Незважаючи на досить значні розміри, барак виглядав напрочуд акуратним і навіть затишним. Наш клятий об'єкт. Немов пряникова хатка. Жаданий, як щастя, і близький, мов лікоть...

«Норвежець Свердруп у тридцять четвертому році піддав кількісному оцінюванню інтенсивність танення снігу: п'ятдесят два відсотки дає сонце, решту— атмосфера. Але таке співвідношення не скрізь. Тепер це я можу стверджувати з абсолютною точністю. Якби мені вдалося знайти загальні закономірності зледеніння всієї північно-атлантичної провінції! З часом, коли Ґренландія та Ісландія входитимуть до рейху, можливо, мені вдасться це зробити.

А поки що найзаконспірованіша наша метеостанція на півдні Ґренландії зазнала нападу якоїсь жалюгідної жмені ескімосів та данців. На Землі Франца-Йосифа інший наш об'єкт «Гольцауге» самоліквідувався. Особовий склад отруївся м'ясом білого ведмедя. Довелося евакуювати всіх. І це напередодні операції! Тепер на нас лягає потрійне навантаження».

Вони обладнали свій спостережний пункт на горбі в глибокій сніговій подушці з підвітряного боку схилу, зверненого до німців, за сотні метрів від місця, де постав жаданий об'єкт.

Солідний сніговий карниз, що навис над підвітряним схилом, десантники про всяк випадок обвалили, хоча зробити це було нелегко: діяли вони тепер на виду у фашистів. На щастя, небо знову стало сірим, сонце зникло, а згори посипався повільний, лапатий, якийсь оперетковий сніг. Це й дозволило їм вирити нору, діставшись до скельного гребеня-основи. Передню частину завісили запоною, потім звели снігову стіну з лазом. Зовні лаз привалили сніговою плитою. Вирівняли склепіння, зміцнили стіни, утрамбували сніг. У стінах зробили ніші для свічок. Підлогу застелили шматками брезенту, — старшина дуже журився за загиблими у торосах оленячими шкурами, вони ще й як знадобились би зараз. А якби сюди ще й лапника — був би повний комфорт...

— До дідька, перетерпимо! Не з аристократичного клубу. Жируєш, Хомичу. Забув минулу зиму? Як ми «загоряли» в тій «пекельній горлянці»? — озвався невгамовний Назаров.

— Нічого я не забув. Як звідтіль видряпалися — тільки ми й пам'ятаємо... Ребра німчура таки порахував нам... Але й ми нічого собі, дали йому здачі так, що він на хвилинку забув, де в нього ґудзики на штанях... А тут що?.. Тісно? Зі «стелі» капає? Зате в теплі!

Щербо з Байдою не відходили від амбразури, вдесяте і всоте оглядали абверівське лігвище, скрупульозно вивчали звички його мешканців та навколишній ландшафт. А десь глухо рокотали водоспади, з піку Фолкнет долинало сумовите виття хуртовини та зрідка чувся пружний протяжний гуркіт обвалів.

Висота над рівнем моря не більше трьохсот метрів, а літо геть не відчувається. Холоднеча, вітер. До метеостанції кілометрів два з гаком, до цих — з кілометр... Ми саме контролюємо їхню стежку між метео- та радіостанціями. До стежки три сотні кроків. Вони її навіть порожніми діжками з-під соляри розмітили. Лід засипали гравієм, мокрі брили цієї мішанини з каменю та зледенілого бруду навіть на тлі навколишніх скель видаються чорними. Отже, діжки не демаскують, з повітря не угледіти. Все врахували, гади...

Щербо вдивлявся в скелі, в льодовик, який звивався перед ним широкою смугою, прикрашеною кількома темно-сірими моренними борознами. Великий глетчерний [5]басейн породжував моторошні відчуття: перше враження було таке, що це величезне крижане страховище повзе просто на тебе.

Льодовик мав складний рельєф. Льодове поле було майже гладеньким з поодинокими, чітко окресленими радіальними розломами, усе це добре проглядалося з усіх чотирьох боків, відтак непоміченим до нього наблизитися не можна було. У північно-західних верхів'ях, кілометрів за три, тіло льодовика на великому просторі перетинали глибокі шпарини. Трохи східніше на перегині ложа виднілося багато поперечних розломів.

