Стало тихо, дивно тихо, і сотниківна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотіли крила, а за тим вдруге почулися важкі кроки.

У церкву зайшов міщух. Був у білій одежі й тримав перед собою свічку. Світло від неї падало знизу, і його обличчя через те було страшне.

— Ти вже тут? — спитав глухо. — Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе?

Сотниківна молилася. Гаряче вишіптувала слова, а на неї так само непорушно дивилися зі стін святі й титарі з оселедцями.

Втретє затріпотіли крила, і прийшов козак. Був у чорному й безшумно почав крастися до труни. Міщух різко повернувся, і вся церква раптом освітилася яскравим світлом. Воно потекло через усі вікна, спадало з бані й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальовані козаки.

В глибині церкви щось ухнуло й кинулося. В труні трупом лежав студент, а міщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці.

Сотниківна боролася з хаосом у собі, а може, боролись у ній сни. З’явилися золоті павуки на довгих тремких лапах, вони сплітали між сонцем та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. І коли вона вистрибнула босоніж на іскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягнені в барвисту одежу дівчата. Розсілися по цілому небі, зайнявши простір од землі до сонця, а біля сонця сів білий дід. Дівчата торкали струни-павутиння, лунала срібна музика — лилися чудові пісні. Дід ударяв раз по раз у сонце золотою булавою, і згори сипалися іскри; м’яко подзенькували дзвіночки, що їх безліч було розвішано довкола сонця. Похитувалися дівчата, плакали під їхніми пальцями золоті струни, а до сотниківни підійшов білий кінь і став, кланяючись, на коліна. «Сідай на мене, — сказав кінь, — я хочу тобі світ показати». Вона сідала верхи і мчала, наче вітер, і заспівувала й сама. А тоді танцювала на спині білого коня, і було їй світло, аж очі заплющувала. Тоді надбігав чорний кінь, сипав вогнем із ніздрів і мчав за нею, а сотниківна обхоплювала руками свого білого, і її душив страх. Може, через те опинялася на спині в чорного коня, відтак мчав за нею білий, але не міг наздогнати — вороний увозив її в царство тіней. Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигиналися чорні стрункі красуні, де струни викидали зруйновані мелодії і вила труба. Звук труби нагадував їй вовче виття, а може, й плач над померлим. Навколо відьом вистукували ратицями чорти і вимахували хвостами, розкидали шматки полум’я, яке спліталося й творило довкола танцівників вогняне коло, — по той бік поля стояв білий кінь і тужно, заклично іржав.

Тоді до неї і підійшов юний чорт.

— Я тобі показую все це недарма, — сказав він. — Хочу відкритися перед тобою — полюби мене!

Вона побачила його темні чудові очі, в яких палав глибокий сум.

— Нам відведено мало часу для життя, — мовив він. — І ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти.

— Але в нас є душа, — сказала сотниківна.

— Душа — це байка, — зашепотів чорт, простягаючи до неї руки. — Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, інакше ловитимеш самі хвости.

Тоді їй стало страшно.

— Не торкайся мене! — закричала вона, відштовхуючи гарячі руки, що бралися її обійняти…

Прокинулася серед ночі. Місяць густо заливав помешкання, в його холодному трепеті грали узорами килими. Довго дивилася крізь вікно на оті зорі в дрібних шибках, і душу її поймав дивний жаль. Тоді вона заплакала, бо в ній зібрались у цю мить усі світові болі, усі жалі, бо відчула вона на душі високе одкровення, яким обдаровує смертних життя один лише раз.

— Я не піддамся тобі, чорте, — прошепотіла вона, — бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою…

До неї підходив білий кінь, і знову починалася шалена гонитва: мчав, як стріла, співали пісень дівчата, дзвонили дзвоники біля сонця, сонце саме було велетенським дзвоном, а сивий дід тримався за промінь і хитав той чудовий дзвін. Дзвонив він, як на Великдень, а сотниківна опустилася на коліна і звела очі догори — душа її заспівала разом з дівчатами.

Тоді підповз до неї чорний вуж і став навпроти на хвоста. Ударив темною головою їй у груди і скинув її з білого коня. Летіла, повільно обертаючись, у запаморочливу прірву, а біля неї бігли чудові сумні очі юного чорта, який дивився на неї і ніяк погляду відвести не міг.

— Слухай мене, кохана, — шепотів він. — Ми народжені у світ через випадок: і ти, і я. Ми прийшли сюди насолодитися місяцем та сонцем, росами й деревами… Дозволь, я тобі ще одне чудо покажу…

Вона сиділа на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала галявина з темно-зеленою травою й білими вогниками ромашок. На ній стояв чорний кінь, він голосно заіржав, а тоді метнувся через зелене поле. Підстрибнув угору, вище за дерева, впав на коліна і почав танцювати на задніх ногах. Срібні копита кресали іскри, і сотниківна зачудовано вдивлялася, як перетворюється кінь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготів срібними підборами, застукотіла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тоді впав парубок на землю, і вона впізнала того вужа, що бив її у груди. Зціпила, щоб не закричати, зуби і непевно намалювала перед собою хреста…

Ішов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустиці й печально звідти зорив. Дід викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димі, серед м’якого затишшя пустиці, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотниківни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було сили, його опанувала нудьга. Сотниківна відтрутила його, це він добре зрозумів, але те, що почав він своє життя поразкою, не давало йому спокою. «Їх не зовсім можна зрозуміти, людей, — думав він, — адже я для неї всього себе клав!» — «Треба було взяти її одуром», — майнуло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших.

За вікном ішов дощ, а чорт думав про сон, який побачив після останніх відвідин сотниківни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього і ледве не роздушив. «Мені не заходило на звичайні зальоти, — думав юний чорт, — хотілося розбудити у ній потяг до волі».

— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку, — сказав, попихуючи куривом, дід. — Бо дурний ти і несвідомий…

Зі свого кутка виліз домовик, зачухмарився і сів біля діда.

— Що зі мною буде далі? — сказав він. — Хата валиться, і мені вже до того байдуже стає… Дай-но нюшку!

Дід дав тютюну, і домовик голосно чхнув.

— Оце я з малим балакаю, — сказав дід. — Не взяв-таки тої дівки.

«Хіба вона дівка? — смутно думав юний чорт. — Вона красуня, якої світ не бачив».

— Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах. — Чув, як кидався тут уві сні… Не з того боку, певне, танцював…

«Хай би вона була відьма, — думав юний чорт, — тоді б ми й зійтися могли. Або ще простіше: вона дівчина, а я парубок…»

— Хотів її умовити, хе-хе, — захихотів дід. — А в нашому ділі так нічого не візьмеш…

Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю.

«У світі повинні бути відповідності, — думав юний чорт, — інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття».

— Певне, і в коханні їй освідчувався, — глумливо сказав дід. — Мовляв, я таки чорт, але не чортівська моя любов, хе-хе…

— Я випробовував закон відповідності й гармонії, — сказав юний чорт.

— Що-що? — здивовано вирячив очі дід. — Щось ти заговорюєшся, хлопче… Закон… як ти сказав?

— Закон відповідності й гармонії, — смутно повторив юний чорт. — Я не хотів її дурити…

Вони сиділи в темряві, замислені й похнюплені. Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.