Гед довго думав над цими словами, і вони міцно засіли в його голові. Однак важливість отих занять не применшувала цілорічної рутини у Вежі. Наприкінці року Куремкармерук сказав Гедові:
— Ти непогано почав.
І жодного слова більше. Чародії кажуть лише правду, тож правдою було і те, що всі знання в царині імен, які важкою працею здобув Гед упродовж року, були лише початком того життєвого шляху, на який він ступив. Йому дозволили залишити Одиноку Вежу раніше, ніж іншим, бо він досяг успіхів у вивченні Істинної Мови значно швидше, але це була єдина нагорода за його старанність.
На початку зими Гед безлюдними стежками вирушив одинцем на південь острова. Коли на землю сходила ніч і пускався дощ, він не промовляв жодних заклять, аби його припинити, адже погодою на острові Роук розпоряджався Майстер-Вітровод, і на нього слід було зважати. Хлопець знайшов притулок під розлогим деревом і ліг, загорнувшись у дощовик. Він згадав свого старого учителя Оґіона, котрий, можливо, ще не повернувся із чергової мандрівки горами Ґонту, і котрий також, можливо, ночує десь під голими деревами та дощем, що стіною обступив його. Ці думки, як і будь-які спогади про Оґіона, завжди привносили у його душу спокій, тому Гед крізь напівдрімоту посміхнувся. Умиротворений, він заснув у сповненій шепотінням дощу холодній пітьмі. На світанку дощ припинився, і Гед, прокинувшись, побачив, що між складочками його плаща примостилося, згорнувшись клубочком, невеличке звірятко. Хлопець здивувався, побачивши його, бо то була дуже рідкісна тварина — отек.
Ці звірята зустрічаються тільки на чотирьох південних островах Архіпелагу — на Роуку, Енсмері, Поді та Ваторті. Вони маленькі та лискучі, з широкою мордочкою, темно-коричневим чи смугастим хутром і великими яскравими очима. В отеків гострі зуби і дика вдача, тож приручити їх майже неможливо. Отеки не мають звички кричати чи перегукуватися, інколи здається, що вони взагалі безголосі. Гед погладив звірятко, воно прокинулося та позіхнуло, показавши маленького брунатного язичка і біленькі зубки, і навіть не злякалося.
— Отек, — промовив хлопець, а тоді, згадавши істинне ім'я отека Прамовою, сказав: — Хойґу! Ти хочеш піти зі мною?
Отек вмостився на хлопцевій долоні і заходився вилизувати своє хутро.
Гед прилаштував його собі на плече, між зборками каптура, і вони пішли далі. Упродовж дня отек кілька разів зістрибував з плеча і втікав до лісу, однак щоразу повертався до Геда, і врешті приніс упольовану мишу. Геда це розважило, він усміхнувся і сказав звіряті з'їсти мишу самому. Треба було поспішати, вночі розпочиналося свято Сонцестояння. І ось крізь вологі сутінки, минувши Роукський пагорб, він побачив чарівні вогники, що вигравали на даху Обителі Мудреців. Коли Гед увійшов у освітлену яскравими вогнями залу школи, його привітали Майстри і друзі.
Гедові здалося, що він повернувся з далеких мандрів додому, адже, якщо подумати, рідної домівки він не мав. Хлопець був щасливий зустріти знайомі радісні обличчя, а найбільше він зрадів Ветчу, котрий, широко усміхаючись, поспішив назустріч. Годі описати, як він цілий рік сумував за другом. Цієї осені Ветча посвятили в чаклуни і він більше не вважався учнем школи, та це не завадило їм відразу ж заговорити. Гедові здалося, що в першу годину їхньої зустрічі він сказав більше слів, ніж в Одинокій Вежі за цілий рік.
Коли вони всілися за довгий стіл, встановлений з нагоди свята у залі Великого коминка, отек примостився у Геда на плечі, у зборках плаща. Ветчу сподобалося звірятко і він навіть захотів погладити маленьку істоту, але отек вишкірив свої гострющі зуби. Хлопець засміявся.
— Знаєш, Яструбе, кажуть, що з тим, кого люблять дикі звірі, людськими голосами говоритимуть Одвічні Сили.
— Подейкують, що на Ґонті чаклуни часто приручають тварин, схожих на себе, — сказав Бурштин, котрий сидів побіля Ветча. — Наш володар Немерле має прирученого крука, а з пісень відомо, що Рудий Маг Аркський водив на золотому ланцюгу дикого вепра. Та щось мені ні разу не доводилося чути про чародія, котрий би носив щура у своєму каптурі!
Усі засміялися з дотепу, і Гед сміявся разом з усіма. То була весела ніч, і радість переповнювала його груди, і йому було приємно святкувати у компанії товаришів. І все ж таки жарт Бурштина, як і завжди, зачепив його гордість.
