— Звідки ти знаєш, що й мене пошлють туди?

— Важчої праці, ніж там, немає... Отож не важко здогадатися. Та не сумуй — будемо разом!

— Я й не сумую... До роботи я звик.

Вони ще довго говорили, розповідали один одному про своє життя, в обох не легке, сирітське, нужденне. Івась дізнався, що Керімів батько з молодим беєм Шакіром-заде ще в 1769 році, під час останньої російсько-турецької війни, ходив походом на Україну. А що був круглим сиротою і батраком і не мав ніякої надії зібрати грошей на калим, щоб одружитися, вивіз собі з Мерефи, яку Шакір-заде своїм загоном пограбував та спалив дотла, молоду дівчину Настю, котра стала йому за дружину і наступного року народила сина Керіма. Своїми руками він наламав каменю, намісив глини і склав над морем, на пустирищі, хатину. Керім невиразно пам’ятає батька, бо одного разу його привезли додому на гарбі мертвого. Лише добре пам’ятає, як гірко плакала мати, коли батька ховали.

Пізніше він дізнався, що батька вкусила гадюка в зіндані, куди за якусь провину кинув його бей. Бей забув про цей випадок, а Керім пам’ятав і не забував.

Давно настала ніч, зійшов місяць, з моря долітав глухий шум прибою, а вони все розповідали і розповідали один одному про своє життя, аж поки наліг сон і зморив обох так, що незчулися, як і поснули посеред ями.

Прокинувся Івась від несподіваного крику. Схопився. Вже зійшло сонце, і в ямі було видно. Керім сидів поряд, безтямними очима втупившись у куток, і кричав.

— Що таке? Що сталося?— кинувся до нього Івась.

Тримаючись одною рукою за ногу, хлопець другою тикав

туди, де звисали ліани.

— Там, там! Гадюка! Вона вкусила мене! О Аллах! Я умираю! Убий її!

Івась схопився — кинувся туди, куди показував Керім. Справді. Там довга сіра гадюка, звиваючись, намагалася вилізти по ліані вгору. Була і втекла, коли б Івась не придушив її чоботом до стіни, і вона з розчавленою головою впала додолу, але ще довго билася в передсмертних судорогах.

Потім нахилився до Керіма.

— Покажи рану!

Керім підняв холошу. На нижній частині гомілки, вище кісточки, червоніли дві невелички ранки. Івась швидко нагнувся і припав до них губами, почав висмоктувати кров і спльовувати набік.

— Що ти робиш?— вигукнув Керім, відсмикуючи ногу.

— Спокійно! Я висмокчу отруту!..

— Це не допоможе! Я помру!— Відчай і приреченість прозвучали в голосі хлопця.

— Не заважай!— гримнув на нього Івась і знову припав ротом до ранок.

Він пальцями лівої руки міцно передушив ногу нижче коліна, так що вона аж посиніла, і все смоктав і спльовував, смоктав і спльовував.

Та ранки були невеликі — через них багато крові не висмокчеш. Тоді підняв очі на посіріле обличчя юнака, промовив твердо:

— Треба б розсікти шкіру... Та чим? Ножа немає... Тож потерпи — я зубами!

Керім кивнув головою, міцно стиснув Кулаки, зажмурив очі. Івась уп’явся гострими зубами в тепле тіло — щосили вкусив, відчувши, як здригнувся і враз обм’як Керім, як хлинула з рани кров, заюшуючи литку та ступню.

Виплюнувши разом з кров’ю кусень м'яса, знову припав до рани. Довго висмоктував з неї заражену отрутою кров, ах поки вже нічого було висмоктувати. Потім від сорочки відірвав широку бинду і перев’язав Керімові ногу.

— Ну, що. брате, болить?

— Болить,— признався хлопець.

— Терпи, козаче, отаманом будеш,— втішив його Івась.

— Чи ж буду? Помру я! Адже батько помер!

— Ну, батька ніхто не здогадався порятувати, а я з тебе висмоктав усю отруту,— тепер житимеш... Чумаків теж нерідко кусають гадюки, і вони таким способом рятують себе — то вирізують шматок тіла навколо укусу, то висмоктують отруєну кров, то припікають укус розжареним залізом. Все діло в тім, щоб не прогайнувати часу, щоб отрута не розійшлася по всьому тілу, бо тоді — біда. Можна й померти. А якщо вчасно зробити це, потерпілий житиме. Хіба трохи похворіє... Слава Богу, ми вчасно спохватилися! Хай береже тебе Аллах!

— Слава Аллаху!— прошепотів Керім.— Вся надія на нього.

Наступного дня, рано вранці, в зіндан опустилася драбина, почувся чийсь грубий голос:

— Гей, там! Вилазьте!

В’язні вилізли, примружилися від яскравого вранішнього сонця. До них наблизився Шакір-заде з двома сейменами.

— Ходімо зі мною!

Їх привели до кузні. Коваль надував міхи. В горні горів вогонь, там червонів шмат розжареного заліза.

Івася підштовхнули до ковадла. І тут він зрозумів, що зараз його закують у кайдани. Та ось вони й лежать напоготові — на дерев’яному станку, серед різного ковальського причандалля.

Його підштовхнули знову.

— Іди!

Він уперся — і не з місця.

Сеймени схопили його за руки — шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.

— Не піду!

Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:

— Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!

Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:

— Йди, шайтан!

Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась раптом відштовхнув обох від себе, схопив за карки і щосили тріснув один одного лобами — аж загуло.

Керім з переляку скрикнув:

— Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!

Та той ніби й не почув його слів,— спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:

— Ну, чого роззявив рота? Заковуй!

І Шакір-заде, і коваль — обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:

— Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!

Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.

— Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як?— спитав хазяїна.— Бо окалина палить мені ноги.

— Стягни — пригодяться. А йому дай свої старі чарухи,— погодився бей.

Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.

— Ти дивися — якраз!— промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли.— Взувайся!

Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.

— Готово! Тепер не втече!

— Ну, коли готово, тоді — на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух — бийте канчуками нещадно! — І повернувся до Керіма.— А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті[8], де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?

— Розумію,— прошепотів Керім.

— Ну, от і добре! А щось помічу у— шкуру спущу! А тепер — ідіть! — і гукнув до сейменів: — Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулейману, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!

Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.

Сеймени здали Івася наглядачу Сулейманові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці, за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.

— На найтяжчу роботу! — сказав старший сеймен.— Це гяур.