— Не йдіть, — зрозумів її намір Василь Петрович. — Він одразу ж здогадається, хто вам все розповів.

— Але ж так неможливо! Тепер це вже остаточно вирішено: я залишаю роботу в КБ. Куди завгодно, аби тільки скоріше, зараз же…

Вона кинула сигарету у відчинену кватирку, не влучила, нахилилася, щоб підняти її, і рвучко випросталася. Довго дивилась у вікно й мовчала. Зараз же написати заяву і піти, розпрощатися з цим директором, який її не розуміє… Вона рішуче підійшла до столу, присунула аркуш паперу і взяла ручку…

— Давайте, я сам віднесу заяву. Ви у такому стані. Почекайте мене.

Василь Петрович знову їй допоміг. Так, вона не змогла б зараз спокійно поговорити з директором, кричала б, обурювалась, ббражала. Нервуючи, могла б накоїти стільки дурниць…

Ніна Олександрівна випростала на хто лі руки і завважила, як тремтять пальці. Відчувала, що зараз вона, як міна, може вибухнути у будь-яку мить. Машинально взяла зі столу чорновики звіту про виконання теми, який підготував Василь Петрович, і почала читати. Почерк був дрібний, убористий, але розбірливий. Усі літери заголовків розмальовані, як у дитячих книжках. Ніна Олекг сандрівна завжди милувалася почерком Василя Петровича і не раз думала, як багато всі втратили від того, що, впровадивши ЕОМ і друкарські пристрої, перестали надавати значення красі рукописних знаків. А Василь Петрович заніс у свій актив ще одне очко. Ну що ж, красивий почерк хоч і природний дар, але теж успіх. Та зовсім інше враження справляв стиль Василя Петровича. Надмірне вживання сполучника “котрий” робило речення громіздкими й неоковирними. Ніна Олександрівна завжди редагувала його чорновики. І зараз, читаючи, нещадно розправлялася з отим “котрий”.

Повернувшись, Василь Петрович нерішуче зупинився біля дверей. Вона прочитала в його очах співчуття і зрозуміла: все вирішено. Підійшовши до неї, він тільки додав:

— Я умовив Ярослава Андрійовича відпустити вас без належного у таких випадках відпрацювання. Правильно зробив?

Це було доречно, але разом з тим несподівано. “Навіть не запросили, щоб поговорити… А може, як кажуть, все, що робиться — на краще?”

— Шкода, що ми так і не закінчили гри, — промовив Василь Петрович. — Я б міг перемогти…

— Можливо, — погодилася Ніна Олександрівна і всміхнулась: навіть зараз він прагне підбадьорити її. Яка доброзичлива, мила людина.

Зробивши рішучий крок, Ніна Олександрівна заспокоїлась і на все, що сталося, вже дивилась ніби збоку. Перебрала документацію, яку доведеться здавати тому, хто замінить її на цій посаді. Згадала, що не дописала статтю для журналу — тепер у неї буде час закінчити її. А на роботу десь влаштується. Піде працювати викладачем в інститут — її давно запрошують.

Телефон німував. Раніше вона б тільки раділа з цього. А тепер і це дотикало: вона вже нікому не потрібна… В душі зринула образа. І раптом рішуче подумала, що не може піти, доки не з’ясує причини аварії.

Схопилася, хотіла запросити Василя Петровича, щоб разом пройти на випробний полігон, але згадала, що той наступного ранку відлітає у відрядження, а для проведення аналізу і повторного польоту треба годин п’ять. Проробити все самій? Не поспішаючи? Модель уже полагодили — вона бачила з вікна, як ремонтники встановлювали її в ангар.

Як тільки Ніна Олександрівна прийняла рішення, вона вже не могла всидіти у кабінеті, не могла примусити себе займатися іншою роботою. Вийшла на вулицю, щоб побути на самоті, поміркувати, випити чашечку чорної кави.

Хвилини за три вона вже прямувала повз корпуси заводу. Розірвано ниточку, що єднала її з людьми, які там працюють. І вона це зробила сама, добровільно, боячись, що на технічній раді перекреслять її роботу. Хіба справжній дослідник так вчинить? Чи не доцільніше було вислухати думку інших? Поглянути критично на свій проект. Престиж, амбіція!.. Як вони іноді заважають людині.

Ніна Олександрівна зайшла до магазину кондитерських виробів. Звідти у широкі вікна видно красивий, затишний куточок, де немає автомобілів й людської метушні.

