний протяг, полетіла в отвір крижаного тунелю. Металеві кулі, що зблискували на її даху, одразу ж відшукали у крижаній стелі глибокий жолоб, легко, непомітно для ока, закрутились — і нехитрий гравітаційний апарат помчав уперед, набираючи швидкість.