Того вечора в Обителі гостював володар острова Оу, котрий також був знаменитим чарівником. Колись він учився в Архімага, а тепер інколи навідувався на Роук на свято Зими, чи на Довгий Танець улітку. Поряд з ним сиділа дружина, юна, струнка, вродлива, наче намальована жінка. Її чорні коси вінчала діадема з опалів. Нечасто траплялося, щоби жінці було дозволено сидіти у цій залі, і дехто із Майстрів осудливо позирав на неї. Однак молодь не зводила з красуні очей.
— Заради такої кралі, — зізнався Ветч, — я б які завгодно чари навів...— Він посміхнувся і зітхнув.
— Вона лише жінка, — відповів Гед.
— Принцеса Ельфаран теж була тільки жінкою, — заперечив Ветч, — а через неї загинув великий Маг Хавнорський, весь Енлад став пусткою, а острів Солея зник у морській безодні.
— Старі казочки, — промовив Гед, однак і собі почав поглядати на володарку Оу, намагаючись зрозуміти, чи насправді буває така фатальна краса, як розповідають давні легенди.
Майстер-Менестрель заспівав баладу "Подвиг юного короля", і незабаром увесь зал дружно підхопив зимовий хорал.
Перед самим закінченням гостини настала невелика пауза. Бурштин підвівся і підійшов до каміна, де сиділи Майстри та гості, і щось сказав володарці Оу. Жінка всміхнулася, і на її чорному, як вороняче крило, волоссі зблиснули опали. Бурштин був уже цілком дорослим чоловіком — високий, вродливий, у плащі, застібнутому під шиєю на срібну пряжку. Цього року юнак став чаклуном, і пряжка засвідчувала це. Зі згоди Майстрів Бурштин створив для жінки диво: з кам'яної підлоги виросло біле дерево. Його гілля простягнулося до стелі, і всі гілки, до найменшої галузки, наче крихітними сонцями, вкрилися сяйливими золотими яблуками — це було саме Дерево Життя. Несподівано з-поміж листя випурхнула біла пташка з хвостом, наче снігова віхола, а золоті яблука, розтанувши, перетворилися у насінини, схожі на кришталеві краплини. З тихим дзвоном, схожим на стук дощу у шибки, вони падали вниз, і світлицю відразу сповнили солодкі пахощі, а дерево гойднулося, на ньому розпустилися листочки рожевого вогню і розквітли білі, схожі на зірки, квіти. Відтак ілюзія зникла. Володарка Оу від захоплення скрикнула, і на знак поваги схилила перед юним чародієм голову.
— Поїдемо з нами, житимеш в Оу-Токне. Чи можна йому поїхати з нами, мій володарю? — по-дитячому скоромовкою запитала жінка у свого поважного чоловіка.
Однак Бурштин відповів швидше:
— Коли я навчуся майстерності, гідної моїх Учителів і достойної ваших похвал, моя Повелителько, тоді я радісно пристану на ваше запрошення і вічно слугуватиму вам.
Слова Бурштина потішили всіх, окрім Геда. Він разом з іншими хвалив його майстерність, та про себе думав: "Я зробив би краще". І в його душі кипіла невтішна заздрість, яка затьмарила всю радість від того вечора.
ТІНЬ НА ВОЛІ
Тієї весни Гед рідко бачився з Ветчем і Бурштином, бо вони вже стали чаклунами і з ними займався Майстер-Формотворець у таємничому та недоступному Примарному саду, який залишався загадкою для кожного учня до кінця навчання. Гед продовжував осягати магічні ремесла в Обителі Мудреців, він навчався заклинати вітри та бурі, знаходити загублені предмети та заплутувати сліди; він студіював цілющі властивості трав і їхнє застосування; засвоював химерні мистецтва заклиначів і знахарів, — все, що потрібно знати чарівнику, котрий уже чаклує, але ще не має чарівного ціпка. А вечорами Гед сидів над книжкою у своїй келії під світлом чарівного вогника та вивчав давні руни та руни Еї, якими творять Великі Закляття. За що б він не брався, все давалося йому легко, і серед учнів пішов поголос, нібито Майстри вважають ґонтійця найздібнішим учнем з-поміж усіх, хто коли-небудь навчався у школі. А про отека подейкували, ніби це прихований дух, який нашіптує слова мудрості Гедові на вуха; пліткували, що коли тільки-но Гед прибув до школи, крук Архімага голосно привітав його як майбутнього Архімага. Чи так воно було, чи ні, проте цьому вірили; чи любили хлопця, чи ні — невідомо. Проте більшість учнів обожнювали Геда і визнавали його за ватажка, особливо під час веселих ігор довгими весняними вечорами, коли на нього інколи находили нестримні веселощі. Однак більшість часу він був зайнятий навчанням, тримався гідно, незалежно і трохи осторонь від інших. Крім Ветча, він ні з ким із шкільних товаришів не дружив, утім, Гед ніколи і не відчував потреби в друзях.