Ще далі від скель відокремлювали глетчер стрімкі уступи льодоспадів, суцільна хаотична система розтягування й сколювання. Звідси помережане тріщинами тіло льодовика схоже було на зморшкувату шкуру носорога. Щербо знав, що на подібних льодоспадах загальна площа шпарин у багато разів більша за площу монолітної криги. І ще він знав: у товщі льодовика існує прихована від очей ціла система порожнин і тунелів. Вода, стікаючи по розломах, промиває в кризі глибокі, подеколи на всю товщу льодовика, колодязі, накопичується в порожнинах, закручується у вимоїнах. Затягне такий «льодовий млин», і... Від самої думки про сутінок крижаних підземель по спині пробігли дрижаки.

Так чи так, північні та північно-західні підступи до станції неподоланні. Це найнеприступніші, найнебезпечніші ділянки, і форсувати їх — божевілля. Тим паче — швидко.

От завданнячко, дідько б його взяв! Жодної зачіпки.

«Перед нами на десятки кілометрів стелиться дике холодне узбережжя. Гірські піки похмуро здіймаються над затокою, а частокіл неприступних нунатаків [6]схожий на середньовічні кам'яні фортеці. З роками мене дедалі більше охоплює майже забобонний острах перед силами природи, приходить розуміння того, як мало важать люди в цьому холодному краї. Раніше цього не було. Навіть у Гімалаях! Зараз, коли я дивлюся в небесний простір, заповнений хаосом метушливих хмар, чую ревіння припливу або гуркіт водоспаду, стає якось незатишно. Ти загублений у льодах, жалюгідний і нікчемний, а довкруж усе величезне й чуже... І здається, немов хтось згори стежить за тобою. Бог?.. Мимоволі згадуєш Гете. Або ще когось похмурого та урочистого. Може, старію?..»

«Досі ніколи не спадало на думку, що тиша може бриніти, — її можна слухати. Тут її починаєш сприймати не як відсутність звуків... Мовчанку Півночі передати неможливо — безмовні скелі й крига, так, наче перед брамою потойбіччя, коли починаєш чути прискорене биття власного серця, схлип легень, хрускіт суглобів та шийних хребців. Німота, яка звучить! Під впливом цього млосного відчуття мозок перестає нормально працювати. Людина не витримує. З'являється нестерпне бажання відчинити двері кудись, все одно куди, проте побачити щось інше, окрім білого простору, все одно що... Тиша може позбавити розуму, а може і вбити.

Чарівливі привиди тиші ведуть углиб полярної пустелі під прихисток великого Мовчання. Вони обіцяють тихий і безболісний перехід межі... Вони обіцяють Спокій. Так полярні пілігрими зникають у сонному дурмані. Зникають без сліду... в білому ворушкому мороці...»

— Дивися! — раптом хрипко прошепотів старшина. — Загусло мастило в каналі затвора. Протри насухо... гасом... Німці помилок не пропускають.

Щербо трусонув головою, намагаючись відкинути сонне запаморочення. А німці вже, мабуть, накреслюють нас на планшетах... Ні, вони нас засікти не могли. Кави хочеться... міцної, гарячої. Люди мають бути серед людей, спати в теплі, ходити по-людськи, а не рачки та із страховкою.

Пересохло в роті. Він зрозумів, що перестав «тримати холод». Організм вимагав калорій, а порожній шлунок відповідав судомним клекотанням.

— Ех, каші б гарбузової... гарячої, га?! — повернув його до дійсності голос Цвяха.

— Псих, — по-філософському констатував Ткачук.

Думки збігали, рвучись, мов паперові смуги. Каші гарбузової... от що то є український загін!

— Зосередитися! Зібратися! — прикрикнув він на себе. Втомлено примружився. Розпорядок дня ми вивчили. В кожному разі тих, хто на видноті. Змінні радисти назовні носа не вистромлюють. 4.00 — підйом — служба кухарняного наряду. 5.00 — підйом чергових та днювальних. Завидки беруть, коли вони на хвилину вискакують з паруючих дверей. Зажди, сволото! 5.15 — підйом денщика та командира. Такий собі пещений обер-лейтенант. Навіть звідси його постава видає прусака. 5.30 — підйом усього особового складу. 5.45 — фіззарядка. Гигочуть, мов жеребці. Весело їм. Упевнені в своїй невразливості. Нічого, нічого... 6.00 — сніданок. До них досягав солодкий запах свіжовипеченого хліба. В такі хвилини обличчя у всіх кам'яніли, погляд ставав відчуженим, і в очах горів голодний блиск. Старшина роздав по два сухарі кожному, й у їхній похмурій сирій норі запала зосереджена мовчанка.