За вікном сіявся легкий сріблястий сніг. Він падав од самого ранку, й усе надворі зробилося білим, — і двір, обнесений глухим цегляним муром, і будка охорони коло воріт, і густий занедбаний сквер, який починався потойбіч вулиці, котра пролягла коло штабквартири «Тартару».

— Ну, — озвався нарешті Мурат, — давно такого з нами не траплялося!..

Я промовчав. Шеф пожував кінчик сигари, тоді вийняв її з рота, й, роззирнувшись, тицьнув у попільничку.

— Як пацанів обставили! — гірко сказав він. — Шестеро вбитих, п'ятнадцятеро поранених… два камази згоріли вщент! Пропала ціла купа зброї.

— А на додачу ще й бетеер, — докинув я. — Спрацювала система самознищення.

— А ще ж і бетеер! — згадав Мурат. — Ти знаєш, у яку суму він влетів нам, га? Ти взагалі уявляєш, скільки грошей пропало в цій операції?

Я покрутив головою.

— Волію не знати. Такі дані не входять в мою компетенцію.

Ми знову позамовкали.

— Через годину відбудеться нарада керівної десятки, — сказав Мурат. Він взяв листок паперу, який лежав на столі, й пробіг його очима. — Буде розглянуто твій рапорт. А взагалі, ситуація з цим транспортом дуже й дуже підозріла. Які твої міркування?

— Зрада, — коротко сказав я.

Мурат відкинувся в фотелі й зацікавлено глянув на мене.

— Витік інформації, ти хочеш сказати?

— Не має значення, — стенув я плечима. — Називай це як завгодно. Для мене зрозуміло тільки одне: інформація пішла з «Тартару».

Мурат подумав.

— Добре, — сказав він, — розкажи від початку, як воно все сталося.

Я зітхнув і, взявши на столі запальничку, припалив недогарок своєї сигари.

— Чергова операція поставок зброї для режиму генерала Дудаєва — почав я офіційним тоном, — на дві третини була здійснена без будьяких збоїв. Вантаж прийшов на збірний пункт різними каналами й по частинах. Мною було сформовано транспорт, котрий під охороною бойовиків «Тартару» мав приставити зброю на опорний пункт. В складі транспорту було два бетеери, п'ять бойових машин піхоти і вісім камазів з легкою стрілецькою зброєю: автоматами Калашникова, автоматами «узі», «галілі», гвинтівками «маузер»…

— Та знаю я все це!.. — не втерпів шеф. — Облиш ти цей офіціоз, ради Бога!

Я затягнувся й випустив у стелю струмінь легкого синюватого диму.

— Транспорт вирушив уночі, — провадив я, — з таким розрахунком, щоб до 4 години ранку прибути в умовлене місце. Там нас мали зустріти провідники, котрі допровадили б колону в розташування нової бази. Опорний пункт, в який ми доставляли зброю раніш, було ліквідовано, — чи то з міркувань безпеки, а може, навіть авіацією противника… Так чи йнак, а в умовлене місце ми прибули з випередженням в двадцять п'ять хвилин. Провідників не було. Згідно оперативного плану ми мали чекати до четвертої нуль десять, а відтак переходити на запасний варіант. Обстановка в районі зустрічі мені не сподобалася. Я наказав бойовій групі зайняти оборону, а сам виїхав з дозором, передавши командування конвоєм Дядькові Пацюку. На броні БТР84 зі мною були двоє командос, — псевдо Джумбо й Чорний. Ми не встигли проїхати й п'ять кілометрів, як я нагледів засідку з чотирьох диверсантів, — за двадцять метрів од шляху, ліворуч по ходу бетеера. Перш ніж ця група відкрила вогонь, я знищив її гранатами. Друга група спецназа залягла в переліску о праву руч від дороги. Вона підбила машину двома пострілами з гранатомета. Люки були закриті, й екіпаж загинув. Мене змела з броні вибухова хвиля, Джумбо й Чорний були поранені й загинули, намагаючись зайняти позиції коло дороги. Одночасно розпочався бій в квадраті, де зупинився транспорт. Конвой був готовий до сутички, й через десять хвилин десант розітнули на кілька груп й оточили. Що ж до мене, то я вступив у бій із другою групою диверсантів, і через якийсь час, — точно сказати не можу, але пройшло не більше 15 хвилин, — ліквідував її. На випадок екстремальних ситуацій план передбачав запасний варіант, — зв'язатися по рації з базою, шифруючи сигнал у скриптрежимі. Я викликав базу, й через тридцять хвилин прибула група чеченських бойовиків, котрі допомогли ліквідувати рештки диверсійної групи. Ну, й це в основному вся інформація.

