— Бо ми віддали, а ти не взяв, — посміхнувся Мула. — А тепер їдьмо!

— Рух на півгодини заборонено, — заперечив торговець, — їхати не можна…

Харонові, певно, набридла ця дискусія, він дмухнув на водія, і торговець вилетів з машини на далекий газон, немов пір'їнка.

Я, не гаючи часу, сів на його місце, Мула — поруч. Харон з веслом завантажився до фургона ззаду, і ми негайно рушили.

За півгодини пивний фургон стояв на мості, високо над річкою. Це був міст, з якого ми з Мулою вирушали в нашу останню путь.

Верхівки хмар золотив ранок, робітників на мості ще не було, але один бетонний блок досі лишався відсунутим.

— Усе як треба, — зрадів Мула, стоячи поруч із машиною і дивлячись туди, де сходило сонце.

Здалеку долинув тихий гуркіт вибуху. Я подумав: «Шкода їжачка».

Щасливий Харон, передчуваючи швидке повернення додому, низько мурмотів якусь мелодію.

— Час, — сказав, підійшовши до нього. Мула.

— Так, час, — кивнув я.

Могутній перевізник раптом схлипнув, охопив нас із товаришем своїми велетенськими руками й обережно притис до себе, обіймаючи. Нам теж шкода було розлучатись із Хароном, бо він виявився чудовим хлопакою.

Залізаючи в кабіну фургона, перевізник із добрим сумом глипав на нас і гугонів щось приємним басом.

— Ні, ми лишимось тут, — відказав я, здогадуючись, про що мова. — А ти лети.

— Ти пізнав наш світ, друже, — озвався Мула. — Тікай…

Харон вистромив у вікно руку, махав нею, а ми ретельно зачинили двері фургона — щоб ненароком не вилетіло весло, та, впершись руками, покотили машину до прірви. Під колесами та нашими ногами шурхотів дрібний гравій…

— Мабуть, перевізник уже сідає до свого човна, — сказав Мула за хвилину, вдивляючись у щільний туман, що плив понад рікою.

— Мабуть, він вантажить до човна ще й барило з пивом, яке було у фургоні, — посміхнувся я.

Раптом поруч із нами на мості зупинився і засиґналив чудернацький автомобіль. Він був рожево-червоний, розмальований серцями, жіночими губами та силуетами, а на даху в нього сидів великий м’який іграшковий ведмедик. У лапах ведмедик тримав табличку з написом англійською «Sexy gerls».

— «Сексуальні дівчата», — переклав Мула. — Тільки «Girls» пишеться через «і».

Від здивування я роззявив рота:

— Мула-а!.. Ти знаєш англійську?!.. Ти можеш нею читати!?..

— А шо?.. — знітився мій товариш. — Я добре розмовляю ще французькою, німецькою, польською, трохи — корейською…

— Ей, мальчікі! — закричали нам з машини, опустивши скло, дві жіночки з яскравим макіяжем. — Ви што, апять тапіться сабралісь?..

Так, це були дорожні повії, що колись робили нам штучне дихання.

— Чому, хлопчікі, в такому поганому відє? — співчутливо запитувала молодша повія, визираючи з вікна авта. — Вас шо, кинули па бізнесу?..

— Знаєш, Свєт, ані мнє пачєму-та нравятся, — звернулась до неї старша. — І дєла у нас на іхнєй машінє харашо ідут…

— Нездійсненна Мрія! — прошепотіли ми, оглядаючи розмальоване авто.

— Давай увєзьом іх с маста — ат ґрєха падальше. Накормім і напоім, а?.. — пропонувала тим часом молодшій повії старша.

— Краще підкиньте нас до фортеці, — попрохав я.

— «Фартеця» ета што — замак? — перепитала старша, зацікавившись. А молодша плеснула в долоні й вигукнула:

— Вони подарять нам палац!..

— Ми були в місті, — повідомили ми Продавцеві, коли нарешті розпрощалися з повіями та відшукали його у фортеці.

— Знаю, — всміхнувся він, — у теленовинах казали… — ми з Мулою перезирнулись. — Показували ще ваші фотороботи, — вів далі лотерейник, — не дуже схожі… І ще з вами хтось третій був — так це взагалі потвора…

Ми опустили очі й роздивлялись дрібно покришену цеглу в себе під ногами.

— Що ж нам робити? — пробубонів Мула.

