Він захарчав і, скоряючись моїм рухам, поволі опустився на коліна; очі його простотаки полізли з лоба; певне, для нього це було все одно, що зустріти мертв'яка, який встав з домовини; я опустив ноги додолу, випростався на всенький зріст — і підняв скручене конвульсією тіло, котре насилу теліпалося в моїх руках.

Тоді щосили кинув його на тапчан.

Коша захрипів, утямивши, яка доля на нього чекає; я цупкіше здавив його за горлянку, відняв праску й підніс її до своєї щоки. Вона була як вогонь.

Я задоволено кивнув і побачив, як в його очах закипає темний звірячий жах.

— Тобі давали шанс? — лагідно поспитавсь я. — Давали, правда ж?

Узявшись за комір його шкірянки, я шарпонув униз — і роздер її разом із светром. Тоді підняв праску і з утіхою поставив її на волохатий мавп'ячий живіт.

— Уоооооааааа! — заволав він, коли я відпустив горлянку. Він кричав наче худобина, він горлав од несамовитого болю й страшного нелюдського жаху, він кидався на тапчані туди й сюди, намагався схопити мене за руки, — але все це було марно, я держав його мертвим стиском, аж у підвалі стало смердіти смаленим, а зпід праски закурів огидний трупний чад; свідомість ніяк не покидала його, і коли я одірвав праску разом із кавалками липкої спеченої плоті, він вигнувся дугою — і заволав ще дужче.

Я почекав ще трохи — і коротко рубонув його долонею по горлянці. Коша захлинувся криком і, тіпнувшись, закляк.

— Во Коша дает прикурить! — сказали за дверима. — Слышь, как этот крутой орет?

— А воняет! — сказав другий голос. — Посмотреть?

— Иди, иди… — буркнули у відповідь. — Мне эти дела действуют на нервы!..

Я хутко підійшов до дверей і причаївся збоку.

Почулися кроки, потім двері з виском розчахнулися. Якийсь крем'язень зі сплесканим носом переступив поріг — і завмер, зіткнувшись зі мною вічнавіч.

Якусь мить ми дивилися один на одного, а потім драб ні сіло ні впало вишкірив зуби — і дурнувато гигикнув.

Я стусонув його в дихало і, взявши за барки, підняв у повітря. Він повис у моїй руці наче ганчірка. Я сягнув йому під пахву й висмикнув з наплічної кобури пістолета. Тоді мацнув за поясом, і моя рука наштовхнулася на щось тверде. Ну, певно ж, це був мій парабелум! А, собача кров, з обуренням подумав я, то ти, виходить…

Підвал струсонув страшенний вибух. Ударна хвиля розчинила двері, й вони так стусонули того драба по спині, що він повалився на мене мов сніп. Лампочка блимнула, тоді засвітилася знову; я став конвульсивно хапати повітря; у вухах дзвеніло, а перед очима пливли жовті кола. Якийсь ідіот втелющив у підвал зв'язку гранат; на східцях щось протяжно скиглило; далі один за другим вдарило кілька пострілів, і я впізнав, що смалять із люгера.

— Ронні, — крикнув я на всю горлянку (цей дурень міг ще й сюди закинути гранату), — я тут, Ронні!..

В дверях забовваніло щось таке, як горила.

— Фак' ю! — сказало воно, держачи догори стволом здоровезний люгер. — З тобою все гаразд?

— Все, все! — нетерпляче сказав я. Тоді махнув парабелумом на вихід. — Десь тут має бути Глобус, чув! Треба обшукати приміщення!..

Ронні ще раз вилаявся й вискочив геть. Я підтюпцем погнав за ним услід.

Ну, він і накоїв тими гранатами! Двоє драбів, які чатували за дверима, рознесло на клапті, залізні поренча коло східців погнуло й покоробило, скрізь валялися кавалки бетону й тиньку, — а на верхній площадці лежав іще один драб, щоправда, з ножем під лопаткою.

І тільки Глобуса ніде й сліду не було.

— Ти їх усіх повбивав! — невдоволено сказав я.

Ронні відмахнувся.

— Десь тут мали бути ще одні двері! — роззирнувся він довкруги. — Ага, ось вони… Прикрий!

Я шарпонув ті двері на себе й відскочив убік, тримаючи кімнату на прицілі. Ронні плигнув туди, крутонувся, держачи пістолета у витягнутих руках, — і поволі опустив його.

— Глянь! — сказав він, показуючи в куток.

Я ввійшов до кімнати і засвистів од подиву: під стіною, прикована наручниками до труби, сиділа ота Леся — агент інформаційноаналітичної служби «Тартару». Одяг на ній був пошматований, а гожий писок геть замурзаний кривлею.

— Нуу, — сказав я, здивовано чухаючи потилицю стволом парабелума, — оце зустріч!..

Ронні раптом крутонувся, виставивши перед собою пістолет. Далі плигнув углиб приміщення.

— Та це ж Околєлов! — вигукнув я, підходячи й собі.

Начальник інформцентру спливав кров'ю. Хтось загородив йому під груди армійський ніжбагнет, — от тільки в поспіху не здужав поцілити простісінько в серце.

— Це ти? — глянув я на Ронні.

Той похитав головою.

— Його забив Глобус, — раптом обізвалася Леся.

— Де він? — різко обернувсь я.

— Втік. Прирізав ось цього… — вона кивнула на Околєлова, — … і вшився.

— Прирізав? — здивувась я. — Для чого?

— Його поранило осколками. Мабуть, Глобус не хтів, щоб його допитали.

— Значить, він знав більше, аніж мені здавалося… — замислено сказав я. — От же ж справа мені дісталася: одні промахи!

— Ходім нагору, — діловито сказав Ронні. — Треба обшукати місцевість.

Ми подалися східцями на верхню площадку. Ронні штовхнув двері, й у обличчя вдарив холодний вітер.

Надворі падав сніг. Ми вийшли на подвір'я й побачили, що довкруг чорніє ліс. Це була якась заміська дача. Під будинком стояло троє авто. До воріт тяглися свіжі сліди протекторів.

— Сів на машину й щез! — буркнув я. Тоді сплюнув і став спускатися в підвал.

— Ловити його марно? — поспитався Ронні.

— Та певна річ! Він вже знаєш де! От же ж не щастить, то не щастить… До речі, як ти мене розшукав?

Ронні стенув плечима.

— Я ж їхав за тобою назирці! От тільки на виїзді з міста мене спинила ваша міліція. Поки перевірили документи, те і се, то ти сховався з поля зору…

— А що за міліція? Часом не їхні агенти?

— Де в дідька! Це було на самісінькому пропускному пункті. Словом, я став тебе здоганяти, аж побачив, що в твоєму БМВ сидить ціла купа людей… В мене виникла підозра, і я простежив за ними аж сюди. Ну, а решта — справа техніки…

Добра техніка, подумалося мені, — якби не ти, то я злапав би Глобуса!

Ми ввійшли до кімнати, і я одімкнув наручники, якими була прикована Леся.

— А ти як сюди потрапила, га?

Вона стала розтирати зап'ястя.

— Мене взяли під казино! — буркнула вона сухо. — Посадили в авто й привезли в цей підвал.

— А чому ж Глобус не вбив тебе разом з Околєловим?

— Спитай у нього! — відрубала вона, блимаючи на мене своїми безсовісними очима. — А тоді й мені скажеш, добре?

— Гаразд, гаразд… — примирливо сказав я. — Розберемося! Ти куди зараз?

В глибині підвалу вдарив постріл, потім ще один, — Ронні добивав поранених.

— Додому, — зітхнула вона. Тоді жалібно подивилася на мене. — Ти не завезеш мене до міста? Моє авто залишилося біля казино…

Я поміняв обойму й застромив парабелум в кобуру.

— Я живу тут, поруч, — сказав я, безцеремонно розглядаючи її з ніг до голови. — Може, поїдемо до мене?

Вона замислено закусила губу. Тоді кивнула.

— Поїдемо, — сказала вона. — А чом би й ні?

В коминку з ревом і гуготінням палали грубі соснові дрова. Леся встигла прийняти ванну й тепер сиділа в фотелі, закутана в купальний халат.

— Сніг! — сказав я, відходячи од вікна. — Справжнісінька хуртовина… і як його завтра вибиратися в місто!

— А чом ти поселився на цім відлюдді? — поспиталася Леся, наглядаючи за кавником, який стояв на вогні.

Я ніяково посміхнувся.

— Тиша… а я полюбляю час від часу одриватися від справ! Дім, щоправда, завеликий для мене одного… але зате місця багато, а крім того, в нім живу не тільки я!

— Хто ж іще? — здивувалася Леся.

— Ну, поперше, Більбонський… він хоч і пес, але такий же ж повноправний мешканець, як і я. А подруге… словом, тут є кому жити!

— Ти щось приховуєш? Але ж я не змушую тебе говорити…

Я махнув рукою.

— Ось вип'ємо кави, — сказав я, сідаючи в фотель, — то я познайомлю тебе з рештою мешканців… Щоправда, для цього треба мати міцні нерви! В тебе як з нервовою системою?