— А може, вона пішла і загубилася, — зауважив я.

— Може! — зрадів Мула і почав спускатися на землю. — Хочеш яблуко? — спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.

— Хочу.

— Лови!..

Ми вирішили написати оголошення й порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами постало відразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати її. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою, ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а інше — сірим. і все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:

Я написав це оголошення сто п’ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми обклеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища та стали чекати.

Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка — баба Ганка:

— Гей, шалопути, ви тут є?!..

Ми з Мулою вийшли до неї, а вона всміхалася хитро:

— Чули, шо робиться?

— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Мула.

— Кого її? — здивувалася баба Ганка.

— Нашу дівчину, — уточнив я.

— Вашу дівчину? — ошелешено запитала, але тут-таки її осінило. — А! Ту, шо жила з вами! Таж то не ваша. То жінка ‘когось великого бонзі, — баба Ганка так називала босів. — Того, шо золото знайшов і тепер наше село викупає.

Ми з Мулою пороззявляли роти й перезирнулися. Я повторив: «Жінка», а Мула: «Великого бонзі».

— А ви не знали! — знов хитро всміхнулася баба Ганка. — Так отож бо. Ви матолки, і мені вас шкода, як вас знов обманють. У селі зара таке коїться! Усі хати, будинки продають і в місто перебираються, бо бонзя великі гроші дає… Бачили тих, із бормашиною?.. Тих, шо всім говорили, ніби воду шукають? — ми кивнули. — Так люди кажуть, вони не воду, а золото тут знайшли!.. Не буде села! — її коричневою та зморшкуватою, ніби печене яблуко, щокою, пірнаючи й виринаючи, потекла велика сльоза. Але баба Ганка швидко опанувала себе, витерла сльозу і продовжила:

— Так я попередити хотіла: як прийде хтось і купити вашу хату захоче — беріть з нього багато, велику ціну йому виставляйте: сто тисяч долярів! — і баба зробила великі очі, й видно було, сама злякалася величі та неймовірності названої суми.

— Вона не може бути жінкою Великого боса, — звернувся до Мули я. — Наша дівчина не схожа на дружин босів.

— Так, не схожа, — погодився мій товариш і простягнув бабі Ганці кілька яблук: — Візьміть для онучок.

— Дякую… А ябки зберегли — ніби тепер зірвані! Ви хоч і ледащі, але ж бо щось умієте!.. А я вас попередила…

Наша сусідка вже вийшла на дорогу, а ми стояли на ґанку, коли під’їхав до нашої хати темно-синій іноземний мікроавтобус. Він іще не встиг зупинитися, а в ньому вже відсунулися набік двері, і з них вистрибнув на асфальт невисокий чоловік у шкірянці, з чорною текою в руці. Він швидко дійшов стежкою до нашого ґанку, примружився на нас із Мулою, пошукав щось очима на будинку і мовив:

— А де номер?.. Це тринадцятий будинок?

— Так, — відповів я.

— Ну як, вирішили? — спитав він.

— Що? — спитав я.

— Продаєте дім? — заусміхався він. — Скільки вам пропонували? — він розкрив свою теку і в ній зашарудів аркушами блокноту. — О, десять тисяч умовних!.. Я би за таке халупо баксів триста дав разом із землею…

Цей прибулець був або дрібний бос, або продавець.

Із автобуса тим часом повільно вилізло двійко типових кремезних хробів і стежкою повільно почвалало до нас.

— Не продам! — сказав я.

— Шо?! — видавилося з прибульця. — Та у вас за газ два роки не сплачено! Борг за світло, телефон… — він знов зазирнув до своєї теки, — ага… у вас нема телефону… податок на землю… — він дістав мобільник: — На вихід…

Задні дверцята автобусу відчинилися, і з них вилізли робітники в зелених комбінезонах та почали вивантажувати зварювальний апарат.

За чверть години робітники вже працювали, відрізаючи навіщось від нашої хати трубу, якою вже кілька років не надходило ніякого газу: ми опалювали взимку й готували їсти влітку на книжках та на дровах. А від світла ми відмовилися ще минулого літа, і дроти нам повідмикав електрик.

