Мушу я вважати те за превелику ласку, шановнії мої пані, що король мені першій велів про таку річ, як благородство, оповідати, бо як сонце є окрасою і оздобою всього неба, так благородство є сяйвом і ореолом усякої іншої чесноти. Я розкажу вам про неї одну гарну, як мені здається, історійку, яку запевне корисно буде пригадати.

Так от, щоб ви знали, з-поміж багатьох славутних лицарів, що жили з давен у нашому місті, найвизначнішим був, либонь, мессер Руджієрі ді Фіджованні^{314}. Сей багатий чоловік і доблесний муж, придивившись добре до нашого тосканського побуту і звичаїв, зміркував собі, що, живучи тут, він не зможе появити сповна своєї хоробрості, і надумав податися на якийсь час до гишпанського короля Альфонса^{315}, що в ту добу доблестю своєю був над усіх володарів славен. Справивши собі добрий обладунок, він рушив із чималим кінним почтом до Гишпанії, і король прийняв його там ласкаво. У тім краю зажив наш лицар пишно та розкішно і, доконавши диву-гідних бойових подвигів, невдовзі залучив собі слави хороброго воїна.

От живе він там рік, другий, до короля придивляється, аж бачить ? король тому замок дає, тому город який, тому баронство ? і все ж то ніби нерозважно якось, не по заслузі, а йому, Руджієрі, що за всіх їх вартніший, ? нічогісінько, і від того його славі немалий виходить ущербок. Надумав Руджієрі короля покинути і попрохав у нього на те дозвоління. Король йому дав дозвіл і подарував відхідного ? доброго верхового мула, що якраз годився мессерові Руджієрі в далеку дорогу. Потому король викликав до себе одного рукодайного слугу свого і велів йому їхати разом з мессером Руджієрі, тільки так, щоб лицар не догадався, од кого він посланий; слуга мав уважно слухати, що той говоритиме про короля і переказати слово в слово своєму панові, а на другий ранок передати мессерові Руджієрі, щоб той вернувся до короля. Як побачив той королівський гірник, що лицар виїхав із міста, зараз догнав його й поїхав разом, нібито йому теж до Італії путь лягла.

От іще мессер Руджієрі на тому мулі, що король йому подарував, розмовляє з тим супутником про те, про се, а годині так о дев'ятій і каже:

? Пора вже, мабуть, дати випорожнитись нашим ступакам.

Подорожні завели коней і мула до стайні; всі коні випорожнились, а мул ні. Тоді поїхали далі, і той слуга королівський пильно прислухався до всього, що казав лицар. От доїхали вони до річки, стали коней напувати, аж тут мул випорожнився в воду. Як побачив теє мессер Руджієрі, то гукнув:

? А бодай тобі лихо, муляко капосний! У тебе така вдача, як і в того сеньйора, що мені тебе подарував.

Слуга добре затямив ці слова і, їдучи з лицарем цілий день, наслухався од нього ще багато речей про короля, тільки ж усе високохвальних. Назавтра рано, як посідали вони знову на коней і лицар хотів верстати далі путь до Тоскани, слуга передав йому королівський наказ, і мессер Руджієрі зразу ж повернув назад.

Король довідався вже од слуги, що мессер Руджієрі говорив про нього і про мула, і велів покликати лицаря перед себе; прийнявши його з веселим видом, він спитав, чому се він прирівняв його до мула чи мула до нього. На те мессер Руджієрі одказав одверто:

? Тому я вас до нього порівняв, мій пане, що ви даєте, кому не треба, а кому треба ? не даєте, а мул ваш, вибачайте, там, де слід, не випорожнився, а зробив теє там, де не слід.

Тоді король йому й каже:

? Дон Руджієрі, якщо я нічим не обдарував вас, обдарувавши натомість багатьох, що не годні і в слід вам ступити, то се сталось не тому, що я не ціную вас, яко славетного лицаря, достойного найвищих дарів, а з вини вашої лихої долі, що не дала мені оддячити вам доволі. Зараз я подам вам очевистий доказ, що правду кажу.

? Мій пане, ? одказав на те мессер Руджієрі, ? не того мені жаль, що я жодних дарів од вас не дістав, я не прагнув тим розбагатіти, а того, що ви нічим не одзначили моєї доблесті; проте я вважаю, що ваше пояснення цілком достатнє й поважне і готовий будь-коли пересвідчитись у його правдивості, як ви того бажаєте, хоч вірю вам і без доказів.

Тоді король повів його в велику-палату, де вже заздалегідь були поставлені з його наказу дві чималі замкнені скрині, і сказав йому в присутності багатьох людей:

? Дон Руджієрі, перед вами дві скрині; в одній моя корона, берло королівське і яблуко державне, а ще різні пояси саджені, застібки коштовні, персні та інші клейноди, які тільки в мене є, а в другій скрині ? глина. Вибирайте собі, яку хотя, то й побачите, хто був винен, що вашу доблесть упосліджено: моя воля чи ваша доля.

Мессер Руджієрі, бачивши, що король того хоче, вибрав собі скриню; як її з королівського наказу одімкнено, виявилось, що там повно глини.

? От бачите, дон Руджієрі, ? сказав, усміхаючись, король, ? правду я вам казав про вашу долю. Але доблесть ваша істинно заслуговує того, щоб я пішов усупереч долі. Я знаю, що ви не маєте наміру стати гишпанцем, тим не подарую вам тут жодного замку чи города, але я бажаю, щоб та скриня, якої не погодила вам доля, стала їй на зло вашою: везіть її в свої краї, нехай побачать ваші земляки, якої ви в мене заслужили шани й одзнаки за вашу велику доблесть.

Мессер Руджієрі узяв ту скриню, подякував красненько королю, як і годилось за такий гостинець, і радий та веселий поїхав до Тоскани.

Ще всі похваляли короля Альфонса, що так щедро нагородив флорентинського лицаря, коли король, якому та історія вельми сподобалась, велів заступити чергу Елізі; вона одразу ж почала:

? Ласкавії мої подруги, то річ, безперечно, велика й похвальна, що король той був щедрий і щедрість свою на того обернув, котрий йому служив. А що ж ви скажете, як я розповім вам про одного духовного, який поставився надто великодушно до чоловіка, на котрого міг би ворогувати без людського осуду? Скажете, мабуть, ось що: коли в короля то була чеснота, то в духовного ? просто чудо, бо загалом духовні особи дріб'язковіші за жінок, а благородства до себе й близько не підпускають. І хоч усяка людина природно бажає помститись за свою кривду, тії панотчики, що проповідують терпливість і всепрощення, самі палають жагою помсти дужче, ніж будь-хто: чернеча злоба, кажуть, до гроба. От я й хочу вам розказати, як і з-поміж них вийнявся-таки один благородний чоловік.

Гіно ді Такко^{316}, широко відомий жорстокістю своєю та розбоями, бувши вигнаним із Сієни і ворогуючи на графів ді Санта-Фйоре, зірвав у Радікофані бунт проти римської церкви і, влаштувавши там свій осідок, грабував із своїми гультяями всіх проїжджачих. У Римі папував під той час Боніфацій Восьмий, і до його двору прибув Клюнійський абат, один із найбагатших прелатів у всьому світі; коли тут зіпсувався в нього шлунок, лікарі порадили йому поїхати на сієнські купелі^{317}, де він напевне одужав би. Взявши на те дозвіл у папи і не дбаючи про славного в тій околиці розбійника Гіна, абат спорядився прерозкішно і рушив у дорогу з численними в'ючаками і немалим кінним почтом. Почувши, що він їде, Гіно густо зачатував усі дороги і в одній тіснині оточив абата з усім обозом і челяддю, не давши втекти жодному пахолкові; тоді послав до нього одного свого спритного підручника з добрим супроводом і велів од свого імені дуже люб'язно запросити подорожнього до себе в замок. Як почув про те абат, одповів гнівливо, що він того не бажає, байдуже йому до Гіна; поїде собі далі ? хто його тут може спинити? Посланець одказав сумирним голосом: