— Твоя помилка. Треба було зв'язатися з Муратом. До речі, «Тартар» заборонив будьякі операції з наркотиками!

— Навіть чеченцям? — видивився на мене Аслан.

— Всім. Торгівля наркотою заборонена, й край!

— Хто це вирішував?

— Десятка, — спокійно відказав я. — Чув?

— Ще б пак! В Ічкерії нам радили зв'язатися з десяткою, але ти ж знаєш — ми не любимо, щоб нами командували…

— Ну, то будеш сидіти! — буркнув я. — Гарна перспектива?

Аслан обвів поглядом камеру. Це було щось таке, як дротяна клітка в зоопарку, й збоку ми виглядали в ній, мабуть, як два вовки.

— Тут всього лиш база спецназу, — пояснив я. — Зараз нас повинні одвезти в слідчий ізолятор. От звідти вже важче буде визволитися! Що в тебе було з циганами?

— Не хотіли платити. Ми наїхали на них, але сили були нерівними. Мало людей взяв, от що!

— Вони збиралися вас убити?

— Йшлося до того, — знехотя відказав Аслан. — Нас тримали добу. Напевне, ніяк не могли вирішити, що з нами робить… Врешті всетаки забили б! В них сильна група, та й зброї до дідька…

— Якби ти порозумівся з «Тартаром», то цього не було б! — повчально сказав я.

Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!

— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!

— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?

— Каратеїст! — коротко сказав я. — Отой, що працював з вами на розборках. Знаєш?

— Глобус? — поспитався Аслан.

— Він так назвав себе? — швидко запитав я.

Аслан кивнув.

— Він сказав: моя кликуха — Глобус. Я з Чечні. Воював за Дудаєва, був поранений. Через кілька днів їду в Грозний. Отак собі — випадкова зустріч…

— Випадкова! — з сарказмом сказав я. — Нуну! Де він зараз?

В коридорі залунали голоси. Потім відчинилися двері, й до приміщення увійшов командир спецназу, а з ним якийсь цивільний.

— Я сказал — освободить! — гаркнув він.

Його тут, певне, добре знали, бо черговий за пультом відразу ж зірвався на ноги й виструнчився.

— Их взяли с поличным! — понуро сказав командир. — Вот этот был с оружием… а с чеченцами тоже надо разобраться!

— Не ваше дело, полковник! — Видно було, що цей чолов'яга не звик, щоб з ним сперечалися. — Вы что, пререкаться хотите со мною? Выполняйте приказ!

Спецназівець сплюнув. Тоді добув ключі й відімкнув нашу клітку.

— Выходи… — буркнув він. — Вот так всегда: работаешь, работаешь, рискуешь жизнью… а потом!..

— Не вам обсуждать оперативные мероприятия вышестоящего начальства! — відрубав цивільний. — Где остальные двое?

Забряжчали двері, й з інших камер виштовхнули ще двох чеченців.

— Вещи? — обернувся до командира спецназу цивільний.

Той вийшов у сусідню кімнату й повернувся з брезентовим мішком. На столі появилося моє посвідчення, парабелум, портмоне, ремінь… Оце Мурат, подумав я… оцето зв'язки!

— Все? — поспитавсь цивільний, коли я полічив гроші.

— Все, все… — сказав я, ховаючи портмоне. Тоді надів наплічну кобуру й застебнув ремінь. — Тютілька в тютільку, — наче в ощадкасі!

— Свободен! — буркнув цивільний. — Вы тоже, полковник!

Ми вийшли надвір. Сніг вже перестав. Смеркалося, й на вулиці спалахували ліхтарі.

Коло воріт стояло моє авто. Трохи оддалі — чорна «волга» з якимись незрозумілимим номерами.

— О, — сказав я, підходячи до своєї машини, — МурМур! Ти що тут робиш?

Той викинув у вікно недопалок і, перегнувшись через сидіння, відчинив дверцята.

— Шеф послав… визволяти декотрих шукачів пригод! Залазь!

Я сів за кермо. Аслан з тими двома вмостився на задньому сидінні. В боковому дзеркалі видно було, як ззаду підкотив темносиній БМВ й загальмував, не вимикаючи двигун.

За кермом сидів Ронні, коло нього Барабаш, а на задньому сидінні виднів звірячий писок Гестаповича.

— Цілий екскорт, — посміхнувся МурМур. — Добре, що Ронні з тим чеченцем встигли вислизнути — Мурат зразу ж натиснув на всі важелі, щоб визволити вас! Але вам, — він озирнувся на Аслана, — доведеться покинути територію України!..

