Бо він зовсім не той — світ, який Микола бачив раніше. Він був незмірно складніший. Хто побачив його не в одному вимірі, а в Субстанції — вже нездатний задовольнятися поверхнею предметів, бо знає: та поверхня — тільки ілюзія, запрограмована природою у його відчуттях. А сама Субстанція — десь поза відчуттями, для неї немає поверхні предметів, вона проходить їх наскрізь, щоб пізнавати власні можливості — себе саму! — у всіх вимірах світу…

Ні, Лочо! Микола не дозволить тобі зодягатися в іншу подобу. Навіть там, на Юпітері. Ти будеш така, як була завжди.

Ти ходитимеш по зорях, як ходить господиня серед квітів, і розквітатимуть зорі від дотику твоїх пальців.

А бумеранг летів усе далі й далі. Куди він поведе іх тепер?

Зорі. Галактики. Сиплеться зерно на їхні голови. Насіння вічного Життя…

Гримлять променеві симфонії.

Микола цілує Лочу.

27 квітня. Хіба це був поцілунок? То були тисячолітні мандри і космічні трагедії… То був політ чарівного бумеранга, що вміє давати людям крила. На світі немає нічого могутнішого, ніж отой бумеранг! Бо він — думка, смілива думка, яка не знає обмежень…

Ми вийшли на гору, що височіє над Видубецьким монастирем. Хто не бачив вечірнього Києва з вершини цієї гори, той взагалі ніколи його не бачив! Колись я спробую описати ці краєвиди — з мостом Патона, що іскристою смугою перетинає Дніпро, з вогнями Дарниці, із золотими маківками монастиря, підсвіченими кипучим полум'ям дніпровської повені… Весь цей казковий світ — світ прозорої синяви і солодкого бузкового вітру. Зелені гори над монастирем — це найбагатший у Європі розсадник бузку! Тут є такі сорти, яких не побачиш ніде у світі…

Тепер я знаю, що Микола мене кохає!

Нам би сміятися зараз і співати пісень, бо я ж таки вдвоє молодша від Лочі! Так само, як Микола вдвоє молодший від Акачі, а Земля наша — вдвоє молодша від Фаетона…

Ми й будемо сміятися! І співати будемо — через кілька днів свято. Ми вже домовились, що всі космоісторики після демонстрації прийдуть на оцю зелену гору! Звідси добре видно дніпровську повінь…

І ось яка дивина: наш декан Мирон Якович — теж з нами… Гаразд, візьмемо — він так гарно співає!..

Це неправда, що здатність мріяти втрачається з віком. Миронові Яковичу — п'ятий десяток, а ви тільки його розворушіть!..

Сьогодні зупинив мене в коридорі, запросив у деканат. Ми розмовляли з ним цілу годину.

— Знаєте, Оксано… Оте місце у біблії… Про Содом і Гоморру. Пригадуєте?.. Може, ця легенда виникла не безпідставно? Може, це також був уламок Фаетона?.. Академік Обручев гадає, що тепер там Червоне море. Він довіряє цій легенді…

Я не утрималась від лукавого запитання:

— Значить, біблію теж можна промивати?

Мирон Якович посміхнувся.

— Все можна промивати, коли з розумом… Найголовніше в науці — напрямок мислення. Він — ключ до розуміння найскладніших загадок. Якщо такого немає — тисячі фактів не допоможуть скласти правильного уявлення. Вони розпорошуються, ніби пісок на вітрі… Летить пісок — і тільки очі засліплює. І вже не видно ні неба, ні дороги… Мені здається, гіпотеза Нечипорука має право на існування. Вона дає напрямок. Ви не згодні зі мною?..

Ще б я та не була згодна!

Ох, і поспіваємо ж ми Першого травня!.. А сьогодні чомусь не співається. Ніби катастрофа сталась не раніше, як учора. Може, й справді з точки зору космоісторії — тільки вчора?.. Бо тут зовсім інші виміри, ніж у звичайної історії…

Наймолодший метеорит має 1 600 000 років. Отже, катастрофа не могла статися раніше. В цей час на Землі жили люди. І володіли кам'яною зброєю. І користувалися вогнем…

Коли ми з Миколою плутаними завулочками підіймались на гору, я чомусь подумала: хоча б не побачити вогнистого сліду в небі… Того сліду, забачивши який, люди кажуть: хтось помер… До речі, чому люди пов язували падіння метеорита з чиєюсь смертю? Чому вони вирішили, що кожна людина має свою зірку?.. Може, це теж підсвідомий виплеск пам'яті? Може, таке уявлення підказали оті «небесні потоки», які винищували земне людство?.. Яка ж ти чіпка, пам'яте! Ніщо в тобі не відкладається без причини…

І саме тоді, коли ми з Миколою заговорили про земні справи, над самісінькими нашими головами пролетів метеор. Може, через те нам уже й не співалося… Мимоволі почали думати про водневі бомби… Сотні мегатонн! Сумна арифметика. Однієї такої бомби досить, щоб знищити Європу…

Фізики не можуть сказати з певністю, чи дейтерій Світового Океану залишиться нейтральним під час глибинного вибуху великої водневої бомби. За певних умов…

Так, за певних умов синиця здатна підпалити земний океан.

Отож вам і є страшна колісниця Фаетона — легковажного сина Сонця! І всі ми їдемо на ній. Куди ж ми їдемо? Чи знають це ті, в чиїх руках віжки?!.

І хочеться крикнути:

— Люди!.. Дивіться в небо, шукайте очима метеори… Не забувайте того, що пам'ятали наші предки: хтось помер!..

Бузок уже розвивається. Його хмільні пахощі котяться по зелених пагорбах аж на дніпровські плеса. У сутінках поміж дерев можна помітити трепетні тіні закоханих. І Сіріус — недремне око Всесвіту — тривожно оглядає Землю, ніби каже:

— Я бачу тебе такою, якою ти була дев'ять років тому… А яка ти зараз? Ти ще жива, голуба плането?..

Микола тримає мене за руку… Руки в нього сильні і якісь до смішного несміливі, не схожі на руки Акачі… І все ж таки ми поцілувались — уперше в житті…

Ви розумієте, люди, як це важливо?!..