З часом такі здібності несподівано відкрила в собі Софійка, найкраща подруга Лілі, яка завжди була старостою класу і носила класний журнал із кабінету в кабінет. Відтоді в Софійки з Лілею почалося королівське життя, адже за витерту з журналу «енку» чи переправлену оцінку однокласники та однокласниці були готові на все. Та Софійка дуже неохоче бралася за фальшування, і її можна було зрозуміти, бо ж відповідати за це довелося б їй, якби котрусь із таких спроб помітили. У випадках особливо гострої необхідності змінити записи в журналі й такої ж затятої відмови Софійки, після того як не допомагали прохання й подарунки, однокласники оголошували їм із Софійкою бойкот, намащували їхні крісла крейдою, фарбою, «випадково» розливали їм під ноги смердючу воду з відра, що в ньому змочувалася ганчірка для витирання дошки. А одного разу майже всі хлопці з їхнього класу зібралися після уроків біля школи, дочекалися Софійку з Лілею і мовчки відлупцювали й натерли снігом. Били не боляче, натирали також обережно, щоб не поранити, і найгіршим був зовсім не фізичний біль, а це їхнє солідарне мовчання й відчуття приниження, з яким вони підіймалися, оточені мовчазним колом однокласників, струшували з себе сніг; потім перед ними розступились і дали їм можливість піти геть. Після цього Софійка зламалась і почала йти однокласникам на поступки. Лілі вона сказала, що не хоче відчувати себе зубрилкою, яка вислужується перед учителями. Хай краще її засічуть учителі, ніж будуть зневажати однокласники. Але Софійку так ніколи й не засікли. Єдиним, що вона і далі навідріз відмовлялася виправляти, залишилися оцінки Олени Архипівни. І тут з нею всі погоджувалися, бо Олена Архипівна бездоганно пам’ятала всі свої оцінки й навіть «енки», вона обов’язково зауважила б підробку.

Коли в дорослому житті Ліля стане гінекологом і вважатиметься одним із найкращих у місті фахівців, Олена Архипівна прийде до неї на прийом і раптом з’ясується, що за двадцять років у шлюбі вона так і не позбулася цноти. Колишній однокурсник, із яким вони одружилися, виявився латентним гомосексуалістом, якому була потрібна прописка в місті, щоб не вертатися до села, звідки він був родом. Але секс у них усе ж таки був, хоча і тільки анальний, надзвичайно болючий для Олени Архипівни, як зізналася вона Лілі. В останні роки Олена Архипівна часто відмовляла чоловікові, посилаючись на больові відчуття, але він наполягав і був з нею брутальний. Лілі було дуже ніяково слухати зізнання старої вчительки, бачити її сльози й розгубленість. Аби якось завершити розмову, Ліля відправила Олену Архипівну на аналізи, хоча на перший погляд ніяких серйозних захворювань у неї не було. Аналізи виявили рак матки, від якого Олена Архипівна через рік померла.

На похорони крім Лілі прийшло ще кілька колишніх учнів Олени Архипівни, яких Ліля знала тільки з вигляду. Людей зібралося небагато, вінків і квітів виявилося ще скромніше. Священик квапливо відспівав покійницю, бо почав накрапати дощ, який з кожною купкою землі, що опускалася на віко труни, ставав усе сильнішим. Коли яму закопали, дощ раптом різко припинився, а свіжо закопана земля якось дивно здригнулася. Усі замовкли й здивовано витріщилися на могилу. Земля ще раз здригнулася, з-під неї почулося зітхання й виразно запахло господарським милом і лупою. Священик кілька разів злякано перехрестив могилу, і всі пригнічено розійшлися.

Вона була найелегантнішою жінкою в усій школі, хоча ніколи не вбиралася з такою старанністю, як, наприклад, учителька англійської, не робила таких високих і ретельно залакованих зачісок, як учителька російської, не фарбувала вії так сильно, як фізичка, і не їздила до школи власним авто, як хімічка. Її кабінет був на тому ж поверсі, що й кабінет директора, і більше у цьому крилі другого поверху навчальних кабінетів не було, це крило було найохайнішим і найчистішим закутком у цілій школі, тут був розташований медпункт, музей бойової слави і ще якесь велике і вічно замкнуте приміщення з табличкою «Лабораторія» (нікому із учнів так і не вдалося побувати у цій таємничій кімнаті, тому це місце було оповите моторошними чутками й легендами). Однією із найбрутальніших, а тому і найпопулярніших серед школярів версій було розташування у цій кімнаті кабінету для сексуальних розваг директора нашої школи, і цей кабінет школярі старших класів уявляли собі відповідно до побачених потайки перших порнографічних відеокасет, а більш начитані переповідали найвідвертіші сцени з маркіза де Сада, — у ті цнотливі часи було непросто дістати щось пікантніше за твори цього письменника. Відповідно до цієї версії кабінет учительки історії неспроста був розташований у тому ж крилі, що і кабінет директора. Злі язики припускали, що вони були коханцями, і саме цим пояснювалася впливовість історички в школі. Адже вона не була ні завучем, ні людиною зі зв’язками в райвно, а просто вчителькою, хоча і якоїсь там поважної категорії. Ясна річ, якби школярі були хоча б трохи більш досвідченими в цих справах і не настільки типово по підлітковому стурбованими всім, пов’язаним із сексом, вони з першого погляду на директора школи позбулися б усіх сумнівів щодо можливості існування в нього коханки, а тим більше такої, як учителька історії. Його вічно брудне ріденьке волоссячко, старанно зачесане довкола лисини, несвіжі сорочки, костюм із обвислими на колінах штанами, обкусані нігті, під якими часто збирався бруд — особливо у весняні місяці. Мабуть, директор, як і більшість радянських людей, не знав кращого відпочинку за вирощування на присадибній ділянці картоплі та помідорів для закруток. Не кажучи вже про його манеру говорити, яка нагадувала пошкрябану вінілову платівку, що затнулася на якомусь одному місці. На своїх уроках директор завжди ставав біля вікна і, дивлячись на вікна будинку навпроти школи, монотонно, тихо й невиразно відтарабанював нову тему, не звертаючи уваги на те, чи слухає його клас. А потім сідав за стіл і починав опитування та виставляння в журнал оцінок за письмові роботи. Він рідко проводив власні уроки, бо переважно його викликали з кабінету в інших справах, тому заповнював журнал щоразу за кілька попередніх уроків також. Але на тих уроках, які він усе ж таки проводив, була така атмосфера, що здавалося, ніби дрімають і позіхають від нудьги навіть географічні карти на стінах. Він належав до тих людей, які взагалі не залишають ніякого враження, ні негативного, ні позитивного. Не минуло й кількох років після закінчення школи, а Ліля, як не старалася, так і не змогла пригадати про директора абсолютно нічого, не пам’ятала навіть, яку дисципліну він викладав чи якого кольору в нього були очі. Навряд чи його цікавив секс, тим більше позашлюбний, тим більше в стилі маркіза де Сада. Значно переконливіше було б припустити, що в замкненій кімнаті з табличкою «Лабораторія» він тримав картоплю на зиму або висаджену до горщиків розсаду.

Володимира Стефаніна, що викладала історію Стародавнього світу й Середньовіччя, вміла примусити себе слухати. Вона ніколи не підвищувала голосу і не погрожувала виставити з класу чи занизити четвертну оцінку. Її уроки завжди проходили в ідеальній тиші, й до них готувалися якщо не всі, то майже всі. І більшість робила це, бо їм було цікаво. У її кабінеті стояло багато вазонів із квітами, взагалі-то майже в усіх кабінетах не бракувало вазонів, але ніде більше це чомусь не кидалось у вічі: можливо, тому, що серед рослин, зібраних в інших кабінетах, домінували якщо не герані, то фікуси, а в кабінеті історії не було ні тих, ні других, як не було і дрібненьких фіалок із волохатими листками, на які не можна було зверху лити воду, кактусів і навіть традесканцій, без яких важко собі уявити шкільний кабінет. Усі рослини, зібрані тут, мали складні назви, запам’ятати які нікому з учнів не вдавалося, а також м’ясисте листя, і якщо цвіли, а це траплялося з ними рідко, то квіти їхні також були великими, із довгими пелюстками насичених кольорів. До вазонів заборонялося підходити, бо деякі рослини були отруйними, і цю заборону ніхто ніколи не порушував, навіть коли Володимира Стефаніна виходила з класу. А робила вона це нечасто: напевно, не любила галасу, що панував у решті шкільних коридорів. Кричати й галасувати під її дверима було суворо заборонено. Ніхто не знав, що загрожувало тому, хто вирішив би порушити цю заборону, але порушити її нікому не спадало на думку — всі просто приходили сюди й, спокійно розмовляючи між собою, чекали початку уроку в коридорі. Перебувати в кабінеті на перерві дозволялося лише черговим, які мали витерти дошку й порівняти крісла. Взагалі-то це правило стосувалося і всіх решта кабінетів, але ніде, окрім кабінету Володимири Стефаніни, чергові так не старалися.