Сховатися б десь у моренних складках, відшукати печеру...

Спинилися на самісінькому краю урвища. Внизу стирчали кам'яні леза скель. Пласка рівнина спускалася в затоку, а ліворуч вони впізнали силуети кількох піків, отже, вийшли на гребінь гір Сванлунд. Тепер на них чекав запаморочливий спуск, але вони такі змучені, що це випробування вже не лякало. Аби лише англійця не загубити...

Черговий порив вітру збив Цвяха з ніг й покотив схилом. Перекинувся, устиг відчути тупий удар, що вдарив диким болем, і знепритомнів.

«Червоних, дякувати Богові, виявилося лише четверо. Хоча переслідували п'ятьох. Всіх їх взяли ще тепленькими, у буквальному розумінні. Хуртеча приспала їх пильність, вони поснули й проґавили її кінець. Можна вважати, що мої хлопці врятували їм життя, ще трохи — і вони б замерзли. Треба віддати належне дивовижній інтуїції командира «кампф-групи» обер-фельдфебеля Рана. Він цілковито правильно передбачив дії цих бандитів. У надскладних умовах хуртовини за повної відсутності видимості він передбачливо спланував просування своєї групи, результатом чого й стало полонення ворога. Ті, щоправда, чинили опір, та все-таки вдалося уникнути крові — наші хлопці довго жартувати не дозволяють.

Пошуки п'ятого нічого не дали. Мабуть, йому пощастило менше— його назавжди взяла в полон Арктика.

Чомусь я одразу був упевнений, що це червоні. Англійці нізащо не полізли б у таку далечінь, занадто лінива нація, комфорт для них над усе. Хоча один представник британських ВПС і був серед полонених. Через нього, власне, вони й вплуталися у бійку. Дивовижна недбалість! Безвідповідальність! Підкрадатися до нас (а я не маю сумніву, що їхньою метою був наш об'єкт, — іншого просто не може бути) за вісімсот кілометрів, щоб так безглуздо виказати себе?! Хоча, взагалі, на слов'ян це схоже.

Розпорядився привести своїх у підвищену готовність, не виключено, що ця п'ятірка лише частина десанту, хоч це й малоймовірно. Велику висадку ми не могли б не помітити. Судна «Фленсбург» та «Росток» прикривають наш квадрат з моря, станція веде локацію всієї напівсфери, ми регулярно патрулюємо весь периметр, пост візуального спостереження контролює наш сектор цілодобово — система охорони продумана і надійна.

Хуртеча вгамувалася, зв'язок відновлюється, і так чи так, я мушу повідомити в Центр про полонення ворожого десанту. Уявляю собі похмурі глибокодумні фізіономії наших прусаків, що сидять у цосенських бункерах. Стратеги з моноклями! Попряжилися б вони отут при мінус сорока п'яти та при арктичному «зефірі»!

А до Рана треба придивитися уважніше».

Його привело до тями цокання власного годинника. Котра година? Він силкувався звестися на ноги, гарячково міркуючи, де він і чому навкруги темно. Коли після тривалих зусиль видряпався з кам'яної ніші, побачив, що завірюха стихла. Перед ним постав стрімкий засніжений схил із гострими зубцями скельних піків. Він згадав, як вони намагалися лавірувати між каменюччям і потягли за собою сніг, як сильний порив вітру звалив і покотив його... Здається, він закричав. Потім запала темрява.

Він згадував, і холодний піт струменів тілом від жаху. Дивився на здиблену страшними кам'яними зубцями похилу площину, дивуючись власній безстрашності. Як ми тут пройшли?.. Й одразу подив змінився на гостру, колючу до ознобу думку: де решта?!

Напевно, мене сюди вітром докотило, а потім сніг забив горловину і не дав замерзнути... Зараз, зараз... Хтось же є живий...

Робота зігріла. Він спробував знайти рюкзак, але ці його спроби нічого не дали. Але ж хріново... порожнем... ні сухаря пожувати, ні... та й боєкомплект полегшав — чотири магазини лишилося. Добре, що автомат через груди був... так під пахвою й теліпається.

Проте найбільший жаль викликала втрата теплого светра та пачки пшоняного концентрату. Ох, єтіттвоювкочерижку!.. Сам-один, як палець, залишився! Не може бути... повинен же ще хтось... Погане передчуття заповзало в душу... Не могли вони без мене піти... шукали б до останнього.

Внизу виявив багато слідів од лиж, потовчений сніг. Тут точилася боротьба, але жодної гільзи і порохового гару не знайшов. Невже взяли?! Наздогнали? Отже, натрапили на слід? Не може такого бути... Але що ж тоді?.. Перечекали, а потім просто наштовхнулись? Ні, «просто наштовхнулись» не проходить. Вирахували, гади. Майстри! Маршрут наш передбачили і перехопили. Та й іншого шляху тут, певне, нема. Душогуби з мертвою хваткою... А хлопці, напевне, мене шукали, не знайшли і тут під козирком вирішили переховатися, щоб згодом шукати далі. Правильно, значить, не повірив я: не могли вони мене кинути. Розслабилися, може, навіть придрімали... верст дванадцять на голодний шлунок та в такій хуртечі — не дивно. Кінець хурделиці проґавили, тут їх і... Такі справи...

