У всьому цьому не було нічого нового. Яскрава блондинка з тонкою талією і виразною лінією стегон, Таня з першого погляду підкорювала серця більшості чоловіків, які траплялися на її життєвому шляху, і часто навіть не замислювалася над цим, за звичкою випромінюючи в повітря свою нестримну жіночність і сама дивуючись несподіваним результатам. Тому захоплення Сидора Танею не мало в собі нічого несподіваного. Підозрілим було тільки моє ставлення до цього. Я сиділа на підвіконні в коридорі, слухала музику, під яку танцювала «Фантазія», і намагалася збагнути, про що свідчить це моє раптове гостре почуття образи. Можливо, я просто заздрю Тані, за якою завжди всі упадають, а мені навіть немає з ким піти в кіно цього пронизливого червневого вечора. Дурнувата ситуація. Ми стільки років знайомі з Сидором, і мені ніколи не спадало на думку побачити в ньому щось більше, ніж просто друга, з яким ходили в походи й не раз ночували в одному наметі. І ось тепер ці дурнуваті ревнощі. Хоча, може, це просто затяжна весна, яка нікому не дає спокою.
Я сиділа на підвіконні, спостерігала за тим, як двоє горобців купаються в пилюці, провіщаючи зміну погоди на завтра, і непоспіхом віддавалася процесу шкодування себе, коли з дверей актового залу вийшов Лео й зацікавлено привітався зі мною. Він став поряд, закурив цигарку й запитав, що я тут роблю. Потім розповів, що в них репетиція і що їхнє тріо готує програму уривків із найвідоміших класичних балетів в осучасненому виконанні. Наприклад, партію Жизелі у хіп-хоповому аранжуванні, «Лебедине озеро», стилізоване під рок-н-рол, «Лускунчик», змодифікований під класичний брейк-денс. Не знаю, навіщо я сказала йому, що моя мама також танцювала, а потім була балетмейстером. Лео зацікавився і запропонував мені подивитися репетицію.
Ще через тиждень я вже танцювала разом із ними, — Лео переконував мене, що таких природних даних, як у мене, він ще ніколи не зустрічав, і відсутність школи зовсім мені не заважає, я хапаю все на льоту і дуже добре відчуваю музику, а інтуїтивно танцюю в дуже своєрідному стилі. Мені дивно було чути це, адже я давно звикла вважати себе безнадійно неспортивною і малорухливою, і ось тепер так несподівано прокинулись мамині гени. Після кількох місяців інтенсивних репетицій я поїхала з «Фантазією» на перші гастролі. Тур тривав місяць, виступи в найкращих залах великих міст, дорогі квитки, розкуплені заздалегідь завдяки хорошій рекламі. Під час гастролей у Полтаві ми й познайомилися з Сильвестровим.
Його фірма була головним спонсором концерту, на який він чомусь прийшов без дружини. Зайшов у гримерку, познайомився зі всіма і запросив на вечерю. Ми переодягнулися й сіли в присланий за нами чорний джип «Тойота», за кермом — водій у шкіряній куртці. Пожвавлений шампанським, випитим у гримерці за успіх концерту, Сильвестров розповідав свою творчу біографію. Виявилося, що, окрім успішного аптечного бізнесу та дисертації, захищеної на кафедрі автоматики місцевого політеху, він належить до десятки найкращих ліриків регіону. Довший час редагував літературний часопис «Наш чернозем», у якому друкували свої вірші інші лірики-бізнесмени, тобто бізнесмени-лірики, і цей часопис потрапив до рук самого президента Єльцина. Президент Єльцин викликав Сильвестрова до себе, особисто потиснув руку й нагородив престижною премією, вартість якої була досить скромною, зате після цього Сильвестров увійшов у десятку провідних сучасних ліриків не лише Полтавщини, а й Москви. Це не могло не викликати заздрості у його колег по бізнесу, які вдалися до відповідних методів, і часопис «Наш чернозем», а також кілька аптек Сильвестрову довелося закрити. Зашкодило це і його здоров’ю, але, на щастя, кулю вдалося витягти, і зараз уже навіть шраму не помітно. При згадці про шрам Сильвестров помітно почервонів, — мабуть, місце, куди влучила куля, було особливо вразливим.