— А нічого, — гладкий Продавець розвів руками — верхній ґудзик його піджака луснув та відпав. — Ви зробили все, що могли. Тепер слід чекати.

— На що? — спитав я.

— Ну, швидше за все, спочатку сюди завітає міліція. Буде розпитувати про вас, — відказав Продавець, мусолячи нитки на місці відірваного ґудзика. — Потім, гадаю, не пізніше завтрашнього дня, фортецю оточать війська і поставлять ультиматум…

— То слід готуватися! — вигукнув Мула, стривожившись і гарячково озираючись. — Зачинити брами, видати людям зброю — у тій вежі ще багато лишилося…

Мула викрив нас, і я закусив губу, однак Продавець тільки засміявся:

— Зброя у великих ділах не допоможе… Хоча в невеличких іноді помічна, — він підморгнув нам. — А от і міліція!..

Поруч з гуркотом і димом зупинився старий міліційний «бобик». Ми з Мулою приготувались тікати, але Продавець жестом нас спинив.

З машини вийшло два міліціянти, і ми їх одразу пізнали:

— Це вони! — загукали ми, тицяючи на охоронців порядку пальцями. — Це одні з тих бандитів, які в місті полювали на нас!.. Ловіть їх!.. Ловіть!..

Міліціянти, побачивши мене з Мулою, на секунду вклякли. Потім повільно, крадучись, ніби два вгодованих коти, почали наближатися й витягати на ходу пістолети та кайданки. Водночас на наші зойки звідусіль рушили мешканці фортеці: садівники в комбінезонах, з великими ножицями та городниками, повновиді пралі, що несли кошики з білизною; кондитери-поети та кароокі романтичні поетки у замащених шоколадом білих фартухах. Під’їхав молодий спортивний прибиральник на чудернацькому жовтогарячому, схожому на моторолер агрегаті. За ним поспішала до нас ще валка людей — чоловіків та жінок…

Продавець став між нами та міліціянтами, заступивши мене й Мулу своїм великим тілом.

Розуміючи, що події набувають небажаного перебігу, бандити-міліціянти зупинились і стривожено озиралися.

— Відійдіть, бо ми тих двох шукаємо, — похмуро сказав один з них Продавцеві.

— Ну то й що? — здивувався Продавець. — Це не дає вам ніяких переваг. А я захищаю не їх, а навпаки, — вас…

— Так-так, — підтвердили ми, визираючи з-за спини Продавця, — ви в небезпеці!

Навколо тим часом вже зібрався та гудів гурт фортечан.

— Повбирали форму і думають, що все отак і можна!.. — кричала гучним голосом праля міцної постави. — Отак просто людей забирати!.. Зразу видно — бандити вони!.. Бандити!..

Натовп схвально загудів та посунув на міліціянтів. Ті зі словами: «Ну, ви ще увидите… Увидим, хто бандит…» відступили до свого «бобика», бряцнули дверцятами, авто завило сиреною, надсадно гуднуло мотором і, розсікши людей, виїхало з фортеці…

— Як вони нас знайшли? — дивувався Мула, коли ми йшли разом до будинку, де мешкали.

— Дуже просто, — відказав я. — Ми ж лишили в місті «мобіль». Такі машини, певно, є лиш у цій фортеці…

— Перша частина Продавцевого передбачення справдилась, — уголос міркував я вже в нашій кімнаті. — Тепер слід очікувати справдження другої.

— Не пізніше як завтра фортецю оточать війська! — врочисто виголосив Мула.

Ми добряче потомилися за минулу ніч, тому, навіть не поснідавши, негайно полягали спати.

Прокинулись ми так рано, як, мабуть, ще ніколи добровільно не прокидалися. Годинник на моїй тумбочці показував п’яту ранку. За вікном ледь жевріло. До сніданку було ще далеченько, тож ми вдягли наше дрантя і вийшли з будинку в ранкову сутінь.

Мула показав на східці, прироблені до зовнішнього муру. Ми давно хотіли помандрувати ними.

Зійшовши нагору, ми опинилися на мурі, на майданчику, де, певно, колись стояли гармати. Ми розмовляли, дихаючи ранковим повітрям й дивлячись на чудовий краєвид унизу. Та раптом водночас змовкли. На наших очах із землі довколишніх полів, один поруч одного, почали рости гриби! Проте навіть з висоти муру ці гриби видавались велетенськими.