Суддя зрадів.

— Їдьте, Василю Васильовичу! Їдьте, благодійнику наш! Бо це не вперше в Лубнах розігрується подібна історія. Розповідають, що років шістдесят тому, ще за козаччини, в Лубнах теж хотіли було спалити одну жінку, що нібито відьмувала. На щастя, мимо проїздив один московський вельможа — Татіщев і врятував її. І ось знову...

Наступного дня Капніст прибув до Лубен, переночував у корчмі, а вранці з’явився до судді Пухлякова. Звичайно, Пухляков не знав і відати не відав, що цей ще досить молодий дворянин із сусіднього повіту стане в майбутньому губернським суддею, але, як людина, що вийшла з низів, звик запобігливо ставитися до всіх, хто був багатий і займав вищий щабель у суспільстві, до того ж йому було відоме впливове прізвище Капністів, тому прийняв його люб’язно. На прохання гостя він докладно розповів про недавню пожежу, її причини і наслідки.

— І де ж ця нещасна жінка?— спитав Капніст, коли Пухляков замовк.— Що з нею сталося?

— Я забрав її з холодної, бо боявся, що її спалять разом з холодною, і тримаю тут, у себе, під замком.

— Я хотів би побачити її і, якщо можна, поговорити з нею.

— Будь ласка, ваше благородіє.

Пухляков провів його у кінець коридора і відімкнув двері невеличкої напівтемної кімнати, світло до якої проникало через вузьке загратоване віконце під стелею. В дальньому кутку, на дощаному тапчані, сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, досить молода чорнява дівчина. Це здивувало Капніста. З розповіді Пухлякова він уявляв, що Катря — підстаркувата, огрядна і дебела дівка, вічна наймичка, а тут він побачив просто юну, якій, мабуть, не було ще й двадцяти років, вродливу дівчину, що при його появі зразу ж схопилася з тапчана і, схрестивши на грудях руки, вклонилася незнайомому панові. В її очах промайнув переляк, цілком виправданий у її становищі.

Капніст озирнувся на Пухлякова, і той, зрозумівши, що гість хоче поговорити з дівчиною віч-на-віч, приніс йому стілець і, вийшовши, зачинив за собою двері.

— Сідай, Катре,— сказав Капніст, і собі сідаючи.— Хочу поговорити з тобою... Я не суддя і не пристав. Можеш мене не боятися. Я просто по-дружньому хочу поговорити з тобою про те, що сталося, бо не все мені ясно, і по змозі допомогти тобі..— Він приязно і довірливо заглянув у смутні, насторожені очі дівчини.— Ти мені віриш?

Катря стенула плечима. Ніяковіючи, відповіла:

— Хтозна... Мені дуже хочеться вірити вам, паночку... Бо всі проти мене...

Капніст зауважив про себе її природний розум і кмітливість.

— Мені цього досить... Прошу об однім: на мої запитання відповідай щиро і правдиво. Мені чомусь думається, що ти ні в чому не винна...

Катря пильно, з цікавістю і якоюсь неясною надією, що раптом спалахнула в її очах, глянула на дивного незнайомця. Чому, з якої причини він проявляє турботу про неї? Щирість це чи хитрість?

Капніст з не меншою цікавістю стежив за зміною почуттів на її жвавому обличчі, у погляді її виразних очей, і йому здалося, що прочитав її думки, як у відкритій книзі.

— Ти, бачу, сумніваєшся... І правильно робиш... Бо приходить, бач, незнайомець і хоче залізти в душу... Отож я виправляю свою помилку і розповім спочатку про себе, а тоді вже матиму право розпитувати тебе... Я сам з Обухівки, що біля Великих Сорочинець, і звуть мене Василем Васильовичем Капністом, якщо чувала...

Катря оживилась, очі її блиснули.

— Звичайно, чула таке прізвище. Кибинці належать Капністам...

— О, звідки ти це знаєш?— Капніст не приховав здивування.

— Мати розповідала... Вона ролом із Кибинців.

— Ось як! Тоді ми майже родичі.. Бачиш, який світ тісний!

Катря вперше усміхнулась, на її щоках з’явився рум’янець.

Здається, душа її, що відгородилася було від усього світу крижаним панциром, почала поволі відтавати.

— Тепер я вам вірю,— сказала вона.— Бо про Капністів чула тільки хороше.

— Я радий це чути від тебе, Катре... А тепер давай поговоримо про твоє лихо. Згода?

— Згода.

— Скажи мені, ти по любові йшла за Хуржика? Пробач за таке запитання, але це важливо.

Катря почервоніла.

— Яка там любов! Господи! Мусила...

— А хто ж тебе примушував?

— Материна хвороба та нужда...

— А Хуржик?

— Користуючись тим, що я заборгувала йому, наполягав і він, матір умовляв, аж поки домігся її згоди... Я її розумію: сама хвора, працювати не може, а їсти щось треба... Та ще сестриця Настуня... Хто їм допоможе, окрім мене?

— Кажуть, у тебе був хлопець...

— Був... Івась... Та з ним сталося якесь лихо... Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його... Я ждала більше року!

— Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша... Теж наймичка?

— Так.

— Що ти про неї можеш сказати?

Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:

— Не хочу про неї й говорити!

— Чому?

— Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!

— А ти справді не підпалювала?

— Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього... Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана — як її підпалиш? Хіба глина горить?

— До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині?— Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився.— Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.

Але Катря відповіла:

— Ну ви ж знаєте — такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди... Там уже було приготовлене ліжко...

— Так, так, я це знаю... Пробач мені... Ну... а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання...

— Нас залишили в хатині самих... П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув... Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.

— Підпер кілком?— аж кинувся Капніст.— Ти про це казала судді Пухлякову?

— Ні, не казала... А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.

— Що ж далі?

— Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.

— Ну й що?

— Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!

— Ще б пак! І тоді ти...

— У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати... І я стрибнула... Прямо в полум’я... А там мене ще раз хтось облив холодною водою... Так я врятувалася від страшної смерті...

Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:

— А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?

— Та Луша ж!

— А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього...

— Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.