— Підтримка з повітря? — поспитавсь Мурат.

Я похитав головою.

— Не було. Десант мав кілька рацій, але на момент бою працювали тільки дві. Обидва радисти були забиті, рації пошкоджено.

— Полонені?

— Ми взяли в полон восьмеро десантників, — зітхнувши сказав я. — Серед них троє офіцерів. На базі їх допитали, вживаючи… гм… жорстких методів. Я був особисто присутній на допитах. Картина така: за тиждень до відправлення транспорту в місцевість, де знаходиться три опорні бази чеченських повстанців, було закинуто шість диверсійних груп. Диверсанти були виключно зі спецназу повітрянодесантних військ. Кожна група складалася з десяти бійців. Завдання: виявляти опорні бази, підривати склади з боєприпасами, знищувати командний склад і подібне. Дії диверсантів коригувалися по рації резидентом Федеральної служби контррозвідки, котрий перебував у квадраті, де вони працювали. Наприкінці тижня командирам диверсійних груп було наказано ліквідувати транспорт. О третій годині тридцять хвилин перша група знищила провідників, котрі перебували напівдорозі до місця зустрічі. Друга перерізала дорогу за п'ять кілометрів попереду, щоб зустріти дозор. Після цього всі п'ять диверсійних груп об'єдналися й рівно о четвертій нульнуль напали на транспорт. Сили виявилися майже рівними, але ми прибули раніш і встигли зайняти всі вигідні позиції. Ну, і ще ж ці машини із гарматами й великокаліберними кулеметами… — Я помовчав. — А потім прибули чечени, так що все воно обернулося на нашу користь, як не крути!..

— Добра користь! — буркнув Мурат. — Такі збитки, що й подумати страшно!..

— Нуу… — невизначено протягнув я, випускаючи хмару диму.

Ми знову позамовкали.

– І чому ж ти вважаєш, ніби витік інформації йде з «Тартару»?

— О, — похопивсь я, — це ж частина моєї розповіді! В тому районі працювала служба контррозвідки Чечні, котра вже мала інформацію про діяльність резидента ФСК. Одного з офіцерів заставили в домовлену годину вийти на зв'язок з резидентом, після чого підпільну радіостанцію запеленгували. На допиті резидент заявив, що інформацію про транспорт ФСК отримала від Служби зовнішньої розвідки, а та неначебто здобула її зі своїх джерел в Україні.

— Що ти кажеш! — вигукнув Мурат.

Я безпорадно розвів руками.

– Інформація пішла з «Тартару», — помовчавши, сказав я. — Немає сумнівів: витік відбувається десь у нас.

Мурат замислено подивився у вікно.

— На жаль, все це правда, — нарешті сказав він. — Інформація — з наших джерел. Відділ безпеки провадить розслідування з цього приводу, але співставивши твоє повідомлення з нашими даними, сміливо можна сказати, що канал витоку відомий.

— Ну? — глянув я на нього.

— Про наш зв'язок з Джохаром знають одиниці. Ти, я, шеф відділу безпеки і ще двоє — поза підозрою. Зостаються ще люди з інформаційноаналітичного центру. МурМура виключаємо відразу, отже, зостається…

— … Хрест! — вигукнув я. — Але це неможливо!..

— Він знав усі паролі секретного банку даних. Що ж тут неможливого? Він був талановитим програмістом і міг розкодувати інформацію.

— Був? — поволі поспитавсь я, здогадуючись, про що ж мова.

Мурат сумно покивав головою.

— Тиждень тому його знайшли на околиці, — неохоче сазав він. — У сміттєвому баку. Мертвим, звичайно.

— Покаліченим? — поспитавсь я після паузи.

— Його насилу зуміли впізнати. Виколоті очі, відрізані вуха… одним словом, добре над ним попрацювали. Експерти встановили, що каліцтва нанесені до моменту смерті.— Мурат помовчав, дивлячись у вікно, й докинув: — Він був живий, коли його допитували, і навіть при повній свідомості.

Я посмоктав сигару й, відкинувшись у фотелі, понуро втупився у вікно. Сніг падав і падав. Було тихо, гарно і якось аж святково, — ну не вірилося, що тут можуть коїтися отакі несосвітенні речі!..