Ми приїхали у ресторан, стилізований під чеський, — грубі дерев’яні столи, лави, портрети Гашека та Швейка на стінах, пиво в широкому асортименті, свинина в пиві, запечена в порційних хлібинах, молодь у дорогому фірмовому одязі. З’їсти порцію свинини мені виявилося не під силу, як і подужати літровий круг пива. Жвава розповідь Сильвестрова не вгавала. Його поетична біографія була славна ще й іншими перемогами, і виявилося навіть, що єдина написана ним досі збірочка віршів («Я пишу мало, але зате на вєс золота», — зі скромною гордістю пояснив він, раптом перейшовши на українську й попередньо кілька разів вибачившись за своє погане володіння «моваю») витримала вже чотирнадцять перевидань і розійшлася накладом понад 15000 примірників, абсолютно нечуваним навіть для прози, не те що поезії. Я боялася тільки одного — що він доп’є пиво й почне декламувати свої вірші, але, на щастя, він не почав.
— Бачите он того хлопця, — він показав на стіл у кутку, за яким сидів чоловік років тридцяти п’яти у вишитій білим по білому сорочці та пильно вдивлявся в екран свого лептопа. — Це власник ресторану. Дуже порядний чоловік. Уже кілька років анонімно спонсорує серію сучасної поезії в одному з полтавських видавництв. І жодного разу не виступив зі спростуванням, коли чергові політики визнавали вихід цієї серії своєю заслугою.
У цей момент мені зовсім недоречно, мабуть, через утому після концерту та розмореність пивом, пригадалася минулорічна пригода, яка мало не стала сексуальною. Це був досить короткий період, коли ми з Лілею ходили на бодибілдинг. Не знаю, чому ми не пішли, як усі наші знайомі, на шейпінг, — мабуть, через вічне прагнення до оригінальності. Можливо, з якихось інших причин. У кожному разі, ми ходили до приватного залу такого собі Діми, який окрім бодибілдингу був шефом охорони якогось дорогого ресторану.
До Діминого залу ходили переважно самі чоловіки, і то здебільшого професіонали, які підтримували форму й готувалися до змагань, на яких демонстрували рельєф м’язів. Ці велетенські креатури виглядали трохи по-космічному, гордо прогулюючись уздовж спортивних снарядів під час відпочинку між вправами і задоволено оглядаючи себе в численних дзеркалах на повний зріст, але їхня космічність відразу ж випаровувалася, щойно вони починали розмовляти між собою. Бо теми цих розмов один до одного відтворювали щебетання наших однокласниць на перервах і крутилися довкола одного — кількість калорій, дієта, косметичні маски. Загрозлива маса м’язів на плечах і стегнах цих велетнів була, попри солідний вигляд, надзвичайно крихкою: достатньо було необережного руху, і під тиском цієї маси тріскали сухожилля, — не витримували надто великої ваги. Вистачало тижневої перерви у заняттях і кількох шматків торта, як ідеальний м’язовий рельєф перетворювався на мішок із салом. Життя цих людей було суворо підпорядковане потребам їхніх м’язів: ні на що більше у них не вистачало ні часу, ані сил.
Діма також був профіком, але необхідність заробляти на життя тримала його спортивний запал у межах розумного. Він не розбудовував свою м’язову тканину до надприродних розмірів, а намагався не втратити змоги більш-менш вільно рухатися. Щоправда, протягом кількох останніх років він таки додав кілька кілограмів: його репутація більше не вимагала особистої заанґажованості, достатньо було з’являтися на зустрічі з клієнтами й імпозантно перебирати м’язами під футболкою та промовисто перебирати пальцями масивний золотий ланцюжок. Обличчя Діми вирізнялося серед клієнтури залу якоюсь ледь помітною людською рисою. Мабуть, саме це і привабило мене в ньому.
Хоча говорити про привабливість було б перебільшенням — я просто не подумала, погодившись сісти до нього в машину і дати підвезти себе додому. Про те, як закінчуються такі пропозиції, загальновідомо. Хоча, можливо, це була трохи нечесна гра перед самою собою, якась прихована цікавість і бажання здобути сексуальний досвід. Ясна річ, партнер виглядав надто вже ґротесково, але, з іншого боку, у цьому навіть було щось голлівудське. У кожному разі, і тоді до сумнівів та проблем Анни мені було далеко.
Ми приїхали до Діми додому, випили по склянці вина, він роздягнув мене і поклав у своє широченне ліжко. А потім замість пестощів і захоплення моїм тілом почав демонструвати гру своїх м’язів. Я відчула себе знову в спортзалі, спостерігаючи за цим механічним ритуалом, що його Діма, відчувалося, повторює з розписаною в розкладі занять регулярністю. Напевно, значно краще на моєму місці почувалася б однокурсниця, яку дуже збуджував секс із коханцем під час телефонної розмови із нареченим. При цьому то наречений, яких вона міняла досить часто, то коханець поступово входили в смак і часом після стосунку навіть перекидалися кількома словами по телефону. Так от, ця моя знайома спокійно могла б зайняти час телефонною розмовою, поки Діма завершував презентацію.
