Він замовк, ждучи відповіді.

Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.

— А Катря ж як — згодна? Ви говорили з нею?

— А що Катря? Вона ще дурна — у голові вітер віє! Закохалася в Івася — ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!

— Не знаю... Жалко дитини...— промовила мати.

Хуржик не дав їй закінчити.

— А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде — шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде — аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу — тільки Катрю! Ваше слою — і вона погодиться піти за мене! І не прогадає — житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні — тоді як знаєте... Я своє слово сказав!— І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.

Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.

— Я поговорю з нею,— промовила з натугою.— Покличте її до хати!

Хуржик полеплено зітхнув і підвівся.

— Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!

Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді — проти сонця.

— Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!

Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.

— Як тебе звати, дочко?

— Настею,— відповіла та, ніяково опускаючи очі.

— Скільки ж тобі годочків, Насте?

— Чотирнадцять.

Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: “Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє — красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні”.

Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.

Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?

Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю — нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.

Відчинив двері — і остовпів.

Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього — і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:

— Пізно вже! Час їхати додому! Ти ідеш, Катре? — Це означало: чи ти згодна, Катре?

Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:

— А що я маю робити? їдьмо!

Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях — дихати стало легко.

Це була згода!

Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:

— Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!

Олександр Андрійович аж кинувся.

— Ілько? Де він?

— Там, вашмосць! — і рукою показав на двері до кабінету.

Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.

Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.

— Ільку! Братику!

Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.

Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.

— Приїхав! З України! Як же там?

— Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив,— літописи старі, батькові та дідові записки...— і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.

— От дякую! Це допоможе в моїй праці!

— Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?

— Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?

— Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися... Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу — в дорозі перекусив...

— Ну, тоді — сідай!

Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.

— Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!

— А будемо ще рідше.

— Що ж станеться?

— Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?

— Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?

— Туди, де гарячіше!

— Тоді — до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!

— От дякую!

— Ну, що ж — пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний — не лізь поперед батька в пекло!

— Береженого й Бог береже?

Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.

— Так, — сказав старший. — Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!

— Для України?

— Так. Це батьків і дідів заповіт!

— Що ж ми можемо зробити?

— Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими... Починають забувати, хто ми...

— Нерадісну картину ти намалював, Сашко, — похитав головою Ілля.

— Яка є.

— І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!

— Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу — русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.

— Чому ж русів, а не українців?

— Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия,— Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!

— Боюсь, давня назва не прищепиться... Що відсохло, те не приросте!

— І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.

— Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! — вигукнув Ілля і враз посмутнів. — А я й не знаю, чим можу прислужишся нашому нещасному народові!

Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою — крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля й рішучість у всій поставі Недарма ж на війні не пасли задніх, а нині Ілля сам забажав ще раз понюхати пороху!

— Ільку, дорогий мій! — прихилився він до брата. — Доля була прихильна до нас — ми отримали непогану освіту, вибилися, як кажуть, у люди, маємо грунти, маєтки, становище у вищому світі. Але ми ніколи не повинні забувати, за чий кошт цього досягли, — за кошт отого темного народу нашого, який дав нам усе, а собі не залишив нічого — тільки убогість та темноту. За його кошт ми стали просвіщенні Тож і мусимо частку цього світла повернути йому: я напишу книгу, а ти заклади школу. Наприклад, у Ніжині. Там у тебе після смерті батька залишився добрячий шмат землі Насади сад, збудуй гарні будівлі і відкрий гімназію або ліцей. Як можна ще краще прислужитися своїй вітчизні? Прометей дав людям вогонь, а ми дамо світло для душі, для розуму! І слава твоя буде вічна! Народ пам’ятатиме тебе, Ільку!