Стрімкими вуличками Твіля Гед рушив до корабля, який уже чекав на нього, погойдуючись в осяяних ранковим промінням хвилях.

На захід від острова Роук, між двома великими островами Хоск і Енсмер, розпорошені численні острови, які з давніх-давен називають просто Дев'яносто островів. Острів Серд розташований найближче до Роука, а найвіддаленішим вважається Сепіш, оточений водами Пельнського моря. Втім, ніхто достеменно не знає, скільки тих островів є насправді. Адже якщо лічити тільки ті з них, де є прісноводні джерела, то виходить лише сімдесят, а якщо вважати островом кожен клапоть землі, то й після ста їх не злічити. Крім того, кількість островів залежить від припливів та відпливів. Деколи під час припливу таких острівців утворюється аж три, але коли спінені хвилі Потаємного моря відступають від берегів, то на тому місці залишається тільки один острів. Але, незважаючи на бурхливі припливи і відпливи, кожна дитина тут, ледве навчившись ходити, вже має свого човника та вміє веслувати. Тутешні жінки нерідко човнами перебираються через протоку з острова на острів, щоби випити чашку чаю з приятельками. Небагаті купці просто з човнів нахваляють копійчаний крам, веслуючи у ритм своїх голосів. Усі дороги у цьому краю проходять по солоній воді. Де-не-де їх перегороджують сіті, що, перетинаючи протоки, тягнуться від однієї хатини до іншої. Таким робом тут ловлять маленьку рибу туманку. З неї витоплюють жир, що складає основу добробуту мешканців Дев'яноста островів. Тут мало мостів і жодного великого міста, зате сила-силенна селянських та рибальських селищ. Зазвичай кільканадцять сусідніх острівців об'єднуються й утворюють щось на кшталт громади. Однією з таких громад і був Лоу-Торнінґ — група островів на крайньому заході Потаємного моря. А далі, на захід від Лоу-Торнінґа, простирався безмежний океан. Щоправда, неподалік був іще один острів Архіпелагу — Пендор, але його вже давно захопив дракон.

Острів'яни для нового чаклуна приготували будинок — на схилі пагорба, серед зелених ячмінних полів. Від західних вітрів дім був захищений садом, дерева в цю пору року буяли рясним червоним цвітом. З порога будинку було видно солом'яні стріхи хатин, розкиданих серед садів і дібров. А далі виднілися інші острови з такими самими стріхами, полями та пагорбами. Між островами яскравими синіми стрічками звивалися протоки. Нове житло Геда, хоч і вбоге — без вікон, із земляною долівкою, — все ж було кращим, ніж халупа, у якій він народився. Мешканці Лоу-Торнінґа, охоплені благоговійним страхом перед молодим чаклуном, що прибув з Роука, ніяковіючи, перепрошували за скромність оселі.

— У нас зовсім немає каменю, з якого будують житло, — сказав один із них.

— Багачів серед нас немає, але зате ми бодай не голодуємо, — зауважив другий.

Третій додав:

— Принаймні тут буде сухо, пане, бо я таки добре постарався, щоби стріха не протікала!

Але для Геда цей будиночок був не гірший від палацу. Він щиро подякував старійшинам громади. Відтак вони — всі вісімнадцять чоловік — задоволені подалися додому — кожен у власному човні до власного острівця, щоби розповісти сусідам-рибалкам і їхнім дружинам, що новий чаклун — дивакуватий хлопець, трохи похмурий і маломовний, але, здається, справедливий і не пихатий.

Зрештою, Гед і не мав чим особливо пишатися. Зазвичай чарівники з острова Роук ідуть на службу до багатих вельмож або селяться у великих містах. Натомість прості рибалки Лоу-Торнінґа могли дозволити собі утримувати хіба що знахарку чи недолугого ворожбита, котрі здатні лише захищати оберегами рибальські неводи та човни, а принагідно — лікувати людей і тварин від найпростіших болячок. Але кілька років тому у старого дракона з острова Пендор з'явилося потомство. Подейкували, що вже дев'ять молодих драконів звили собі гнізда у зруйнованих вежах колишніх пендорських володарів. Тепер вони тягають свої, вкриті лускою черева по мармурових сходах і зруйнованих галереях замку. Але невдовзі настане час, коли змужнілі дракони, зголоднівши на мертвому острові, нападатимуть на сусідні землі. Чотирьох із них уже бачили в небі над південно-західним узбережжям Хоска і хоча вони поки що не приземлялися, та згори їм було добре видно кошари для овець, клуні та людські оселі. Дракони здатні обходитися без їжі дуже довго, але коли вже зголодніють, то ніяк не можуть наїстися. Саме тому жителі Лоу-Торнінґа уклінно благали, щоби з острова Роук їм прислали справжнього чаклуна для захисту від драконів. І Архімаг вирішив, що побоювання острів'ян є небезпідставними...

