Цей високий регістр знову викликав у Ніни Олександрівни бажання суперечити.

— З хімії відомо, що сніг не пахне.

— Ви тверезий реаліст. Звичайно, цей запах не можна віднести до якогось ароматичного класу. Але навіть невиразний, він іноді викликає спогад про гори, ліс, весну, осінь та й ще багато про що… Ось, бачите, вже легше дихається. Напевне, погода зміниться.

“Вам, може, і легше, — подумала вона, — а от мені, коли не знаю, що робити. Час іти на полігонч А втім, зараз і справді стало трохи легше”.

— Ви, мабуть, поет?

— Ні, я просто ваш знайомий.

— Знайомий? Я навіть не знаю, як вас звуть. А все ж цікаво, хто ви? Яка у вас спеціальність?

— Невже для знайомства чоловіка і жінки це так важливо? Сподіваюся, ви не працівник відділу кадрів?

— Ні, я розробник, — знову сумно всміхнулася Ніна Олександрівна. — А для знайомства чоловіка і жінки важлива спорідненість душ.

— По-вашому, душі теж повинні бути освячені значками про вищу освіту чи кандидатським дипломом?

Більше вона не торкалася, цього питання. Вони довго мовчки йшли набережною. Уся навколишня краса заполонила їй серце. На річці блищав лід, мороз викував товстий панцир, погамував швидку течію, вири навкруг валунів. Тиша. Хіба це не диво — адже центр міста.

— Ви любите природу? — спитав він.

Їй не хотілося відповідати. Мабуть, нема людини, яка б заперечила це. Але навіщо стверджувати?

— Я байдужа до неї, — несподівано сказала вона, прагнучи цим протиріччям істині узнати реакцію на несумісність думок.

— Дивно, жінкам властива ніжність, така ж, як і природі. А найнеприемніше — грубість.

— Грубість у чоловіках ви не осуджуєте?

— Невже вам були б приємні чоловіки, подібні до жінок?

— Їх тепер доволі, — відпарирувала Ніна Олександрівна. — І жінкам часто бракує вибору.

Вони підійшли до моста, який легко завис між двох берегів скутої кригою річки і немов плив у повітрі, помилувалися сповитими морозяним серпанком горами й повернули назад. Якась сила нестримно вабила Ніну Олександрівну до цього незнайомого чоловіка.

“Як же його звуть? Олексій? Юрій? Ні, Олексій…” Вони пішли далі набережною. І враз у Ніни Олександрівни блискавкою майнула думка: “У чому ж причина збою програми? Немов чиясь зла рука спрямовує модель до аварії. Чому машина не реєструє помилок у програмі? Таке враження, немов команди спеціально виконують аварійну ситуацію. Але чому?..”

— Що ви так наполегливо обмірковуєте? — спитав Олексій. — Я відчуваю, весь час думаєте про якусь машину, програми…

— Чому це ви так вирішили? — здивувалася вона, але не призналася, що й справді думала про роботу.

— Ви чимось стурбовані. Я це одразу помітив, ще у кафе. Чи не можу я допомогти вам?

— Мені ніхто не може допомогти, окрім мене самої. До того ж настрій мій помітно поліпшав. Але це не ваша заслуга. Просто я випила міцної кави. — Вона зраділа, що знайшла привід під’юдити його.

— Я не маю найменшого сумніву, що саме вона спричинилась і до вашої прихильності до мене, — не залишився в боргу незнайомець.

— Дивно, — мовила Ніна Олександрівна. — Стільки років живу в цьому містечку, а ніколи не зустрічалася з вами.

— А що ж тут дивного? Чоловіки часто бувають відлюдьками. Робота — основне в нашому житті: дослідження, випробування, відрядження кудись на Далеку Північ чи за кордон. Якщо ж не ладиться експеримент, трапляється, що й тижнями не виходиш з лабораторії. Сьогодні забіг на хвилинку в кафе. У мене ще багато роботи, сидітиму допізна, а ось… гуляю. Проте не жалкую. Мені добре. Готовий навіть освідчитися в коханні, та ви однаково не повірите. Я й сам не повірю — надто мало ми знайомі. Але те, що мені з вами добре, — свята правда. Бачите, я майже признався у своїх ніжних почуттях до вас…

— Справді, — погодилася вона. — Лишається признатися мені… Так от. Уже тільки те, що я марную час з вами, замість того щоб бути на випробному полігоні, — вияв мого доброго ставлення до вас. У мене сьогодні і справді нещасливий день. Моя непілотована модель зазнала аварії. На жаль, це вже четверта, і я вийшла на десять хвилин, щоб трохи заспокоїтись, випити чашечку кави, а потім знову провести випробування. І ось наче про все забула. Не збагну, що зі мною коїться?