Він намагався тверезо обміркувати своє становище.

Так, набої є — вже не сам. Лижі, дякувати Богові... Знову ж таки, живий — це, як на мене, великий плюс. Вільний, мов птах...

Він обмацав пульсуючу болем потилицю і ледь не застогнав.

Ну що ж? З члена бойової групи він зараз перетворився на самостійну бойову одиницю! Тим часом завдання ніхто не скасовував, та й він ще ого-го!

Порожній шлунок нагадав про себе голодними спазмами.

Трохи осторонь, майже біля самого краю невеличкого плато, у снігу щось зблиснуло. Чи здалося? Він крутнув головою, силкуючися знову впіймати зіницями металевий полиск. Ось! Цвях підійшов і підняв напівзасипаний снігом ніж з масивним лезом. Це «мессер» Смаги... точно! Слідів крові ані на лезі, ані довкола не було. Спокійно, Ваню! Ми ще повернемо цей ножичок господареві. Хрін їм, паскудам!

Потім він ще раз уважно обдивився довкола. Помережаний лижами сніг уже став жорстким, лижню прихопило морозом, отже, минуло не менше години. Доведеться наздоганяти, а там... Обстановка підкаже.

Відштовхнувшись палицями, він заковзав лижнею в південному напрямку. Він знав: найближче майбутнє не обіцяє нічого доброго.

«Ось Айхлер і показав своє мерзенне нутро. І хай тепер хтось дорікне мені в непроникливості!

Сьогодні відбулися вельми цікаві події, які змусили мене інакше подивитися й на нашого доктора, обер-лейтенанта Ланґера. Чесно кажучи, їхня поведінка, я маю на увазі Айхлера і Ланґера, справила на мене досить похмуре враження, і чимдалі я думаю про це та аналізую, тим радикальніші висновки доведеться зробити. Я довго намагався сформулювати й визначити почуття, які залишились після того, що відбулося, і не можу знайти нічого точнішого, як тільки — огида і розгубленість. Так, розгубленість, хоч і соромно зізнаватися в цьому сорокарічному мандрівникові та солдату.

А справа така. Після того, як попередньо допитав усіх полонених, враховуючи й англійця, у повній відповідності до інструкції, я склав рапорт до Центру й відіслав його з посильним до обер-лейтенанта Ерслебена. Після чого його зашифрують і ефіром передадуть до Берліна. Полонені, як я й передбачав, не сказали нічого, тільки англієць назвав свої ім'я, прізвище та номер частини. Тепер нам слід дочекатися приходу «Фленсбурга» та передати їх на судно. На цьому наша місія щодо них закінчується. Так велить інструкція, бо всі сили нам необхідно концентрувати на виконанні поставлених раніше завдань, та й фізично ми не можемо розпорошуватися ні на що інше за відсутністю ресурсів як людських, так і всіх інших.

Десять хвилин потому до мене зайшов мій заступник гауптман Петер Айхлер і в ультимативній формі почав вимагати провести інтенсивний допит полонених. Причому він не намагався переконувати, а наче просто інформував, що допит має провести він сам, за допомогою доктора Ланґера. Лікар необхідний йому як асистент у застосуванні деяких заходів та прямого фізичного впливу. Перед експедицією мене попередили, що гауптман Айхлер «не звичайний офіцер з відділу пропаганди», що він має деякі «спеціальні» повноваження у певних нештатних ситуаціях і «не треба перешкоджати йому у виконанні специфічних обов'язків, які поклала на нього партія». Натяк досить прозорий. Зараз, здається, виникла саме така ситуація. І я не став би заперечувати, а тим більше, перешкоджати Айхлерові в його діях, але мене не могла не приголомшити інтонація, з якою він усе це говорив. Всупереч будь-якій етиці — службовій, офіцерській, людській — він розмовляв зі мною так, немов я був поплічником цих полонених червоних! Зараз я відчуваю огиду й до себе через те, що в ті хвилини нашої розмови дозволив собі розгубитися. Раптова зловісність інтонацій Айхлера змусила мене внутрішньо здригнутися. Він говорив так, ніби не я командир над ним, а він, підлеглий, мав владу наді мною. І влада ця необмежена і страшна. В кожному разі саме таке відчуття виникло в мене тоді. Я поглянув йому в очі й не зміг витримати погляду цього двадцятисемирічного шмаркача! Я чимало бачив на своєму віку, встиг понюхати пороху ще минулої війни, але тут не витримав уколу його безжальних зіниць. Не відповівши згодою на його ультиматум, я лише висловив своє категоричне бажання бути присутнім на допиті.