— У тих краях ти не здобудеш ні слави, ні статків. А можливо навіть, що й ризикувати тобі не доведеться, — сказав Архімаг Гедові, коли вручав йому чарівну патерицю. — То як, поїдеш туди?

— Поїду, — відповів Гед, і не лише тому, що пам'ятав про необхідність покори Верховному Магові.

Після тієї ночі на роукському пагорбі його нехіть до слави та усього показного стала настільки сильною, наскільки великою була раніше його марнославність. Тепер Гед постійно сумнівався у своїх здібностях і боявся їх застосовувати. Одначе згадка про драконів одразу ж зацікавила його. На Ґонті вже кількасот років не було драконів. Так само й до острова Роук жоден із них навіть не наближався. Не те, щоб їх зовсім ніхто не бачив, загалом драконячий дух тут майже вивітрився: по суті, ці дивовижні істоти тепер жили лише у переказах, про них оповідали казки та співали пісні. А самі вони перевелися та й квит! У школі Гед прочитав про драконів усе, що можна було знайти в старовинних книгах. Та одне діло книги, і зовсім інше — зустріч із драконом віч-на-віч. Тож молодий чаклун ані на мить не завагався, коли щиро відповів Ґеншеру:

— Я поїду.

Архімаг хитнув головою на знак згоди. Проте в його погляді читався неспокій.

— Скажи мені, — озвався нарешті він, — ти боїшся покинути Роук? Чи, може, тільки й чекаєш нагоди, щоб залишити острів?

— І те, і друге, Володарю.

Ґеншер знову кивнув.

— Не знаю, чи правильно я роблю, відпускаючи тебе звідси, — сказав він дуже тихо. — Я не бачу твого майбутнього. Твій шлях ховається у пітьмі. А десь у північних краях на тебе чигає щось незбагненне і смертельно небезпечне. Цей виплід зла походить з твого минулого і зазіхає на твоє майбутнє. Але я нічого не бачу, все вкриває темрява. Коли сюди прийшли прохачі з Лоу-Торнінґа, я відразу ж згадав про тебе, бо той острів здається мені тихим місцем, де ти зміг би спокійно жити й набиратися сил. Але я не знаю, чи існує зараз на землі тихе та безпечне місце для тебе. Я не хочу посилати тебе у безвість, у пітьму...

Попервах будиночок серед квітучих дерев та й сам острів, на якому він мирно жив, здавалися Гедові тихим раєм. Не раз він пильно вдивлявся у небо на заході, намагаючись вловити чаклунським слухом бодай найтихіше шемрання лускатих крил, проте дракони поки що не тривожили острів'ян Лоу-Торнінґа. Тож Гед рибалив просто з берега і доглядав свій крихітний садочок. Інколи, сидячи під розлогими кронами дерев і насолоджуючись пахощами літа, він цілими днями обдумував одну-єдину сторінку, рядок чи слово з книг Мудрості, які були у нього на острові. А отек спав поруч або полював на мишей поміж трав і квітів. А ще Гед лікував мешканців Лоу-Торнінґа, передбачав погоду, приборкував бурі та вітри — завжди, коли до нього зверталися острів'яни. Йому ніколи не спадало на думку, що могутньому магові не личить виконувати такі примітивні прохання. Адже й тітка його була простою сільською чаклункою, та й люди, серед яких він виріс, були ще біднішими, ніж тут, на Лоу-Торнінґу. Зрештою, острів'яни турбували його рідко: почасти тому, що він був справжнім чаклуном з острова Мудреців, а почасти — через його мовчазну вдачу та понівечене обличчя. Було в Гедові щось таке, що, попри його молодість, змушувало людей ніяковіти.

І все ж Гед зумів знайти собі друга — Печварі, котрий був човнярем і жив на сусідньому острівці. Вони познайомилися, коли якось Гед, ідучи біля пристані, зупинився, щоби подивитися, як чоловік майструє човна. Зауваживши це, Печварі посміхнувся, подивився на чаклуна і сказав: