Звичайно, Олександр Андрійович розумів, як ризикував, але, слава Богу, повторних донесень не було, і все минулося благополучно. Однак попередити, щоб був обачніший, треба. Береженого і Бог береже!

Вони найшли до передпокою. Господар, віддавши розпорядження накривати на стіл, запропонував гостеві переодягнутися в домашній халат і сходити після дороги на Псло покупатися.

Вода була ще прохолодна, але м’яка, чиста, пахла лепехою. Безбородько після спекотної дороги довго хлюпостався в ній, як колись у дитинстві, аж поки відчув, що змерз.

Повернулися, коли стемніло. В їдальні горіли свічки. Стіл був накритий на дві персони.

Як тільки Безбородько переступив поріг вітальні, погляд його зустрівся з поглядом козака Мамая, що з позолоченої рами дивився прямо па двері.

— О, і тут старий знайомий! Та ще й, здається, вийшов з-під одної і тої ж руки!— вигукнув трохи здивовано граф і попростував прямо до картини. Там, узявши свічку, глянув па підпис.— Авжеж! Він — В. Боровик!

— Ви його знаєте?— здивувався Капніст.— Звідки?

Безбородько розповів про пригоду в степу та придорожню корчму.

— Так, це він — Володя Боровик,— ствердив господар.— Не знаю, чи є в нього родич-корчмар, але сам він син миргородського козака-маляра, іконописця. Я його добре знаю, ми майже ровесники. Від батька Луки хлопець навчився малювати. Та як! Гляньте, графе, сюди!— і Капніст підніс свічку до портрета, на якому був зображений він сам.— Ну? Впізнаєте?

Портрет вразив Безбородька. І не стільки разючою схожістю з оригіналом, як своєрідною манерою письма та заглибленістю в душу, в її тайни. Безсумнівно, він не помилився, цей В. Боровик —людина з іскрою Божою, з великим хистом. Шкода, якщо його талант занидіє, захиріє в провінції, розтратиться на дрібниці. Він уже цілком сформований художник, але йому потрібен простір, висота, з якої його помітив би світ. Його місце в столиці.

Вони сіли до столу. Василь Васильович по-домашньому сам пригощав. Ніхто не заважав їхній розмові.

— Я хотів би познайомитись з цим художником,— сказав Безбородько, запиваючи смачну смажену гусятину з кисло-солодкою сливовою підливою кухлем холодного вареного меду, що, як пам’ятав граф, колись на Україні звався ситою. — Чи не поїхати мені в Миргород? Правда, часу маю обмаль...

— Не звольте турбуватися, графе,— заспокоїв його Капніст.— Я пошлю чоловіка, і він привезе Боровика сюди. Післязавтра буде тут. А ми тим часом матимемо змогу наговоритися... Бо так хочеться вилити душу людині, яка розуміє тебе з півслова!

— Гаразд, Василю Васильовичу. Я згоден. Та хай ваш протеже захопить із собою одну-дві картини — краще портрети. У мене виникла думка, щоб цей молодий художник, якщо згодиться, поїхав зі мною до Полтави і там розписав будинок дворянського зібрання. І то — швидко, до приїзду її імператорської величності, яка повертатиметься з Криму через Полтаву. Там Потьомкін надумав показати матушці в натурі Полтавську баталію. Саме тому я їду туди, щоб усьому дати лад. Думаю, якщо Боровик зуміє так розписати той дім, щоб був до вподобі цариці, то їхати йому в столицю! А там усе залежатиме від його таланту і працьовитості. Мені хочеться допомогти здібному землякові, як і всьому нашому нещасному народові, що після вікових змагань за волю втратив усе: і волю, і землю свою, і навіть надію на краще!

Капніст відразу пожвавішав.

— Графе! Я радий чути це з ваших уст! Я радий, що після наших задушевних і довірливих розмов у столиці ви не змінили поглядів на стан речей в Україні. А я, щоб ви знали, повернувшись додому і побачивши цілковите закріпачення нашого селянства, до якого тепер зараховано і багатьох колишніх козаків, ще більше упевнився в думці, що за останні сімдесят чи вісімдесят років народ наш скотився в глибоку яму. Він утратив свої вольності, свою автономію, які досягнув при Богданові Хмельницькому, втратив своє військо та судочинство, навіть право вільно дихати. Не знаю, чи й вибереться він коли-небудь з тієї ями, бо всі загубили віру на краще — і кріпаки, і міщани, і козаки, і козацька старшина. Правда, старшина поспіль одворянюється, намагається швидше здобути папери, які засвідчують її дворянське звання та походження, право на землю та кріпаків. Особливо помітним це стало після скасування гетьманщини в 1764 році та знищення Січі в сімдесят п'ятому. Народ втратив будь-який захист. Судочинство стало драконівське. Більшість людей потрапило в рабство, спритніші стали відрікатися свого походження, своєї мови та звичаїв заради дворянських привілеїв. Всі потроху почали забувані свою історію...

Безбородько з деяким подивом слухав запальну мову молодого поета.

— Та ви стали ще більшим малоросійським патріотом, ніж були, друже!— вигукнув він, і не можна було розібрати, що в тому вигукові — осуд чи захоплення.— Однак ми повинні тверезо оцінювати цю непросту і вельми небезпечну справу. Не забуваймо, що на цьому шляху можна позбутися не лише становища в суспільстві, що, гадаю, не байдуже вам, до речі, а й волі та голови, як це сталося з кошовим отаманом Калнишевським та його полковниками.

— Але ж, графе, це довірлива бесіда!— не менш палко вигукнув Капніст.— Я довіряю вам, як собі! Вірте й мені — я людина честі!

Безбородько приязно усміхнувся, даючи зрозуміти, що повністю довіряє своєму другові, та все ж застеріг:

— Я довіряю вам, друже, але прошу ніде і нікому не згадувати моє ім’я у зв’язку з сучасним та майбутнім станом нашої вітчизни — Русі. Так, Русі, бо саме так називалися наша держава у далекому минулому, а народ її називався русами. На жаль ми втратили цс ім’я. Втратили з часу Батиєвого погрому, коли вищі, освічені кола нашого суспільства були майже поголовно винищені, а нижчі не затримали в своїй пам’яті цього наймення.

— Тепер ми маємо нову назву — Україна! — сказав палко Капніст.— Вона нічим не гірша від старої...

— І все ж, коли писати історію народу, це має значення,— заперечив Безбородько.— Плутанина з назвою мимоволі вносить плутанину в саму історію та в свідомість народу. Дуже погано, коли сам народ не знає, як себе назвати. Тоді й сусіди та дальні народи плутають нас з іншими. То ми називалися русами, то русинами, то черкасами, то козаками, то малоросами. А тепер ще й нова назва з'явилася — Україна... Треба повернути нашому народові стародавню назву — Русь, руси!

У Капніста заблищали очі.

— То ви, Олександре Андрійовичу, задумали писати книгу? Історію нашого народу? Так це ж чудово! Хай вам Бог Помагає!

— Ну, з чого ви взяли, друже? Хіба при моїй зайнятості державними справами та відсутності літописів під руками я посмію зважитися на такий труд? Я думав, що вам це було б під силу. У вас є талант до письменства, є вільний час, а в вашій бібліотеці напевно зберігається не один літопис... Хоча, якщо правду казати, і в мене сверблять руки. Бо в тому становищі, коли суспільство наше малоросійське опинилося, як ви кажете, в ямі, коли воно втратило не тільки військову силу, а й духовність, історичну пам’ять та віру в майбутнє, гадаю, починати треба з відродження історичної пам’яті. А отже, потрібна книжка про наше минуле, про боротьбу наших предків за волю, щоб кожен, хто прочитає її, згадав — хто ми, звідки рід ведемо? Чому так сталося, що ми забули навіть свою споконвічну назву? Моя бабуся, до прикладу, казала: навколо нас живуть різні люди —ляхи, турки, татари, москалі, литва... Я питав: а ми ж хто? Вона відповідала: а ми прості люди... Вона не знала, як назвати себе, своє плем’я. Ось що страшно! Народ забуває, хто він, звідки пішов, де його коріння! Отож — ще раз кажу: потрібна книга! Потрібна книга, яка б пробудила свідомість, що ледве тліє, яка б роздмухала іскру і запалила свічу серед безмежного мороку руїни, байдужості та забуття. Тільки ж хто візьметься за це? Бо труд то важкий і вельми небезпечний. Хто зважиться на таке, повинен розуміти, що ризикує становищем, свободою або й життям.

— І все ж хтось розумний та сміливий має зважитись на такий подвиг!— гаряче вигукнув Капніст.— Ради народу нашого, його майбутнього!