Сії слова вельми втішили абатову душу, бо йому здалося, що сама доля одкрила йому шлях до здійснення найлюбішого його бажання.

? Дочко моя, ? одвітував він їй, ? я дуже добре розумію, що такій, як ви, вродливій і делікатній жінці тяжко бути дружиною недоумкуватого чоловіка, а ще тяжче, як він до того й ревнивий. А що ваш саме такий і єсть, то вірю, як гірко вам за ним жити. Та на се, кажучи коротко, немає іншої ради, як тільки одна ? вигнати з Феронда ті його ревниці. Я знаю од того дуже добрі ліки, аби тільки ви зуміли тримати в якнайбільшій тайності те, що я вам скажу.

? Не бійтеся, панотченьку, ? сказала жінка, ? умру, а не скажу нікому, раз ви не велите. Та як же ті ревниці виганяються?

? Коли хочете, щоб Ферондо вилікувався, ? одповів абат, ? треба нам послати його в чистилище.

? А як же він живцем туди піде? ? спитала жінка.

? Нехай спочатку умре, ? одказав абат, ? а тоді вже й піде туди, а там уже, як прийме великої муки і позбудеться ревнощів, є такі молитви, що ними можна буде виблагати його в Бога знову на сей світ.

? Так себто мені бути вдовою? ? спитала жінка.

? А так, ? одказав абат, ? повдовуєте якийсь там час, та, глядіть же, ні за кого заміж не виходьте, бо Господь за те покарає, а як Ферондо до вас із чистилища повернеться, то ще дужче ревнувати буде.

Тоді жінка й каже:

? Ну нехай уже, аби він тільки од тої своєї лихої болячки вилікувався, може б, мені світ розв'язався; робіть уже, панотченьку, як самі знаєте.

А абат їй:

? Та зроблю вже, тільки яка мені од вас за сю послугу нагорода буде?

? Панотче, ? сказала жінка, ? просіть чого хочете, аби воно в мене було. Тільки ж чим може оддячити проста жінка, така як я, такому достойному чоловікові?

На те одповів їй абат:

? Добродійко, ви можете мені зробити не меншу ласку, ніж я вам: я хочу дати вам утіху і щастя, то й ви дайте мені спасіння і блаженство.

? Ну, як так, то нехай, ? погодилася жінка.

? То дайте ж мені, ? вів далі абат, ? вашу любов і потіште мене плеттю вашою, бо я давно вже до вас жагою палаю і од жаги тієї сохну та в'яну.

Як почула те жінка, то наче хто її по голові вдарив.

? Ой лишенько! ? скрикнула вона. ? Що ви кажете, отче велебний, я ж думала, що ви свята людина. Чи подоба ж святому такії речі до жінки обертати, як вона у нього ради питає?

На се абат сказав:

? Не дивуйся, серденько, святості од того не убуде, бо вона в душі живе, а те, що я тебе прошу, ? то гріх тілесний. Та вже чи так, чи інак, а ліпота твоя чудовна таку взяла надо мною силу, що мушу жадати любові твоєї. Істинно глаголю тобі, що можеш понад усіх інших жен красотою своєю пишатися, бо приподобилась вона і святим очам, що звикли до споглядання краси небесної. Хоч же я і абат, а такий самий чоловік, як усі, та ще, бачиться, і не старий. Та тобі воно й не буде важко, а може, од того ще й полегшає, бо поки Ферондо покутуватиме свої гріхи в чистилищі, я ночуватиму з тобою і втішатиму тебе замість нього, а про се ніхто й знати не буде, бо всі мають про мене таку думку, яку й ти недавно ще мала. Не кидайся ж милості, що посилає тобі Господь, бо множество єсть таких на світі, що до неї пориваються, а як ти мене послухаєш, то матимеш її. А ще є в мене деякі дорогії клейноди, що хотів би я не кому іншому, а тобі, моє серденько, дати. Зроби ж, моя казонько, те для мене, що я для тебе учинити бажаю.

Жінка устромила очі в землю ? і одмовити якось незручно, і погодитись ніби негаразд. Абат, побачивши, що вона вагається, подумав, що вже наполовину умовив її, і до сказаних раніше додав іще чимало таких слів, поки її до краю не обморочив. Тоді жінка сказала йому, засоромившись, що ладна вволити всі його бажання, але після того, як Ферондо піде до чистилища. Абатові сподобалась така відповідь, і він сказав:

? А ми пошлемо його туди дуже швидко, нехай тільки прийде сюди до мене завтра чи позавтрьому.

