Жінка сказала, що то неправда, ніби вона з якимось попом кохається.

? Як же! ? каже ревнивець. ? А хіба ти не казала сповідникові отак і отак?

? Чи він тобі все розказав, ? каже жінка, ? чи ти сам чув усе од слова до слова? Ну, казала йому, так що?

? То говори ж мені зараз, ? каже ревнивець, ? що то за священик?

Усміхнулась тоді жінка та й каже:

? Любо мені дивитись, як жінка-простачка водить за ніс свого мудрого чоловіка, як от барана ведуть за роги в різниці. Правда, ти не такий у мене й мудрий, відколи з доброго дива впустив у своє серце злого духа ревнощів, а як чоловік дурнуватий, тоді й жінці менше од того слави. Невже ти, чоловіче, гадаєш, що я сліпа на очі, як ти на розум темний? Ба ні, скоро я на того сповідника глянула, зразу впізнала, що то ти, і втелющила тобі те, чого ти шукав. Якби ж ти був таким розумним, як сам про себе думаєш, то не став би вивідувати таким чином ума в своєї доброї дружини, і не живив би даремних підозрінь, а догадався б, що вона тобі правду каже і що в тім нема жодного гріха. Я сказала тобі, що люблю священика, а хіба ж ти, якого я здуру люблю, не був у ту хвилю священиком? Я сказала тобі, що жодних дверей мого дому не можна замкнути, як він хоче спати зі мною, а хіба ж перед тобою зачинялись коли двері нашого дому, як ти хотів до мене вступити? Я сказала, що священик ночує зі мною щоночі, а коли те було, щоб ти зі мною не ночував? Скільки разів ти досилав до мене свого служку, стільки ночей, як тобі відомо, ти зі мною не був, тим я й одказувала, що священик не приходив. Який же дурень, окрім тебе, що з ревнощів зовсім сліпий став, не зрозумів би таких простих речей? Я ж знаю, що ти вартував ті ночі коло входу, а ще казав мені, що йдеш кудись у гості. Схаменися ж ти, нарешті, стань ізнов людиною, як і перше, не будь посміховищем для тих, хто, як і я, знає твою натуру, і не стережи мене більше так пильно, бо присягаю тобі на ймення Боже, якби я хотіла наставити тобі ріжки, то таки й наставила б любісінько, та так, що ти й не встерігся б, коли б навіть сто очей у лобі мав, а не двоє!

Бідолашний ревнивець, якому здавалось, що він он як хитро вивірив ума у жінки, дуже засоромився, почувши сії слова. Він нічого не сказав жінці і з того часу мав її за чесну й розсудливу: поки не треба було, то ревнував її, а тепер, як уже було за що, закаявся! А розумна жінка, діставши майже повну свободу, стала водити до себе полюбовника не через дах, як то роблять кішки, а вже через двері і, діючи дуже обачно, багато разів з ним потім цілувалась та милувалась.

Ф'ямметтина оповідка надзвичайно сподобалась усьому товариству; дами й кавалери заявили в один голос, що добре зробила жінка, провчивши таким чином чоловіка-недолюдка. Після того король велів заступити чергу Пампінеї, і та почала:

? Єсть такі люди, що кажуть, міркуючи по-простацьки, нібито любов зводить чоловіка з розуму, а хто закохається, той уже ніби не при собі. Ся думка здається мені нерозумною, і розказані тут історії потверджують мій погляд; хочу я іще одну подібну до них долучити.

У нашому місті, багатому на всяку всячину, жила колись молода і вродлива шляхетна пані, що була заміжжю за одним хоробрим і достойним лицарем. Та як воно часто в житті трапляється, та сама їжа набридає людям донесхочу, і вони шукають якоїсь переміни: так і сяя пані, не задовольняючись мужем своїм, закохалася в гарного й чемного молодця на ймення Леонетто, хоч і був він зовсім простого роду.

Леонетто теж полюбив ту панію, а ви вже знаєте, що де двоє того самого бажають, там рідко коли діло не зробиться; минуло небагато часу, і закохані довели свою любов до жаданого скутку.

А що пані була дуже гарна й принадна, то в неї закохався одночасно ще один лицар, на ймення мессер Ламбертуччо^{247}, та вона його не хотіла ані на оч, такий він був їй противний та осоружний. Проте він уперто до неї залицявся, посилаючи листи й людей, а коли се не помогло, він, чоловік при силі й власті, почав загрожувати їй, що оганьбить на ввесь світ, якщо вона не пристане на його бажання. Пані злякалась (бо знала, що се за людина) і мусила вволити його волю.

Тая пані (звали її мадона Ізабетта) жила влітку, як у нас заведено, на селі, в прегарному своєму маєтку. Одного ранку, коли чоловік її виїхав із дому кудись у гості, де мав пробути кілька днів, вона переказала Леонеттові, щоб той прийшов до неї; врадуваний юнак з'явився не гаючись на виклик. Та якось і мессер Ламбертуччо дізнався, що чоловіка нема дома; він сів на коня і теж майнув до неї сам-один: стук-стук у ворота! Побачила його панина служниця та до пані (а та була в своїй кімнаті з Леонеттом):

? Пані, ? гукнула, ? тут унизу мессер Ламбертуччо, сам-один.

Почувши сеє, мадонна Ізабетта так і похолола на місці: що тут діяти, бідна голівонько? Давай вона просити юнака, щоб заховався з ласки своєї за заслоною ліжка, поки не піде мессер Ламбертуччо. Леонетто, що боявся сього гостя не менше, ніж господиня, сховався, а вона веліла служниці піти одчинити мессерові Ламбертуччу. Та пішла впустила його; він прив'язав коня до конов'язі, а сам побрався нагору. Пані вийшла йому назустріч з привітним видом і спитала його якнайприязніше, що його сюди привело. Лицар обійняв її, поцілував та й каже:

? Любонько моя, почув я, що мужа вашого дома немає, та й приїхав отсе погостювати в вас трохи.

По сій мові пішли вони в кімнату, замкнулись ізсередини, і мессер Ламбертуччо почав із нею бавитись. Аж тут неждано-негадано чоловік вернувся; як постерегла служниця, що він уже коло воріт, зараз побігла до господині:

? Пані, ? закричала, ? наш пан повернувся, уже, здається, і в двір заїхав!

Як зачула теє пані ? ну, думає, пропала: в домі зразу аж два коханці, притому лицаря жодним способом уже не сховаєш, бо кінь його в дворі стоїть. Проте вона скочила миттю з постелі і, знайшовши вихід, сказала мессерові Ламбертуччу:

? Мосьпане, якщо ви хоч трохи мене любите і бажаєте порятувати од смерті, зробіть так, як я вам зараз скажу: вихопіть із піхов кинджала й біжіть униз по сходах із грізним та гнівним видом, гукаючи: «На бога, я знайду тебе в іншому місці!» Коли мій муж буде вас затримувати чи про щось питати, нічого йому, крім тих слів, не кажіть, сідайте на коня та й гайда звідси.

Мессер Ламбертуччо сказав, що так і зробить: вихопив кинджала й побіг униз, як його просила пані; лице йому пашіло ? раз, що в постелі розгарячився, а вдруге ? сердито, що муж вернувся. А господар ізсів уже з коня і хотів іти нагору, чудуючись, звідки б тут іще одному вершнику бути; як побачив мессера Ламбертучча, що згори біг, здивувався з його вигляду й речей і спитав:

? Що се значить, мосьпане?

Мессер Ламбертуччо вступив у стремено, скочив на коня, ще раз гукнув: «Клянуся Богом, я знайду тебе в іншому місці!» ? та й поскакав.

Підійнявшись нагору, господар зустрів на сходах дружину свою ? налякану, розгублену ? і спитав її:

? Що тут таке діється? Кому то погрожує мессер Ламбертуччо і чому він такий сердитий?

Жінка, приступивши ближче до кімнати, щоб Леонетто міг її почути, одповіла:

? Зроду ще, мій пане, не було мені такого страху, як оце тепер. Дивлюсь ? біжить до нас юнак якийся, я його не знаю, а за ним женеться Ламбертуччо з кинджалом у руці. Двері до сієї кімнати були якраз одчинені; той юнак до мене, труситься весь та просить: «Рятуйте мене, пані, ради бога, бо тут я на ваших руках і сконаю!» Я встала з місця і хотіла його розпитати, хто він і що, аж тут надбіг мессер Ламбертуччо, гукаючи: «Де ти, негіднику?» Я заступила йому вхід до кімнати і не впустила його; він же був настільки порядний, що не став більше добуватись проти моєї волі, накричав, правда, всячини, й побіг униз, як ти сам здоровий бачив.