Далі міцна кава, з молоком і піском, який тут домішується до всіх страв і на який дуже швидко перестаєш реагувати. Сніданок, обов’язкові о цій порі року вишні, неквапливі розмови й постійна зосередженість на воді. Навіть читаючи, відчуваєш потребу час від часу порозглядати хвилі, зауважити, як протягом дня міняється рельєф берега, як поводять себе чайки, чи вся рослинність уже вигоріла, чи десь ще збереглися зелені плями, які урізноманітнюють краєвид і одночасно роблять його екзотичним. Тут дерева влітку обходяться без зеленого. Годинні блукання вздовж моря, вслухання не так у шум хвиль, як у те, що цей шум робить із тобою, як міняє зсередини, примушує зосереджуватися на речах справді важливих, відкидати другорядне. Розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх. Водорості на піску, розкладені дбайливо, як до знімки.

Пірнання з маскою: голова паморочиться від браку кисню, і хочеться протриматися ще трохи, допливти он до того камінчика. Пошуки мідій та крабів, запах водоростей, який піднімається в повітря, коли смажаться мідії, і перебиває запах самого вогню. Лікувальна глина, якою так приємно обмащуватись і відчувати приємну прохолоду під цим захисним панциром навіть у найбільшу спеку, — глиною можна мити волосся, воно стає від цього блискучим і незвичним на дотик. Ліниве уникання спеки, марне й обтяжливе, а потім щоразу несподівана й приємна вечірня прохолода, парування попеченої на сонці шкіри, загострене відчування одягу і взуття, пиво в обід і вино увечері. Комарі, ящірки, сколопендри, джерело прісної води. Сидіння біля багаття й лежання під зорями. Шурхіт піску під ногами, приємна прохолода ранкового й нічного піску, сіль, яка висихає на шкірі, вибудовуючи примхливі рельєфи.

Усього цього вона не знайшла тоді, попри напружені намагання заспокоїтись і повернутися до звичних тут відчуттів. Можливо, потрібно було хоча б раз переночувати на пляжі, ігноруючи лікарську пораду спати на твердому, й уникнути прокидання на скрипучій сітці старенького ліжка (яке тільки з великою долею умовності можна було вважати твердою поверхнею), прокидання під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з вкритими грибком стінами, уникнути черги до рукомийника і погляду на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, не слухати, як господар свариться зі своєю дружиною, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідало подружжя похмурих пенсіонерів із Москви. І не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев’яним столиком в альтанці на подвір’ї. Щоразу, коли Дарина перепитувала Олексу чи Дмитра розсіяним:

— Прошу?

Полковничиха дивувалася:

— И что она все время просит?

А можливо, і ця теорія з часом ставала для Дарини все переконливішою, вона вигадала собі все це, і Крим її мрії ніколи не існував насправді — це була якась масова галюцинація, що з’являлася в їхній компанії і зникала, щойно вони розходилися, якийсь масовий гіпноз. Після того разу вона більше не їздила до Криму з наметами, а компанія їхня потроху розпалася, як це завжди буває після того, як люди заводять сім’ї і пов’язані з цим проблеми. Але чим більше віддалявся в її спогадах той Крим, тим більше зусиль вона докладала, аби зберегти його в уяві саме ідилічним і зануреним у таємничу та незбагненну атмосферу Тихої.

Але це не завжди вдавалося — часом у пам’яті виринали епізоди, які їй все більше хотілося забути. Наприклад, вечеря перед виїздом додому, коли доїдали останні консерви й зробили салат із огірків. Вечір був прохолодний, і Дарина сховала свої бинти на спині під светром. Вони вже майже все доїли, коли їй раптом застряг у горлі шматок огірка, вона закашлялася й почала задихатися. Дмитро й Олекса синхронно підстрибнули зі своїх місць і підскочили до неї ззаду, аби вдарити по спині, так само синхронно підняли й тут же опустили руки. Але не тому, що їй полегшало, зовсім навпаки, просто не наважилися стукати по замотаній бинтами спині. Неправдоподібна, анекдотична ситуація, над якою вони згодом не раз сміялися і яка все за тою ж дивною, оберненою механікою їхніх тодішніх стосунків, раптом послабила на якийсь час напруженість між ними й навіть уможливила повернення додому в більш-менш людській атмосфері. Дарина відчула цей спад напруги, і шматок огірка подівся кудись, вона знову змогла дихати й засміялася зі сльозами на очах. У Дмитра помітно трусилися руки, але і він, і Олекса також засміялися. Вони вперше за всю цю поїздку сміялися так, як колись, сміялися, як нормальні люди, відчуваючи якесь просто неймовірне полегшення, особливо помітне після піку напруження, що виник в останні кілька днів після того, як Дарині погіршало.

