Надія Дмитрівна вчила їх бути ідеальними домогосподарками, тобто у її розумінні, крім основної професії, встигати «з честю» нести на собі тягар домашньої роботи. Вираз «із честю» належав до улюблених її виразів: як у кожної діяльної людини, її лексикон був не надто різноманітним, бо значно більше, ніж говорити, їй подобалося щось робити, а розмови забирали час, протягом якого можна було встигнути зробити щось корисне. Вона вважала, що купування фабричних консервів, як і продуктів-напівфабрикатів, принижує честь жінки. Не менше принижують її і випадки, коли чоловік змушений допомагати на кухні чи в іншій домашній роботі, бо сама вона чогось не встигає. Приниженням, на думку вчительки праці, була будь-яка спроба жінки полегшити собі роботу, і така спроба не могла мати іншого пояснення, окрім ганебної ліні.
Таким чином, Лілі довелося зіткнутись із зовсім іншим наповненням слова «приниження». Бо коли Дарина вважала принизливим готування вареників на кухні в той момент, коли чоловік розслабляється перед телевізором, то Надія Дмитрівна вважала навпаки, що чоловік, який пхається на кухню, — це поразка жінки, бо зрозуміло ж, що чоловіки від природи не здатні до жіночої роботи. Питанням було тільки те, хто з цих двох мав рацію. Можливо, самодостатність Надії Дмитрівни та її переконаність, що чоловіку вдома можна дозволяти лише трохи більшу свободу, ніж, скажімо, фікусу чи домашнім тваринам, значно більше принижувала чоловіків і насправді була якимось гіперфемінізмом, наділеним майже ніцшеанськими рисами у своєму ставленні до чоловіків як до апріорі слабших. Настільки слабших, що не здатні навіть витримати жорстокості цього присуду і тому їм необхідно говорити, що вони сильніші, бо по-іншому їхня психіка не витримає і зламається.
Надія Дмитрівна вчила своїх учениць готувати найпростіші страви, шити, в’язати, вишивати й обметувати серветки. Це останнє заняття давалося Лілі найкраще, і часом їй навіть щастило виконати норму, встановлену для школярів на позаурочних заняттях із праці, на яких вони обметували серветки на швейних машинках із ніжним приводом, а потім ці серветки здавали на фабрику. Незрозуміло було, чи отримував за це гроші хоч хтось і хто саме це був, учням же після двох років такої практики роздали лише посвідчення швей-мотористок із якимось там навіть не найгіршим розрядом. Монотонність цієї праці не заважала Лілі думати, і вона мріяла про щось своє, переважно чомусь про щось сумне і недосяжне.
Можливо, такий ефект справляли на неї заґратовані вікна цього напівпідвального приміщення і бляшані панелі на стінах, які разом із масивними металічними воротами й неосвітленими сходами робили це місце схожим на табір праці, який, насправді, був покликаний змінити звичні уявлення про філософську категорію приниження.
Стосунки Надії Дмитрівни з Лілею загалом були достатньо мирними. Усвідомлюючи, що Лілі ніколи не стати ідеальною домогосподаркою, яка «з честю» виконуватиме домашню роботу, Надія Дмитрівна дивилася на Лілині промахи крізь пальці. Тільки двічі Лілі довелося зіткнутися зі сталевими нервами і вмінням Надії Дмитрівни продемонструвати, що ж означає приниження для жінки, яка себе поважає.
Перший раз це трапилося тоді, коли вони вчилися готувати оладки з яблуками. Це була традиційна страва їхніх із Дариною недільних сніданків і чи не єдина, яку Ліля досить часто готувала, тож не надто дослухалася до пояснень вчительки, поспішаючи зробити все першою, аби перемогти в організованому вчителькою змаганні між рядами. Вона швиденько порізала на дрібні шматочки яблука й змішала їх із тістом, приготованим на кефірі з яйцями, цукром та борошном. Кожен із трьох рядів мав приготувати свою порцію оладок, щоб потім частуватися навзаєм за чаюванням. І Лілі справді вдалося зробити все якнайшвидше — здивована Надія Дмитрівна покуштувала оладку і навіть сказала, що це смачно, але поставила Лілі трійку. Уже аж за чаюванням з’ясувалося, що на цьому уроці вони вивчали інший рецепт приготування оладок: яблука потрібно було чистити, різати акуратними колами, котрі смажилися, вмочені в тісто-кляр, набагато рідше й пухкіше за приготоване Лілею.
