Ступала по зеленому вигоні, на якому палили вогнище хлопчаки і де паслася худоба. Хлопці про щось сперечалися, і вона почекала, поки звернуть на неї увагу.

— Доброго дня вам, діти, — сказала тихо. — Що це за село, що я у нього прийшла?

— Мар’янівка, — відказав їй чорночубий хлопчак і сміливо подивився на неї. — А вам кого, бабо?

— А чия ото хата скраю?

— Корогоди, — озвався хлопець. — А я його син.

— Чи не Василя часом? — спитала хвилюючись.

— Якого там Василя? — засміявся хлопчак. — Василь уже давно помер.

— Помер? — скрикнула Варка. — А хіба це не твій батько?

— Мій батько? — засміявся малий. — Забулися ви, бабо. То мій дід був Василь!..

Вона стала й довго дивилася. Побачила раптом горб, густо зарослий бузками, і повільним кроком рушила туди. Ішла й невідривно дивилася, наче хотіла запалити на ньому міріади пишних і запахущих суцвіть. Хотіла того і відчувала, що це в її волі. Тож ішла і йшла. І раптом там, на горбі, наче вітром дихнуло. Затремтіло повітря і сколихнулося — вся гора розквітла разом і водночас. Безліч тужавих суцвіть вибухнуло цвітом, і все неначе ясно-синім смерком повилося. Тиху радість відчула Варка, торжество і щастя. Все ще тримала погляд там, біля бузкового моря, бо сподівалася ще й на друге диво. В цей мент і зойкнули несамовито солов’ї. Залящали, засвистіли, заколотили у срібні й золоті дзвінки — це було похідне першого дива. Зрештою, відчула його, як щось одне, — як весну, що хоче жити й плодоносити.

Варка задихнулася й мусила зупинитися. Задрижало їй у грудях серце, заболіло тонко, і вона перетерпіла цей біль. І тільки тоді прийшло те, чого сподівалася Іваниха Галайдиха. Варка полюбила цей горб і ці міріади квітів. Полюбила спів, що вихлипами линув звідтіля, полюбила стежку, що вела до напівзруйнованої пустиці й саму пустицю. Різко повернулась у бік села і побачила третє диво. Село було покрите смерком, наче бузкові хвилі скотилися і сюди, покривши чарівним флером хати і вулиці. Отож вона полюбила ті хати й вулиці і тих людей, що вийшли разом надвір, щоб дихнути чарівним вечором. Від того перестало Варці боліти в грудях, хоч обличчя лишалося сумне і строге. Вона випросталася, стала вища й худіша. Відчула, що ноги її стоять на траві і та знову промовляє до неї. Тоді вона вислухала тихий і сокровенний голос, адже до неї він віщав.

За спиною почула рип дверей — різко повернулась у той бік. У прочіл пустиці, до якої вона прямувала, прозорою тінню ступила кощувата, зігнута постать, приклала руку до лоба й задивилася.

Варка сама нестямилася, як пішла. Ішла, поспішаючи до хати під бузковою горою, і радісно всміхалася назустріч тій, що була, як дві краплі води, схожа на неї й пильно її виглядала.

1980

Перевізник прокинувся — хтось його гукав. У хаті було сутінно й прохолодно, крізь вікно лилося жовтаве місячне світло, і перевізник не міг розчовпати, чи той погук правдешній, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стіну з мисником і врізаним у нього коником та потягся п’ятірнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.

Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней.

Надворі його облило холодним сріблом — ніч була широка й простора, як може бути на початку осені; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично-ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір.

Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами.

Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв’язав закляклими пальцями шнурчану прив’язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому передвіч. Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом.

Плив через водяну куряву — туман і дим; плив по золотих і срібних монетах, і йому зі сну ще крутилася голова. «Кого б то носило поночі? — думав він, удивляючись на той бік, де невиразно бовваніла чужа постать. — Чи в село, чи заблукав хтось?»

Вода забурунила під веслом, і він натис на нього сильніше — переїжджав швид. А коли впорався і човен знову винесло на тихе, почув дзвіночки. Буцім хтось повісив їх над головою, і вони, ніжні й дзюркотливі, як та ж таки течія, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув іще кілька разів веслом і пристав до піщаної коси, по якій тут і там виднілися вичавлені сліди його човна.

Чоловік на березі здивував його. Був це розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і в новеньких лискучих чоботях. Сидів, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В роті у нього стримів цибушок, тютюн був духмяний, і перевізник пожадно ковтнув м’яку хвилю диму. Закортіло запалити й собі, але зважив відкласти це на потім — нині треба везти цього чепуруна.

Перевізника й досі не покинув сон, в голові ще гули джмелі; він був, однак, трохи змерз, і зараз його також пробирало від нічної вільги. Тим часом пан умостився на лаві, і перевізник відштовхнувся од берега. Човен розвернуло, і за кілька махів об борт уже забилися слизькі хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорі розширювався темно-синій блават, проколений безліччю зірок. Місяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Світло виливалося з княженка хвилями, здавалося, він купався в розтопленій міді, замішаній на молочних вершках. Пан сидів перед ним непорушно, і перевізник ковтав раз від разу чудові хвилі диму, що вивіювалися йому з-над плеча.

Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якій ще лежали великі перевізникові сліди, бо вся трава в тому сивому світлі поблимувала дрібними скалками. Пан вийшов на горб, перевізник ледве встигав за ним, а коли дійшли хати, повернувся.

Його обличчя здалося перевізникові трохи засиненим, врешті, засинений тепер був цілий світ; пан вийняв цибушка й сумно всміхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубів. Від тої усмішки трем пройшов по перевізниковому тілі, він, однак, розсердився на ті смішки. «Скалить тут зуби», — недоброзичливо подумав, а коли вони дійшли до обійстя, сказав, відверто вколовши пришельця гострим поглядом:

— То оце я, пане, вдома. Платіть, бо вже йду.

— Заплачу в хаті, — коротко відказав пан, і перевізник пішов у хвіртку.

Він не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватіла голова, а коли ступив на ґанок, то й крутнулася. Відчинив двері, вже не слухаючи панових кроків, — увійшов у темні сіни. Йому вдарив у вічі кислий запах кожуха, замішаний на сіні, — перевізник налапав клямку, а коли розчинив двері, раптом спинився.

Кроків за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, — було тихо. Він повернувся й вийшов надвір. Навколо ані душі! Тоді заплющився — голова ще й досі була закутана сном. Стояла нерушна тиша, і він, розплющившись, побачив спокійне, закурене річкове плесо, втоплений у місячному тумані протилежний берег і зарошену траву; покритий сивим попелом ночі тин, хлів, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якій давно не було собаки. Дивився на все це спокійно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; він знову відчув, що його тягне до сну й пішов у хату, потягнувши з сіней і кожуха.

Прокинувся знову від погуку, який відразу ж відігнав од нього сон. Сів на полу, в хаті було темно, хоч в око стрель, йому навіть здалося, що осліп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвіжої постелі, неприбраного мешкання, відваленої від стін глини, горщиків, попелу від печі, трухлявого дерева, трав, розтиканих попід стелею, запах сіна з розчинених у сіни дверей. Він сидів, бо сон, хоч відступив, ще не покинув його; якісь уривки, кольори, обличчя з ікон, шматки облич, наче побито їх на черепки. Пошукав очима вікно — ледве мріло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од місяця.