Черга була невелика, і хвилин за п’ять Ніна Олександрівна стояла за круглим столиком з чашечкою кави. Побачила знайомих жінок, кивнула їм головою. Її увагу привернув чоловік у сірому пальті, в пухнастому вовняному шарфі, з-під якого виднілися біла сорочка і строкатий галстук. Вона нишком роздивлялась його: високий, лице з витонченими рисами і широкі брови над карими очима. Підборіддя трохи видавалося вперед і ділилося надвоє так, що помітно вимальовувалися два горбочки. Він пив каву великими ковтками, обпікаючись, їй здалося, що вона одного з ним віку, а може, він років на чотири старший. Вона ніколи раніше не бачила цього чоловіка, хоч і приходила сюди досить часто.

Ніна Олександрівна крадькома зазирнула у дзеркало на бічній стіні: світла шуба, чорне пишне волосся, на губах яскрава помада.

Сьогодні вона собі не подобалася: бліда, з кислим виразом обличчя, а помада аж кричить. Ніна Олександрівна дістала хусточку і почала старанно витирати губи. І враз немов спіткнулася, зустрівшись з поглядом незнайомця. Вона відвела очі Проте її нестримно тягло знову зиркнути у дзеркало. Чоловік стояв замислений, ніби щось обмірковував. Вона роздивлялася його і намагалась визначити характер. Цікаво, хто він, де працює? Видно, що інтелігентний, добрий, але себелюб. То й що? А чому б себе й не любити? Аби не на шкоду іншим. Мабуть, якщо зараз заговорить з нею, вона охоче підтримає розмову. Але про що? То байдуже. За кілька хвилин вона повинна повернутися в ангар і розпочати випробування моделі… “Тож ви мені зовсім ні до чого”, — подумки. сказала йому Ніна Олександрівна.

— Чому ви така нелюб’язна?

— Що?

“Здається, він щось промовив. Може, це впливає кава? Вона завжди збуджує!”

— Ваш погляд сказав мені значно більше, ніж ваші слова…

— Яка самовпевненість! Неетично говорити таке зовсім незнайомій жінці.

— Усі колись були незнайомі, але настає час… Може, він настав і для нас?

— Не люблю пустих балачок.

— Невже для початку розмови слід мати якісь понадтеми? Чи не зддється вам, що іноді людям бракує саме простоти і доброти, щоб бути людяними?

— Цю доброту я знаю. Для чоцо вам це недоречне знайомство? Адже ви, напевне, маєте сім’ю?

— То й що? Гидко навіть уявити такий собі спарений світ, у якому всі живуть самі по собі і нікому немає діла до інших.

Ця довга тирада розсмішила її:

— Але знайомлячись зі мною, ви утворюєте ще одну замкнену пару. Мабуть, саме в цьому і є мудрість природи?

— До біса мудрість! Часом вона оглуплює, — з запалом сказав він, пильно дивлячдсь їй у вічі, і вона зніяковіла.

Дивно, чому її збентежив цей погляд?

— Дозвольте, я проведу вас?

— Мене нікуди проводжати. Я чекаю закінчення робочого дня, — сумно засміялася вона. — А потім…

їй чомусь не захотілося повертатись у КБ. Вони разом вийшли з магазину, трохи постояли на перехресті. Він узяв її під руку. Вона випручалась.

— Що з вами? — спитав він.

— Ви занадто сміливий. До того ж ви не боїтеся, що вас побачить хтось із знайомих або дружина? Не люблю сцен ревнощів.

— Я не одружений.

— Облиште, я не наївне дівчисько, щоб повірити в це.

— Ваша справа, вірити чи ні. Чомусь люди з більшою насолодою тішаться недовірою, люблять чорнити, бачити гірші людські риси, ніж помічати хороше. Погляньте на світ інакше. Невже програєте від цього? Щоправда, відданість іншим виникає тільки в тих, хто відданий сам. Не всім це під силу. Декому світ уявляється сукупністю вад, пристрастей і ненависті.

— Хіба? Звідки ви це знаєте? Ви, мабуть, філософ? Куди ж ви тепер поведете мене, якщо я довірюся вам? — іронічно спитала вона, сподіваючись прискорити розв’язку.

На це запитання чоловіки відповідають так однотипно: одні пропонують ресторан, інші запрошують до себе в гості, треті, навпаки, набиваються у гості. Якщо він повторить один з цих варіантів, вона посміється і залишить його тут самого.

— Ходімте на набережну, — промовив він. — Сьогодні так красиво: на деревах іній, навколо все в снігу. Якби ще визирнуло сонце… Ви відчували, як у горах пахне сніг?