— Чого ж це воно так виходить, дідусю, що в одному місці солов’ї краще співають, а в іншому гірше, або теж добре, але інакше?

— Багато причин. І від місцевості залежить, і від погоди. Ось запримітьте, похолодає або тумани обляжуть, так і солов’ї наче похрипнуть. Тоді не беруть стільки колін і не такі вони в них довгі та сильні, як при гарній погоді. А ще від старих солов’їв залежить. Добре вони співають, то і молодики так навчаться… Ого, забалакались, що й картопля, мабуть, розімліла, — схопився дід Артем. — Знімайте швиденько!

Сашко зняв з вогню казанок. Смачно запахло стравою.

— Беріть ложки, сідайте, — розпоряджався дідусь. — Кажуть, що навіть солов’я байками не годують, а я вас заговорив. Ну, нічого, терпіть. Тепер не вгамуюсь, поки не розкажу про усі звичаї солов’їні…

Дарма, що хлопцям того дня не вдалося порибалити. Вони зовсім за тим не шкодували. Ще порибалять на своєму віку. А от чи довелося б їм колись почути те, що розповів дідусь, — невідомо.

Вранці, як Сашко йшов до школи, батько попросив:

— Синку, навідайся після уроків на ставки, бо я поїду в район і повернусь, мабуть, аж під вечір.

— Добре, тату, — пообіцяв.

І дотримав свого слова. Просто зі школи з книжками подався туди.

Сашкові вже не раз доводилося самому господарювати на колгоспних ставках. Коли батько відлучається кудись надовго, він завжди його підміняє. Знає, що там робити. Найголовніше — щоб у отворах водоспусків не збиралося сміття, вчасно корм висипати рибі, відгонити птахів шкодливих, а часом і любителів повудити коропців, не дозволяти купати коней. Треба також стежити за рівнем води у ставках і записувати в щоденник.

Ось і сьогодні біля нижнього, старого ставка зібрався гурт малюків. Вони кидали в спокійне плесо груддя — "хто далі?", "чи дід бабу перевезе?". Над ставком лунали захоплені вигуки й голосний регіт.

І саме в цей час з-за греблі виринув Сашко.

— Ось я вам перевезу! — гукнув сердито. — Навіщо рибу лякаєте?

Хлопчаки, ніби курчата од шуліки, кинулися навтіки.

Після полудня над полем почали збиратися великі сині хмари. Залягла на дно риба, над самою землею заснували ластівки. Сонце, ніби передчуваючи, що йому вже недовго лишилося сьогодні зігрівати землю, надолужувало своє, припікало — здавалося, ось-ось затліє на плечах сорочка. Сашко знав: оце завжди так перед грозою. Він відсунув на водоспусках по одній заставці, вніс у дощану комірчину весло, підсаку й клунок з висівками.

Тим часом з райцентру повернувся батько. Він устиг ще й додому зайти.

— Це тобі мати передала, поїж, сину, — поставив на землю кошичок, — а я піду огляну ставки.

Як тільки сонце зникло за хмарами, дмухнув вітрець, запахло дощем. Скляна поверхня ставка враз помутніла, вкрилася дрібними хвильками. Писнув у траві перепел, ударив крилами і полетів до свого гнізда.

Хмари величезним громаддям сунули вгорі. Вогненною гадюкою спалахнула блискавка, прогуркотів грім, і на курну дорогу впали перші краплини дощу.

Сашко з батьком сховалися в комірчину.

Поривчастий вітер розбишакувато налітав раз по раз, розгойдував на ставку хвилі, зривав із них бризки. А за якусь хвилину-дві з неба ринули нестримні потоки.

Стало темно, як уночі.

— Ну, це надовго, — мовив батько, витираючи спітніле обличчя, — хоч би до вечора переказилося.

А дощ лив і лив, і грім усе гуркотів над самою головою…

Сашко незчувся, як і задрімав під монотонне ляпотіння.

Коли це щось зашуміло й загуло. Він притьмом схопився, метнувся до виходу. Аж ставок повен-повнісінький, ось-ось перехлюпне через край. Навіть паростки, що гнали по греблі з вербових кілків, і ті виглядають з води. У водоспусках реве; човен, підхоплений течією, крутиться посеред ставка, наче млинок. А вода все прибуває і прибуває.

— Греблю прорвало! — вигукнув батько і кинувся під зливу.

Спочатку Сашко подумав, що гребля прорвана в цьому ставку. Аж воно в тому, який загатили у яру трохи вище. Гребля там була ще свіжа, насипана торік. Злива, мабуть, підмила земляну стіну, вона й повалилася. І вода з рибою ринула вниз.

