Це Місто Сільського Типу. І трамвай міг би виявитися поїздом, що гуркотів щоразу мостом, який тримається на одному лиш болтові чи заклепці і так стоятиме довіку, бо все, що над нами, завше тримається на чомусь смішно-ненадійному, але ніколи не впаде просто так.

Вулицю з таким же успіхом можна було назвати вулицею Січневого Повстання або Липневих Вакацій. От нам і проста топографічна прив'язка…

З верхніх вікон чути гомін сварки та жіночий зойк: «Почему она, эта сучка, так ко мне относится!?..» Мар'яна миє посуд і розмірковує, чому в містах прижилися тварини й птахи переважно темних кольорів. Старій з першого поверху зле. Її невістка викликає швидку, а онук бавиться у війну.

Стара бачить, що смерть — то не конче помирання. Це може бути просто доживання свого віку до кінця. Старіють лише ті, кому вигідно старіти, або ті, які не вміють зупинити час. Час гри. Вхід і вихід. Старість — це останній урок, остання інструкція. Просто, коли вона вбирається в чорне, то відчуває себе Таємницею. Вона прожила своє життя. Це як завершена книжка, після якої насправді нема ані радості, ані скорботи. Ні, вона не почне жити заново, не перетвориться на якусь іншу персону. Тепер її просто не стане… Інше її помешкання з деревом, яке видно просто з вікна, як і має бути, її нове-старе вбрання, її вагітність, її сила, її тиша, порошинки в сонці, коли відсуваєш фіранку.

Дочекавшись, поки черговий відвідувач всядеться читати, Мар’яна розгорнула товстий «Релігійний вісник» на закладці «Божа воля» й, насунувши окуляри, почала шукати місце, на якому спинилась. Вона проорала всі борозенки букв уздовж і поперек намарно. Текст трансформувався, його неможливо було впізнати. Мар’яна про всяк випадок погортала сторінки, але навряд чи хтось за вихідні переклав закладку. Стаття так і називалася, число було те саме… То змінився текст про Бога, чи за вихідні змінився Бог?

На третій день подорожі вона таки дісталась до моря. Власне, «дісталась»: не побачила, не примандрувала. Мар’яна дісталась до моря: шурхіт набігаючих хвиль, велич, що запрошує влитися в себе людину так, як запрошує й непереборно манить чисті ручаї. Ріка — це мегаполіс, велике місто. Море — це сльози, кінець і початок життя. Його можна зрозуміти й осягнути так, як це роблять щодня тверді долоні рибалок з посинілими венами татуювань і дрібками тютюну, що, наче смальта, закарбувався у неприродно глибоких лініях їхнього життя. Але цей сейнер із пом’ятими бортами та поіржавілими обідками ілюмінаторів, з жирним мазутом і паклею в трюмі, дирчанням і смородом дизельного двигуна, весь укритий зеленим слизом і масляною фарбою… Так от, цей старий сейнер, склеєний з фарби й мазуту, наче з пап’є-маше, — він завше був і лишатиметься не підкорювачем, не дослідником, а тільки равликом на спині моря, молюском, чиє тіло — моряки на чолі з капітаном — перебуде, а шкаралуща, обточена хвилями, зникне, щоб ніколи більше не зникати.

Мар’яна, як і всі ми, коли після довгої перерви й блукань дістаємось нарешті моря і бачимо його, стала просто бризкою океану, що тимчасово піднялась над його поверхнею: в китайських піноґумових шльопанцях, у легкому широкому платті в білих квітах і з солом’яним ширококрисим капелюхом під пахвою. Море ж з’явилося перед нею таким, яким є насправді: воно являло собою величезний простір водяних пагорбів, з яких ковзали на надувних матрацах відпочивальники. Це найбільша дурниця — міряти висоту «над рівнем моря», бо насправді ніякого рівня нема й не може бути. «Вони, хвилі, насправді нікуди не рухаються! — думала Мар’яна, споглядаючи лагідь моря. — Так, вони нерухомі. Нам лише видається, що море хвилюється. Насправді хвилюємось ми, коли його бачимо, насправді це ми поспішаємо так, що воно видається нам текучим і пласким».