Імпровізована пов’язка, чомусь названа лікарем шиною, постійно злітала й зміщувалася, і від цього рука починала боліти сильніше. А коли одного ранку, за кілька днів перед від’їздом, біль став особливо сильним, Олекса переконав Дарину з’їздити до лікарні.

Вони довго їхали у якомусь, навіть на тутешні масштаби, неймовірно повільному автобусі й мовчки ковтали пилюку розпечених під сонцем польових стежок, потім блукали вулицями районного центру, шукаючи лікарні, і врешті опинилися на кріслах навпроти приймального покою. Їм сказали, що скоро перша, тому лікарів уже немає, денний обхід закінчився і хтось буде аж увечері. Але спробують додзвонитися до чергового лікаря: якщо він не пішов на дачу, то приїде. На відстані кількох метрів лежав чоловік із кривавою раною голови й тихо постогнував, а потім затих.

Минуло півгодини відтоді, як медсестра пішла дзвонити по лікаря. Не змовляючись, Дарина й Олекса встали й вийшли надвір із лікарні. Дарина пригадала, як вони були тут попереднього разу, робили рентген. Апарат займав півтори кімнати, Дарина ще ніколи не бачила такого велетенського апарату, — її поставили в якийсь чудернацький пристрій, що нагадував лінійку для вимірювання зросту із причепленим збоку прицілом. Тітонька в білому халаті пояснила Дарині, що якась там деталь відлетіла і тепер замість неї пристосували лінійку, тому потрібно уважно стежити, щоб ця лінійка під час фотографування не врізалася занадто глибоко в плече.

Потім Дарині поміняли пов’язку і знову порадили спати на твердому. Про те, чи зростеться ключиця в такому незафіксованому положенні, нічого не сказали. Та Дарина не дуже й допитувалася: її початкових знань із медицини вистачало для того, аби збагнути беззмістовність таких питань.

Вони їхали назад тими ж польовими дорогами й похмуро мовчали, ковтаючи ще сильніше розпечений пісок і підстрибуючи на ямах. Ця поїздка до районної лікарні була зайвою, як ті двісті останніх кілометрів після Херсона, як виїзд зі Львова під вечір, після важкого робочого дня, як непродумана подорож із дірявим баком у поламаній машині. Як усе під час цьогорічного відпочинку, від якого потрібно було відмовитись на самому початку і ностальгійно шкодувати про це протягом цілого наступного року, аж до червня, коли знову потрібно буде збиратися до Криму. Але тепер усе якось занадто заплуталося. Щось зламалося тієї ночі серйозніше, ніж ключиця, ніж лобове скло в машині, яке вони примотали скотчем і збиралися доїхати так назад, до Львова. Тоді трапилося щось зовсім інше, ніж банальна легка аварія. Дарина не знала, що саме це було, але розуміла, що відтепер усе буде по-іншому. Як у житті цього чоловіка, який стікає кров’ю там, у лікарняному коридорі. Напевно, лікар таки з’явиться, і все буде гаразд. Чоловік видужає і повернеться до свого Львова, але навряд чи ще коли-небудь приїде сюди. Не тільки на роботу, а й у відпустку: він відпочиватиме де завгодно, тільки не тут, може, взагалі не їздитиме влітку ні до якого моря, робитиме ремонт у себе в помешканні щоліта, садитиме помідори на дачі — що завгодно, тільки б не бачити більше цих лікарняних стін. У львівських лікарнях вони так само обшарпані, але чомусь там не так страшно. Дарина не змогла б пояснити, чому вона така впевнена в цьому всьому.