«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»

Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ґанкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.

— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?

Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.

І вже по-справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з’явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.

— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.

За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»

Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…

Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірно далеко… самотою жити — чортів водити.

«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»

Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.

І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п’ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п’ятьма молодцями. У ньому заграли м’язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ґанку на подвір’я.

Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.

І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.

— Не такої плати я хотів, а заслуженої! — люто зашипів він і кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревіла й рвонулася на прив’язі, він ударив її ще раз, корова звелася ставма і заревла. І він осатанів. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долі, і він утоптав її в болото, біле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили під благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем і радістю, з плачем та сміхом, плакав і танцював, а корова рвала прив’язь і металася, хапала ротом повітря й махала головою.

— Не хочу я брати більше, ніж заробив! — закричав перевізник на повний голос і вгатив корову по голові.

І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами.

— Я не міг того знати! — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!

Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.

— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.

— Обернися! — одказав йому пан.

— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.

— Що, не твоя справа? — перепитував пан.

— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ґанок.

— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.

Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб’ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір’ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.

— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.

«Власне, я хочу роздивитися, — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».

Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.

— Біс його знає, де та ліхтарня, — бурмотів він. — Поклав тутечки, але біс його знає…

Тоді він побачив вогонь.

— Ну от, — сказав, — хтось її і засвітив.

Вийшов на ґанок, все ще думаючи про дивних своїх гостей.

— Чи вони хоч знають, куди я їх перевіз? Можуть помститися: й за корову, і за те, що їм тепер уже не жити!

Він спустився з ґанку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного подвір’я. Звів ліхтарню й придивлявся. До нього підійшов пан.

— Мусиш умерти й ти, Хароне, — прорік, пильно дивлячись на перевізника. — Не треба було нас перевозити.

— Я не хочу вмирати, — відповів перевізник сухими вустами.

Стояла ніч, і йому причувся запах. Трав і корінців, піску й глини, старого шмаття, свіжозловленої риби, вимоклого дерева й немитого тіла, нагрітого сонцем каміння і сіна, гною й пороху. Він почув: до нього щось торкається — сипався пісок. Білий, іскристий, з шурхотом падав із неба, наче дощ. І він облизав сухим язиком перепалені губи. Перед ним висіли дві сльозини, як два вогники, а пісок сипався й сипався, засипаючи і його, й двір, і всіх, хто був у тому дворі. Він побачив дві червоні квітки, що росли на безлічі корінців, — то вони, здається, пахли. Усміхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, і простяг руку. Велику, сіру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м’ясисті, жилаві пелюстки. Але то був тільки мент, бо над ним закружляли раптом великі птахи, що мали крилами ніч, а тілом — небо. І він з жалючим проханням зирнув їм у вічі.