— Синку, біжи в село по допомогу! — наказав Сашкові стривожений батько, а сам вхопив у комірчині лопату й подався на греблю.

Сашко щодуху помчав до села. Не обминав ні калюж, ні багнюки. Скрізь дзюркотіли струмки, згори по дорозі бігла справжня ріка. Злива трохи вщухла, а коли вбіг у село, з неба лише сіявся дрібний дощик.

Його турбувало одне: як би швидше скликати людей батькові на допомогу. Адже не буде він забігати до кожного в хату! Так і за годину не зійдуться. На ставку ж за цей час усе може статись…

Як минав бригадний двір, подумав: а що, коли взяти коня? І як раніше не здогадався?..

Заскочив у стайню, погукав конюха:

— Дядьку Михайле! Дядьку Михайле!..

Не обізвався, мабуть, по корм поїхав. Та й не потрібний він: Сашко тільки тепер помітив, що у стайні не було коней — всі, певно, в роз’їзді або на пасовиську. Один жеребець Ворон бив копитом у загорожі.

Раптом поруч, у жолобі, хтось заворушився, замурмотів, заплямкав губами. Потім голосно, на всю конюшню, захропів і захарчав, ніби його душили за горло.

Сашко, затамувавши дихання, заглянув — хто це?

А-а, відомий сонько, Шморгун Сергій… Лежав голічерева на кінських з’їдах, поклавши під голову сідло, вкрившись ватяною фуфайкою.

"От добре, розбуджу, хай поїде жеребцем у правління", — зрадів Сашко, та відразу й поник.

Згадав, що на Воронові ніхто, крім конюха, не їздить. Усі бояться. Побоїться, звісно, і Сергій.

"Може, самому спробувати?.. — зненацька виринула зухвала думка. — А чого ж, нехай тільки Сергій виведе Ворона з конюшні й допоможе сісти верхи".

Але ж і цього він, мабуть, не захоче зробити. Ой, не захоче, бо ще й досі сердитий на Сашка та на Миколу.

Ні, не треба його будити. Сам спробую…

Сашко заскочив у комірчину, схопив уздечку, надів через віконце на Ворона. Жаль, що Сергій сідло забрав, та нічого, обійдеться якось і без сідла.

Відчинивши загорожу, став збоку на ящик, покликав жеребця:

— Кось, кось, кось…

Було дуже страшно. Може, як ніколи в житті. Хотілося навіть зовсім утекти. Але в ту мить перед очима постала картина — батько сновигає по греблі, через яку от-от перехлюпне шалена вода…

Коли Ворон виходив із загорожі, Сашко вхопився за гриву і, ніби збираючись пірнути, заплющив очі й стрибнув йому на спину.

Жеребець, наче нічого й не трапилось, спокійно простував до виходу.

У дверях Сашко, щоб не вдаритися об одвірок, прихилився, дістав рукою повіддя.

Надворі Ворон зупинивсь, тріпнув головою, заіржав. Сашко принишк, боячись поворухнутися.

Сергій, певно, вчув те іржання, проснувся, вибіг із конюшні.

— Куди це ти? — закричав перелякано. — Злізь, дурний! Злізь!..

Сашко навіть не озирнувся, злегка смикнув за повід, щоб спрямувати жеребця за ворота.

Воронові це не сподобалось. Брикнув раз, удруге, втретє.

Одначе Сашко не злетів на землю. Як тільки жеребець починав брикати, хилився до гриви — і не падав.

Тоді Ворон рвонув вулицею, аж грязюка полетіла з-під копит.

Сашко дивився йому прямо межи прищулені вуха й намагався вгадати, коли саме треба припадати до гриви.

Він не бачив занімілих хлопців, що стояли обіч дороги, не помітив закам’янілого від подиву Олега Шморгуна…

Біля контори Ворона схопили за уздечку, допомогли Сашкові злізти з жеребця.

— Ну й ну, — похитав головою бригадир дядько Василь. — Що тобі, хлопче, жити набридло? Як ти зважився? Та це ж звір, а не кінь!

Сашко щось хотів сказати й не міг. Від хвилювання лише ротом зіпав, ніби безмовна рибина, витягнута з води.

Почувши гомін біля правління, до розчиненого вікна підійшов голова колгоспу, запитав:

— Що сталося?

— Та ось… — кивнувши на Сашка, почав був пояснювати бригадир, але Сашко сам підбіг до голови.