Вона згадувала, як котрогось дня завітала до бляшаної кабінки «Центру експериментів над тілом» і попросила зробити собі пірсинґ. Її вабила естетика. Вона зробила собі пірсинґ, і її заразили. Тепер вона помре швидше, ніж мала б. Хоча ніхто не дізнається, коли вона мала б… І вона живе. Її тіло тепер стало красивішим. Естетичнішим. «Коли ти чиниш добро, ти виявляєш гординю. Так ти ставиш себе вище від тих, що чинять те, що ти вважаєш злом» («Релігійний вісник»).

…Хлопець, чиї руки від ліктів до передпліч було помережано чорним і синім, який до всіх звертався на «ти» і мав щось шизануто-блискуче в зіницях, наче туди було вмонтовано неонові трубки… «Розумієш, — сказав він спокійній Мар’яні, що сиділа навпроти нього на стільчику. — Розумієш. Якщо всі будуть знати, що ми заражаємо їх вірусом, — він намалював на дощечці крейдою «040», — вони ж не підуть до нас, — і він перекреслив написане навхрест, а потім промовисто перехрестив свій засмаглий живіт із портретом Че Ґевари. — Але незрозуміло, чому люди таки приходять, — він витяг звідкілясь табличку з написом: «Тут тебе можуть заразити чудовим вірусом 040 (побічні явища, як при…)», наступне слово, мабуть, було сленґовим і незрозумілим Мар’яні. — На сусідньому пляжі заражають банальним герпесом, в кого його ще нема, ще далі — адаптованою лихоманкою, від якої по тілі просто вискакують плями; там, у місті, — він кивнув на уявне недалеке містечко, — взагалі інсталюють що попадеться. Просто раніше всі про це знали, — він простягнув Мар’яні табличку, — а тепер це невигідно. Це бізнес. Краса — це те, за що тре не тільки платити. Уяви, що ти зайшла не в нашу халабуду на пляжі, а в жертовник. Тепер ти стала естетичнішою…»

— Це не шкодить здоров’ю, — заперечила Мар’яна, і їй захотілося вмастити хлопця по писку, а потім розвалити цю халабуду, мов дитячу пасочку, і поховати його разом із його вірусами там, під табличкою «Тут тебе можуть…»

— Жінка не є естетичною за своєю природою, — веде він далі. — Вона є більше егоїстичною і лякливою, тому боїться показувати свою природність, ховаючи її за машкарою. Чим більше машкари — тим більше страху. Туфлі з обцасами — це не просто туфлі, це інша хода, постава, зміна візуального об’єкту плюс втома м’язів, розриви сухожиль, падіння, вивихи, навіть переломи. Колготи — це уява, це нова шкіра без волосся й дефектів, блискуча та гладка. Усе це нове, що мусить знищувати старе. Життя підсовує нам у яскравій обгортці повно різноманітних пасток — смертельних і не дуже — але не печалься: у кожній на тебе чекають приємні подарунки, — він посміхнувся, і неонові трубки в його очах зблиснули.

— Гаразд, я зрозуміла, — покірно сказала Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар’янка, якій щойно вибудувалося чотирнадцять, і для якої цей хлопець невдовзі стане першим коханцем.

— У твоєму випадку, — почула вона вслід, виходячи з «Центру експериментів над тілом», — булавка під бровою може спричинити зизоокість. Мінздоров’я попереджає!..

— Мені пофіґ чи нафіґ… одним словом, однаково, — сказала Мар’яна Василівна. — Ніхто не знає, коли йому судилось померти…

— От-от, — глухо долинуло за її спиною, — я не лікар, і тому теж так кажу…

Вийшовши із задушливої півтемряви, вона майже фізично відчула, як дійсність тисне на неї усією своєю красою, забиваючи подих, заважаючи що-небудь згадати та зрозуміти. Дійсність змушує захоплюватися її жагою, неперервністю, сонцем. Море оглушує Мар’яну і ковтає цілком. Це пастка.

«Є можливість трохи побути на гребені хвилі», — так думає не серфінґіст. Так думає жінка з тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги.

Увечері до її квартири зійшлися на чай: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, Христина — весела кондукторка, що прибула просто на трамваї, і з нею — маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах. Усі всілися за стіл у кімнаті, поруч із деревом. Мар’яна розливала заварку.