По сій мові він тихенько надів їй на пальця коштовного персня і одпустив її. Молодичка, врадувана тим гостинцем і ще інших сподіваючись, пішла од абата до своїх товаришок і все говорила їм, який то він святий та праведний, а потім разом з ними повернулася додому.

На другий чи третій день Ферондо завітав до монастиря; як побачив його абат, то вирішив тут же послати його в чистилище. От розшукав він чудодійний порошок, що дістав колись у левантійських краях од одного можновладця, котрий казав йому, ніби того порошку вживає Гірський дідуган^{141}, як хоче спровадити кого сонним до раю або звідти вивести; порошок той, як дати кому випити більше чи менше, наводить на людину довший чи коротший сон без жодної шкоди для здоров'я, і, поки діє його сила, ніхто не сказав би, що та людина жива. От усипав абат того дання стільки, щоб на три дні заснути, в склянку невишумілого вина і дав його випити в своїй келії Ферондові, що той нічого не помітив, а потім повів його в монастирський двір і разом з іншими ченцями потішався його дурними балаками. Через деякий час порошок почав діяти: на голову Ферондові налягла раптова соннота, так що він твердо заснув, стоячи, а заснувши, упав додолу. Абат удав, ніби перелякався, і велів попустити йому пояс та бризкати на нього холодною водою і ще дещо таке робити, щоб недужого до тями вернути, так ніби того схопила завійна чи ще яка хвороба. Як же побачили ченці, що все те не пособляє, давай мацати йому живчика, а живчик уже не кидається; отут і вирішили всі, що Ферондо вже помер. Тоді вони послали по жінку його й родичів, і ті не гаючись прибули до монастиря. Поголосила над ним жінка, поплакали родичі, а потім абат велів покласти його, одягненого як єсть, у гробовець.

Жінка повернулась додому і сказала, що довіку не розлучиться з дитиною, яку мала од Феронда, а житиме сама в хаті і буде сина до розуму доводити та хазяйству, що по чоловікові лишилось, лад давати. Тим часом абат, підмовивши одного болонського ченця, якому він дуже довіряв, діждався ночі і пішов із ним нищечком до того гробівця. Вони витягли звідти Феронда й перенесли його в монастирську глибку, куди садовили провинних братчиків; там і вдень було темно-темнючо, бо ніяке світло туди не досвічувало. От зняли вони з Феронда його одежу, перебрали його в чернечу рясу та й поклали на соломі ? нехай лежить, покіль не проспиться. Болонський чернець, діставши од абата науку, що йому належить чинити, мав доглянути, коли він прокинеться, а вся братія нічого про теє не знала.

Другого дня абат із кількома своїми ченцями пішов у село ? дати б то духовну потіху тій удові. Вона була одягнена в чорне жалобне убрання і дуже засмучена. Абат сказав їй кілька слів утіхи, а потім нагадав пошепки про те, що вона йому обіцяла. Побачила жінка, що вона вільна, ні Ферондо, ні хто інший перекору їй чинити не буде, а тут іще в абата на пальці новий перстень блищить, та й сказала панотчику, що гаразд, нехай уночі приходить. Як добре смерклося, абат перебрався в Ферондову одежу і пішов у супроводі свого повірника до тої вдовиці, а проспавши з нею любо та мило цілу нічку, аж тоді в монастир повернувся, як до ранньої служби задзвонено. Частенько ходив він по ночах тією самою дорогою і за тим самим ділом, дехто навіть бачив, як він ішов до вдови або од неї повертався, та всі думали, що то неприкаяна Ферондова душа тиняється коло своєї хати; багато про те було балачок проміж сільською темнотою, доходили якісь чутки й до самої Ферондихи, та вона тому не дивувалася, бо добре знала, як було діло.

Коли Ферондо прокинувся нарешті у тій своїй глибці, не тямлячи, де він і що, болонський чернець увійшов до нього з пучком різок у руці, і, виючи непутнім голосом, схопив його за карк і всипав доброї хлости. Ферондо верещав і все питав:

? Де я? Де я?

А чернець йому:

? У чистилищі.

? Ге? ? сказав Ферондо. ? Так себто я умер?

? Авжеж, ? одповів йому чернець.

Тоді Ферондо почав гірко плакати над самим собою, над жінкою своєю й сином і нагородив багато всяких нісенітниць. Тим часом чернець приніс йому їсти й пити. Як побачив се Ферондо, то дуже здивувався: