— Ну а цього вже робити не слід. То зайве.

— Так виведе ж, буває…

Трохи помовчали.

— А його друг, Антонюк Сашко, далеко від вас живе? — поцікавилася Валентина Михайлівна.

— Сусіди. Горе в них. Батько випиває, голову згубив через оту кляту горілку… Шанували люди колись його, сім’я гарна була, діточок трійко. І всі при здоров’ї. Тільки живи і радій! Так ні, все на чарку смердючу проміняв… Бідна жінка терпіла, терпіла та й кинула його цієї весни, переїхала з двома меншенькими до родичів у сусідні; село. А Сашко не захотів залишити батька самого, пожалів.

— Може б, поговорили з ним…

— Говорили й не раз. І на правлінні, і на зборах, і так, у балачці. Не допомагає. "Яке вам до мене діло, — каже. — П’ю я за свої гроші і не в робочий час".

— Подобається мені ваша нова вчителька, — сказала, повернувшись до хати, мати. — Молоденька, а, видно, розумна й сердечна. — І раптом накинулась на Миколу. — Ти чого книжки й зошити ото порозкидав? Поскладай зараз же! Ось я приберу з етажерки все своє, перестав її отуди, до столу. Хай там буде твій куточок.

Микола наводив порядок і думав про вчительку.

"Сердечна! Не сердечна, а вредна. Бач, прийшла ніби за ділом, а насправді, мабуть, щоб з мамою познайомитись, перевірити, чи я вчу уроки. Уже й книжки їй не на місці лежать, куточок треба свій улаштувати…

Дивно тільки, чому все-таки вона не розповіла матері, що яблука в саду крав, що курив, що підмовляв шестикласників кашляти на уроці, що ос підклав їй на стіл?.. Ірина Тимофіївка відразу поскаржилася б. Невже побоялася? Чи, може, знову хитрує?.."

Микола гадав, що після такого ганебного провалу з кашлянням хлопці не будуть наполягати, щоб він виконав обіцянку — відкрив їм свій рибальський секрет. Ні, все одно не зважили. Як і домовлялися, в середу після уроків однесли додому книжки, пообідали й прийшли з вудками та відрами до нього, щоб забрати на річку, де він повинен був усе розповісти й показати. Нічого не вдієш, тут якби й хотів відкрутитися, то ніяк не відкрутишся. Довелося підкоритися, іти з ними.

Річка біля їхнього села неширока. Навіть поганий плавець легко може перепливти її туди й назад. Але риби в ній!.. Ще не було такого випадку, щоб хтось рибалив і нічого не піймав.

Дорослі рибалки-лепехівці частіше ловлять рибу ятерами та вершами, а хлопці — ті лише вудками.

Серед хлопців найкращим вудкарем вважався Олег Шморгун. Ніхто стільки не ловить, як він. І риба в нього — не якась там дрібнота… Карасі завбільшки з картуз, лящі, як дві долоні, щуки завдовжки як рука. Де він рибальської науки набрався — невідомо, бо ні батько, ні брат його Сергій ніколи не вудили. Вони, якщо вже й ловили коли рибу, то тільки тихцем, забороненим способом — волоком або павуком, — щоб і часу багато не гаяти, і піймати більше.

Та ось Олега раптом перевершує — і хто? Микола! Той, кого взагалі не визнавали за путящого рибалку, бо в нього не вистачало терпіння тихо й непорушно сидіти з вудкою.

Одного дня, як завжди після ловлі, хлопці зібралися біля причалу. Не було тільки Миколи. Розглядали, хто що піймав. Риба щось не ловилася. В того чотири дрібненьких, у того сім, у того десяток. Олег теж і півторбинки не навудив.

— Це Микола винен, — жартували. — Поплив до острова в очерети, заманив туди всю рибу, от і маєш…

— Миколо-о, агов! — гукали, аж луна слалася понад річкою. — Може, тобі улов помогти перевозити?..

Він не озвався, лише чутно було, як веслом хлюпає по воді.

— Ну, хоч котикові-мурчику навудив? — спитали глузливо, коли підплив до причалу.

— Не журіться, і вашим кицькам дістанеться.

Витяг човна, прив’язав до пакола. Відерце, яке взяв для риби, стояло на кормі, прикрите сорочкою.

Та коли Микола зняв сорочку з відра, хлопці очам своїм не повірили: у відрі риби було більше половини. Правда, не така велика, але ж багато.

— Де це ти наловив? — дивувалися.