Ліля ще довго пам’ятала свої сльози, розмазані по щоках у темному коридорі, де вона просиділа решту уроків, і рішення ніколи в житті не смажити яблук у клярі.
Виконати це рішення було набагато простіше, ніж витримати наступний конфлікт із Надією Дмитрівною.
Трапилося це тоді, коли вони вчилися шити сорочки. Ліля, свідома своїх більше ніж скромних здібностей до шиття, відразу вибрала найпростішу модель із суцільно викроєними рукавами й коміром без застібок. Трохи схожу на косоворотку. Тоді саме такі були в моді. Вона купила для сорочки просту тканину, якийсь жовтий сатин, аби не морочитись із слизьким шовком, як це робили більшість її однокласниць. Але всі ці полегшення не допомагали. У якийсь момент, — Ліля досі не могла б сказати, у який саме, — вона зайшла у глухий кут і просто не знала, як продовжувати роботу. Надія Дмитрівна вперто ігнорувала її, вважаючи, що така халявна модель зовсім не робить честі Лілі і дівчина повинна впоратися з цим без сторонньої допомоги. Ліля продовжувала мордуватися біля своєї сорочки більше двох чвертей, — за цей час її однокласниці встигли пошити собі цілий гардероб. А в кінці з’ясувалося, що зшити цю сорочку взагалі неможливо, бо замість правого і лівого рукавів Ліля викроїла два лівих. І усвідомила це в останній день чверті, коли їм потрібно було здати готові вироби й отримати оцінку за чверть. Тепер Лілі раптом стало ясно, чому Надія Дмитрівна так старанно оминала її весь цей час, ні разу не підійшовши протягом цілої чверті, аби допомогти зшити викроєний виріб. Мабуть, так вона хотіла продемонструвати усьому класу, як виглядає особа, позбавлена справжньої жіночої честі. Лілі стало страшно. Зовсім не через те, що оцінка з праці зіпсує її відмінний табель, хоча і це було, ясна річ, прикро. І навіть не через те, що, дізнавшись про її лажу, всі будуть сміятись і ще довго підколювати. Вона сама не могла б назвати причину свого страху, який охопив її раптово — їй аж потемніло в очах, серце на мить завмерло, а потім загнано заколотилося, нагадуючи центрифугу, яка різко зупиняється і з важким поскрипуванням розганяється у протилежний бік, перед очима раптом почали з’являтися якісь танцюючі карлики у жовтих сорочках із рукавами, заправленими всередину. Карлики замість рук мали тільки долоні, причіплені до шиї на тоненьких шворочках, і ці долоні, підняті догори, крутилися вправо і вліво під нечутну музику, а в повітрі раптом різко запахло чебрецем. Від цього запаху Ліля отямилась і почула, що Надія Дмитрівна голосно вимовляє її прізвище, — з її роздратування, мабуть, випливає, що вимовляє вона його не вперше. Ліля піднялась і на ватяних ногах посунула до дошки, тримаючи в руках сорочку, глянути на яку не наважувалася.
— Гм, дивно, — сказала Надія Дмитрівна. — Хіба у тебе була не жовта сорочка без ґудзиків, — здивовано запитала вона.
Ліля опустила очі й побачила перед собою ідеально зшиту рожеву шовкову блузку зі стієчкою і ґудзиками спереду. Їй ніколи не вдалося б пошити щось аж таке складне.
— Ти вирішила показати мені одну зі своїх блузок? — недовірливо поцікавилася Надія Дмитрівна. — Чи ти справді пошила її? Я не пригадую такої моделі у вашому класі.
Ліля розгублено мовчала: вона не знала, звідки на її столі взялася блузка.
— Надіє Дмитрівно, — підняла руку Софійка, яка сиділа за Лілею, — вона дійсно сама це пошила, я бачила. Подивіться, ось викрійки.
— Так, так, вона пошила, — підтвердили ще кілька однокласниць, що сиділи поруч. — Ми бачили.
Надія Дмитрівна підійшла до машинки, за якою працювала Ліля, недовірливо роздивилася викрійку, підняла з підлоги обрізки рожевого шовку, мовчки повернулася до свого столу і поставила Лілі п’ятірку за чверть.
Ще дорогою додому Ліля викинула блузку в смітник. Вона ненавиділа рожевий колір, а тим більше штучний шовк, із якого було пошито сорочку.