— Чому? — здивувавсь той.

— Такі умови поставили ті, хто звільнив вас. Щоб за двадцять чотири години духу їхнього не було! В «Тартарі» вже лежать квитки на поїзд.

— Оперативно! До речі, — обернувся я до Аслана, — хтось із ваших вже, здається, виїхав у Чечню?

— Сьогодні вранці, — відказав Аслан. — Троє. І з ними Глобус.

— Що?! — не повірив я.

З воріт вийшов отой цивільний. Він рвучко відчинив дверцята «волги» й, не дивлячись на нас, заліз досередини.

— Рушай за цим авто! — звелів МурМур.

— Навіщо? — не втямив я.

— На всяк випадок. Спецназівці можуть іще наїхати на тебе. Дуже невдоволені, — здобич, мовляв, вислизнула просто з рук!

— Хай з циганами розбираються! — буркнув я, вмикаючи двигун.

Ми виїхали на автостраду, і я прилаштувався за тою «волгою». Екскорт замикав БМВ з Ронні за кермом.

— Значить, Глобус поїхав з вашими людьми? — поспитавсь я в Аслана. — А хто вони, власне, такі?

Той стенув плечима.

— Ну, — сказав він, — так собі… Один, щоправда…

Позаду почулося виття сирени. Я глянув у бокове дзеркало й побачив: лівим рядом жене отой джип, напхом напханий озброєними спецназівцями. Він наздогнав наше авто й став було гальмувати, притискаючи нас до обочини; аж раптом наддав газу, й завиваючи, рвонув уперед.

— Ти мав рацію, — сказав я Мурмурові. — якби не ця «волга», то нас вмент пов'язали б!

— Певна річ! — буркнув той. Далі глянув на Аслана. — Так хто ж серед тих чеченців?

— Азаматов. Його брат командує спецзагоном у Дудаєва.

— Азаматов?! — не повірив МурМур.

— Що таке? — глянув я на нього.

МурМур криво посміхнувся.

— Його брат належить до найближчого оточення президента Ічкерії. Ввійти з ним у контакт — значить, добратися й до самого Дудаєва.

Я так і похолов.

— Он воно що!

— Словом, готується замах на президента, — підсумував МурМур. — Догралися ми тут…

— До речі, де ви вперше зустрілися з Глобусом? — поспитавсь я в Аслана.

Дорога пішла під гору. «Волга» трималася метрів за двадцять попереду, і я пильнував, щоб часом не вгатитися в неї.

За шибами пропливав засніжений парк.

— Казино «Диск»! — буркнув Аслан. — Він ходив туди зі своєю бабою.

Я напружено міркував.

— В дипломаті, — нарешті сказав я, — лежить пачка фотографій. Візьми й уважно подивися, — кого ти знаєш із цих людей.

Аслан клацнув замками кейса.

— Ось це Глобус! — озвався хтось із чеченців. — Дивись, то його зняли прямо на розборках!..

— Тримай! — Аслан простяг мені якесь фото.

Я взяв знімок і скількись часу дивився на нього. Тоді віддав МурМурові.

— З твоїх людей? — поспитавсь я.

На фото була агент інформаційноаналітичного відділу фірми «Тартар», яку ми знали під найменням Леся.

— Шостий поверх, — сказав МурМур, відкинувшись на спинку сидіння.

Я з сумнівом подивився у вікно. Було вже геть темно. Коло будинку стояло кілька авто, занесених снігом.

— Ти йдеш? — нарешті глянув я на нього.

МурМур подумав.

— Ні, — перегодя сказав він. — Не хочеться й руки бруднити цією… цією мерзотою!..

— Гаразд, — буркнув я. Тоді відчинив дверцята й виліз надвір. — Барабаш, Гестапович… до мене!

Ті двоє вискочили з авто, мов чорти з коробки.

— Когось треба вбити? — поспитавсь Барабаш.

— Не став дурних запитань! — гаркнув я. — Не вбивати, — а виконувати мої накази! Втямили? За мною!

Ми ввійшли в під'їзд і піднялися на шостий поверх. Звичайно ж, і в цім будинку все було, як і в кожній багатоповерховій будівлі: по кутках смерділо сечею, стіни облуплені… от тільки ліфта не було, а то все як в людей! Важко повірити, що в таких будинках і скоюються тяжкі злочини — то жінка чоловіка заріже, то підлітки заб'ють ногами пенсіонера, то рекетири держать в якійсь квартирі боржника, щодня відрізаючи од нього по шматку… Я сплюнув. Ні, краще мати справу з гадюками, ніж з людьми!