— Як де? У річці,— мовив переможно Микола. — Там її багато, треба тільки вміти вудити…

Хлопці стояли над відерцем, і від захвату в них аж очі світилися.

— Це тобі просто пощастило, — насупився Олег.

— Нехай буде так, — усміхнувся той. — Хто вміє рибалити, тому завжди щастить.

— Ох і задавака ж ти! — осудливо хитали головами хлопці.— Побачимо, як завтра буде. А поки що давай порахуємо, скільки ти наловив!

— Справжні рибалки ніколи не рахують свого улову, — впевнено відповів Микола, одягнув сорочку, взяв в одну руку вудки й весло, в другу відерце і рушив додому.

І все ж таки Микола не збрехав. Наступного дня улов його був ще більший.

— Ну як, "пощастило" і сьогодні? — глузував із хлопців. — Диваки. Та коли б я захотів, пів-човна наловив би! Жалко, нікуди дівати. Он і так учора мама лаяла, що багато приніс, — насилу почистили.

Відтоді й повелося. Микола повудить у гурті біля берега, наловить трохи риби, потім пливе човном в очерети. А звідти повертається з повним відерцем.

Хлопці спершу думали, він просто краде рибу з чужих сажалок, у яких рибалки зберігають свої улови. Та якби крав, хтось неодмінно про це взнав би. Може, місце таке знайшов, де риба грає?

Теж ні. Попробували і самі в очеретах повудити — дарма, риба не брала.

Після цього вже повірили, що він справді знає якийсь секрет, і попросили відкритися їм.

Та Микола був невблаганний.

— Секрет діло таке, — сказав, — що коли його розсекречують, то він утрачає силу.

Навіть з своїм другом, Сашком, не поділився таємницею.

Хлопці сердились на Миколу, але злості своєї не видавали. Сподівалися, мине якийсь час, і він сам розповість.

Бач, так і вийшло, сьогодні вони все знатимуть!..

Раніше йшли на риболовлю поважно, статечно. Тепер з нетерплячки, щоб швидше довідатися про секрет, замалу не бігли, ще й Миколу підганяли.

Однак він чомусь не дуже поспішав одкриватися. Як прийшли до річки, заліз на човен, розмотав вудку й мовчки заходився рибалити.

Хлопці, щоб не бути надто вже настирливими, більше не квапили його, теж почали вудити, хто так само з човна, хто з берега. Нехай, гадали, ще трохи помнеться, вони підождуть, довше ждали, все одно йому нікуди діватися, розкаже. Та коли Микола, упіймавши шість червонопірок, чотири підлящики, три окуні, склав вудки й узявся за весла, занепокоїлись.

— Куди ти?

— Туди ж, — кивнув на очерети.

— А секрет?

— Вернусь, тоді…— і поплив.

Повернувся десь за годину чи півтори і, як і раніше, з повним відерцем риби. Але це їх уже не здивувало. Здивувало інше — Миколині слова:

— Знаєте, хлопці, я подумав і вирішив поки що секрету не розкривати.

— Як? Ти ж обіцяв! — загули невдоволено,

— Правильно, обіцяв, — погодився Микола. — Але ж я вас просив тільки кашляти, а ви ще й сміялися з мене разом із учителькою.

— Сам винуватий! — сердито вигукнув Олег. — Не крути, давай розказуй. Бо інакше…

— Що "інакше"?

— Побачиш…

— Не лякай! Уже ляканий.

— Миколо, — підступив до нього Сашко, — тобі повірили, а ти… Нечесно так.

Та на Миколу ніщо не впливало. Стояв насуплений, сторожкий, міцно тримаючи в руці відер-це з рибою, наче боявся, що хтось у нього забере. Хлопцям просто незрозуміла, загадкова була така його затятість.

Як скінчилася б між ними сварка — невідомо. Саме тоді, коли спір досягнув найвищої точки, в небі раптом з’явився вертоліт. Прогуркотів над річкою й почав знижуватися па леваді.

— Дядько Дмитро! Дядько Дмитро прилетів! — радісно закричав Сашко, підхопив вудки, відро й побіг до вертольота.

Хлопці вмить забули і про сварку, і про рибу й також помчали слідом за Сашком.

Микола трохи постояв самотньо на березі, а тоді й собі подався на леваду. Важко було бігти з повним відерцем, веслом та вудками, одначе од гурту не відставав. А як порівнялися з вербами, якими була обсаджена левада з боку городів, навіть випередив усіх. Правда, тут і сталася та неприємна пригода, яка назавжди розвіяла Миколину рибальську славу.