— Мабуть, знову у всьому винна та ж сама чашечка кави, — спробував пожартувати він.

— Навряд. Але головне, я заспокоїлась, відчула себе певніше. І цим уже завдячую вам. Тепер я без найменшого сумніву проведу випробування, як і збиралася. Так, я зроблю це. Дуже рада, що ми познайомились. Але мушу йти. — Вона рішуче подала йому руку.

— Ваша рішучість лякає. Це дуже важливо для вас?

— Дуже. Розумієте, я задумала свою програму, і якщо не виконаю її…

— Тоді не буду затримувати, хоч мені й не хочеться розставатись. Але ж тепер ми зможемо знову зустрітися?

Вона усміхнулася на знак згоди.

Ніна Олександрівна повернулась у відділ, коли співробітники вже розійшлися. Тепер її голова працювала чітко: якщо ввести програму випробувань, сісти в кабіну моделі, то по приладах можна встановити причину аварії. А що як модель рухне вниз разом з нею?.. Що ж, хай краще це, ніж невідомість. Вона не має права йти з роботи, так ні про що і не дізнавшись…

Посутеніло. Випробування на полігоні давно закінчилися. Це було, до речі: Ніна Олександрівна не хотіла, щоб хтось бачив, як вона сідає в модель. Інструкція суворо забороняла провадити випробування з людиною на борту. Це дозволялось робити тільки за допомогою ЕОМ, за відпрацьованою програмою і тільки у непілотованому режимі — з манекеном. Доведеться сісти в кабіну самій.

Вона набрала шифр коду й стала чекати, коли двері відсіку розчиняться. Спалахнуло чергове освітлення. Красивий апарат, прообраз багатоцільової випробуваної станції для геологів і рибалок, стояв посеред невеличкого ангара. Стільки праці вкладено в розробку, і ось тобі маєш, аварія за аварією! Модель піднімалася в повітря, виконувала кілька операцій і грудкою падала вниз… Їх було вже чотири. Може статися й п’ята.

“То й що? По приладах встановлю причину, візьму керування на себе і виведу станцію з падіння. Одну людину модель підніме”.

Ця думка переконала, і Ніна Олександрівна почала діяти більш зважливо. Ввела дані на багатоцільові випробування, виставила манекен і сіла в маленьку, тісну кабіну. Модель запрацювала автоматично: увімкнулися прилади, і Ніна Олександрівна відчула, як апарат плавно рухається з відсіку ангара на поле, а за кілька хвилин він уже почав підніматися над землею. Навколишній морок спочатку злякав, і Ніна Олександрівна хотіла одразу ж узяти управління на себе. Але збагнула, що тоді вона не зможе встановити причину аварії, і стрималась. Вона переконувала себе, що ЕОМ керує моделлю бездоганно, як людина. Зрештою, є тумблер переключення “на себе”, і коли вона відчує…

Розмірковуючи так, Ніна Олександрівна заспокоїлась і розглянулась. У кабіні було досить світло, щоб бачити кнопки управління. Десять, двадцять метрів підйому, п’ять метрів ліворуч, потім праворуч, знову вперед і вгору. Телекамери вибирали точки огляду, перемикалися на різні кути бачення, добираючи потрібний масштаб. Прожектори, що світили з моделі, вихоплювали зони спостереження. Так, саме так і повинно бути за програмою.

І Ніна Олександрівна поступово заспокоювалась. Шкода, немає Василя Петровича, він міг би додати один бал до її активу: отоді гра була б ще азартнішою. Але якщо не станеться аварії, лишиться невідомою її причина… Ні, хай уже аварія! Ніна Олександрівна почала подумки благати: “Скоріше б, скоріше…”

Минула восьма, потім десята хвилина польоту — все було в межах норми. Ще три хвилини, і випробування закінчиться. Чи не відбулося самоусунення причини аварії?

Зненацька двигун замовк. Запанувала тиша. Ніні Олександрівні навіть здалося, що вона стрімко падає вниз. Втім, так воно й було. “От і все”, -подумала вона, але завважила, що не злякалась. У голові промайнула чітка думка: “Відключено прилади! Чому? Взяти керування на себе, але спочатку запустити двигун!” Вона ніяк не могла намацати кнопку. Збігали секунди…