Хроби тим часом познаходили каміння, пішли за нашу хату, і ми з Мулою чули, як вони розбивають шибки.

Автобус же виявився туго напханим людьми, бо скоро з нього вийшло ще два вбрані в костюми чоловіки. Ці показали мені й неписьменному Мулі свої посвідчення, в яких було зазначено, що вони — податкові інспектори.

— Щорічний податок за землю збираємося платити? — ласкаво звернувся до нас один із них, в окулярах.

— Платити? За землю? — намагався зрозуміти його я і зрештою зробив вигляд, що зрозумів; — Так, збирався. І за землю, і… і за небо… Тільки в мене грошей нема.

— Як же ти живеш, урод, якщо в тебе грошей нема? — посунув па мене грізно один із хробів, що вже вернувся з-за хати.

— Подивимось будинок? — запропонував тоді інспекторам чоловік у шкірянці, і вони втрьох, не звертаючи вже на нас із Мулою уваги, діловито піднялися сходами та розчинилися в нашому темному коридорчику. Ми з товаришем пленталися вслід.

Непрохані візитери зайшли на кухню. Інспектор в окулярах навіщось підняв покришку старезної чавунної, вічно порожньої каструлі, яка стояла на підвіконні, та зазирнув у неї.

Затим вони розійшлися по кімнатах, роздивляючись усе, відчинили двері до покою нашої дівчини — побачили там безліч пухкеньких ґумових жінок. Незнайомець у шкірянці плюнув на долівку, один інспектор присвиснув тихенько, а інший сказав: «Збоченці», і далі в кімнату вони не пішли.

У наш коридорчик з вулиці припхалися хроби, бо звідтам стало чути сопіння, тупотіння й матірну лайку. Один із хробів сказав:

— О, блін, яблачкі!.. Свєжіє! — це він, мабуть, побачив миску з яблуками, що стояла на старому телевізорі.

— Покушаєм, — мовив інший хроб.

— Голота, — сказав інспектор в окулярах. — Що з них брати? — він, певне, мав на увазі нас.

— Заберіть оцей стіл або ту каструлю на кухні, — запропонував я, — вона важка, металу багато, і вам, я бачив, сподобалась.

Чоловік у шкірянці пирснув крізь зуби й відвернувся, а інспектори подивилися на мене якось дивно.

— Або можете тих ґумових жінок позабирати, — сказав Мула. — Я за кожну сім гривень платив, і вони майже нові…

— Там, у коридорі, я ніби бачив телевізор! — раптом зрадів інспектор в окулярах, вистромив свого вказівного пальця і, помагаючи собі цим пальцем як дороговказом, швидко пішов у коридор до хробів. За ним побіг Мула, благаючи:

— Ні, прошу вас, не забирайте телевізор!

— А ти шо, ще й телеман?.. Нічого, потерпиш і без кіна, зір поправиш, — одповідав через плече інспектор.

— Та при чім тут зір?! — репетував Мула. — Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблуками ставити!..

— Не працює, кажеш? — спинив Мулу за плече другий інспектор. — А ми його все одно заберем, щоб ти знав, як від податків ухилятися! Ти не платиш податки, і всі лікарі, що тебе лікують, міліціянти й прикордонники, які охороняють твій мирний сон, учителі, що вчать твоїх дітей, мусять сидіти без зарплати і не можуть придбати собі навіть окрайчик хліба!..

Останні слова інспектор вимовив із непідробним тремтінням голосу, і мені вдруге після розмови з дідусем уві сні стало соромно. От, виявляється, який я егоїстичний покидьок. І Мула теж покидьок, і ми вдвох нічим не кращі від покійного Продавця лотерейних квитків, бо через нас мучаться й голодують учителі, лікарі й прикордонники, які все ж виходять на охорону кордонів від когось, і лікують хворих та немічних, і вчать чиїхось дітей… І я спитав: