Але вранці цирульник знову відчув страх, що вповз йому в груди слизьким вужем. Навіть здалося: тут, серед майдану, осілося безліч гаддя, яке обплутало його тіло, сичить ув очі, а він, мов кам’яний, сидить серед нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а він виповнений здивуванням та болем. Й досі наче спить, бо де це бачено, щоб було стільки гаддя і щоб воно обплутало так людину, хай навіть вона й кам’яна.

— Був один хлопець, — шепотів його сухий язик, начебто оповідав дітям, — який скликав гаддя…

«Повелитель гаддя!» — подумав він.

Танцювало листя на липі, струмент укривався курявою, він сам покривався тією курявою, і там, де пролазили вужі, курява злизувалася — залишалися смуги, а може, це так темніє йому в очах? Були ті смуги наче дороги в степу, і по них повзли великі, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на світ, і він раптом злякався: а що, коли все повторилося?

Відчув, як закололо йому під серцем. «Вже добралися й туди», — подумав він про мурах. Сидів на порожньому майдані й думав, що таке не може повторитися двічі, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той жах.

— Вже час би й худобу виганяти, — сказав собі.

З двору, де він ночував, теж не вигонили корів, і він пожалкував, що таки не зайшов до хати, як прокинувся, — не хотів набридати.

Звівся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його — ні гавкоту, ні запаху диму, ні квоктання курей, ні півнячого співу, ні іржання коней, ні мукання корів.

Голова його була втомлена.

— Двічі нічого не повторюється, — сказав він.

Німі вулиці, німі городи й двори, німий майдан, лише дерева говорять — лопотять і лопотять, начебто не можуть нагомонітися. Німували журавлі біля криниць, опустивши дзьоби в студениці й безперестанку п’ючи воду.

— Гей, скільки можна пити тої води! — пробурмотів він, все ще намагаючись утримати свій чудний настрій сну. Бо то не може не бути сон. Він раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всі разом підняли голови й сичали. Він майже побіг, щоб позбутися цього видива, — боявся вірити й не вірити, боявся розуміти те, що накладалося одне на одне з такою нещадністю.

Ускочив у двір, де ночував, його гнав біль, гострий та холодний, мов шабля. Побачив садок біля хати і стіл, за яким учора вечеряв; собаки не було — лежав, певне, в буді; побачив зачинений хлів, а звідти — ні звуку; побачив зачинені двері й завішані вікна, а на стрісі — порожнє лелече гніздо: ні лелеки, ні лелеченят.

Він позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумів мозок; врешті він давно це знав — ще коли побачив порожній майдан; відчув, як луснула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, єдина квола сподіванка, що двічі нічого не повторюється.

Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтріпане вітром і склеєне потом; йому здалося, що на спині в нього кривава рана, і він став скрадатися попід парканом, щоб тихцем вискочити із села.

— Це я, я! — казав він. — Все це треба було зрозуміти раніше — той горб не просто горб! — Він повторював однотонно, наче крапала вода: — Це я, я! Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. Все це один вузол, — спогадав він. — Це я, я погубив обидва села!

«Ну от, — подумав він зморено, коли відбіг так далеко, що не бачив поселення, — знову те саме!»

Перед ним здіймалася стерня ледь не людського зросту, він ішов між цього дивного лісу рурок, у які свистів вітер, на плечі боляче тиснув тягар. Він раптом спинився: сірі хмари повили небо, сірі гуси летіли по ньому — все це сповнювало світ сірими драглями. Він обдивився поле — навколо ні душі, а збоку — зарості верболозу. «Річка!» — подумав він.

Поступово спадало збудження — стерня бачилася мов стерня, а небо як небо, набрякле й сіре. Він довго стояв у тому полі серед почорнілого пагіння; над головою крикнула сорока — вітер схопив її і жбурнув убік.

Стояв серед великого порожнього поля, вітер гнув на межі вибілену траву — вижухлу й суху. Він згадав, яке село лежало перед ним, і тихо прошепотів його назву.

Вже надходив вечір. «У селі вечеряють», — подумав він. Спадає сутінок, м’який, голубий, затихає вітер — чоловіки виходять із хат, сідають на призьбах, жінки стелють у садках обруси на столи. Він бачить обвітрені обличчя, зарослі щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника, чує неквапні розмови про білий світ. А це вже він оповідає казки дітворі, що аж вуха порозвішувала; ось потай прибігла до нього по жіноче зілля молодичка, зазирнули дівка чи парубок, які захотіли любасного зілля…

Він стояв серед голого поля, малий, зігнутий, у простій полотняній одежі, його босі ноги були темні, неголене обличчя обросло густіше, під кущастими бровами світилися насторожені очі. Вже не міг нести на плечах той горб — знав, що не вступить із ним у жодне село. Згадував знайомі обличчя, і дивна лютість поймала його.

— То оце б я мав піддатися! — гукнув він, намагаючись обхопити себе руками за спину.

Ляпав по спині долонями, тоді упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тільки-но зводився, тягар знову клався йому на спину.

Лютість торсала його дрібне тіло, вовняні клубені забивали мозок, він біг і падав, знову качався по стерні, а тоді знову біг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очі палали болем та жахом, сорочка вже висіла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: відчував його усім своїм збуреним єством, хоч не знав: була то жива істота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровує з себе ту бридоту, але це була омана.

Тоді він побачив палицю. Лежала на стерні, жовта й довга. Схопив її і люто вдарив себе по спині. Бив і гатив себе, — палиця вже горіла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу і впав обличчям на сиру прохолодну землю.

Лежав долілиць, розкинувши руки й ноги, поклав підборіддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був біля верболозу. Шуміло листя, він побачив між гілля синю смужку води — торкнулася її швидка синя пташка.

Він подумав: «Воно перемогло!» Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як раніше, давив його. Обливався холодним потом і намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лікував. «Ці люди приймуть мене, — подумав він. — Воно знає, що ці люди приймуть мене!»

Дивився на верболози, на смужку води, і в ньому знову закипала лютість. «То оце б я мав піддатися?» — подумав він.

Тоді нова сила влилась у його змучене тіло, молода й мужня. Він аж скрикнув, як звір, що викликає ворога на герць.

— І ти, і я! — проказав крізь стиснуті зуби й, напружившись, поповз по траві, тягнучи своє тіло й тягар, що сидів на ньому.

— І ти, і я! — бурмотів він, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну річки, відчуваючи, як тіло його заливає водою, і знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водорості й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожадністю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тоді відчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тіло. Вогонь спалював і зілля, за яке цупко тримався руками. Підхопила його хвиля й понесла. Він побачив, як розкришився пекучий біль і заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, і він покотився в її неозорість.

1969

Відьма

Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й садовив проти себе.