Отже, я хочу попередити вас про кілька важливих речей.

По-перше, я розповідатиму свою історію, сидячи на даху дев’ятиповерхового будинку, — це ви вже зрозуміли. Я смиренно чекатиму, коли диктор на стадіоні, що тепер світиться вогнями метрів за триста внизу, навпроти мене, оголосить прізвище почесного гостя, пана Х., почесного президента клубу «!!!» всемогутнього міністра МВС. Стадіон невдоволено загомонить і засвистить, чиновники — від страху за невідворотні кар’єрні наслідки такої ганебної та невдячної поведінки плебсу — повтискують дупи в крісла, але він встане й усміхнеться, наче нічого не сталося. Усміхнеться — і зневажливо привітає рукою повітря. Потім підбере поли свого найдорожчого в Східній Європі пальта і знову сяде. А через секунду ми разом із вами натиснемо на цю чорну кнопку, пролунає вибух — і тоді всім буде вже не до футболу. Такий у мене план на сьогоднішній вечір, тож приєднуйтесь!

Тепер тут досить прохолодно, дме неприємний вітер — не те, що там, унизу, де ще панує пізня, але напрочуд тепла осінь, і я, мабуть, погарячкував, не захопивши рукавиць і теплої шапки. Коли я приходив сюди позавчора вдень, щоб прилаштуватися до місця, було зовсім тепло і світило сонце, я зовсім не подумав про те, що ввечері може бути якось інакше. Це в мене через брак досвіду вбивств на свіжому повітрі. Тож я кожної хвилини поглядаю на годинник: 16.30. Чекати, доки суддя коротким різким свистком розпочне матч, лишилося півгодини.

Звідси, з даху — ідеальний вид, і крізь м’яке електричне світло я добре бачу майже половину смарагдового поля, на якому, розминаючись, рухаються наші футболісти в червоній формі. Вони передають один одному м’ячі, грають у «квадрат», кілька гравців б’ють по воротах, готуючи голкіпера до атак суперника, на трибунах — підбадьорливий шум, такий гомін ви можете почути лише на трибунах стадіону. Шум переповненого стадіону — це щось містичне, шум стадіону — єдине, що зв’язує сучасну людину з магічними давніми часами. Заклинання десятків тисяч, а інколи і сотень тисяч людей, які моляться про одне — перемогу улюбленої команди. Футбол — наймасовіша сучасна колективна молитва. Вони моляться на круглий тотем, який трохи нагадує земну кулю, моляться на м’яч, який трохи нагадує бомбу. Скоро вже почнеться матч, ось нарешті наш тренер покликав футболістів до роздягальні, щоб дати останні настанови перед цим безнадійним поєдинком, і гравці червоним струмочком потяглися до лави запасних, і газон залишається порожнім... Диктор починає оголошувати склади команд, мені навіть видно краєчок великого цифрового табло, на якому зазвичай висвітлюються прізвища учасників матчу, рахунок та недоладні повтори забитих голів.

Я дивлюсь на небо. Небо досить привітне і чисте, скоро почне підморгувати першими зірочками. На небі вже висить молодий місяць, його тонкі роги сьогодні нагадують роги бика чи корови. Скільки людей сьогодні дивитиметься цей безглуздий матч на стадіоні? Десять тисяч? А може, п’ятнадцять чи двадцять? А може, всі двадцять п’ять? Про це я, якщо виживу, дізнаюсь із телевізійних новин чи газет, — за традицією, кількість глядачів на стадіоні оголошують лише після привітання почесних гостей. І щойно це станеться, я натисну на кнопку. Просто натисну на кнопку — і ви станете безпосередніми свідками вбивства. Якщо ви до цього не готові, то прошу — не треба мене слухати. Це по-друге.

По-третє, на відміну від інших сюжетних ліній цієї книги, у мене буде монолог — так забажалося автору. Він вважає, що якісь там коментарі до моєї розповіді недоречні, мовляв, історія говорить сама за себе і таке інше. Певне, так воно і є, хоча я і не зовсім згоден. Але правила є правила. Це не мій роман — я лише користаюся шансом. Єдине, що мені пообіцяли точно, — не змінювати жодного слова. Тут я можу сподіватися лише на порядність редактора, хоча це, звісно, дуже наївно. Це по-четверте. По-п’яте, ми будемо не зовсім самі — у мене на плечах живуть двоє невеличких чортенят, зовсім підлітків, їх звуть Гогі й Магогі, вони моя команда. Колись, якщо пам’ятаєте, в потязі зі мною їхали янголи, а тепер я товаришую з чортенятами. Вони тихі, ніби домашні акваріумні рибки, досить гидкі і смердять сіркою — мені від них ніякої користі, зате я не почуваюся самотнім.

І по-шосте — я не божевільний. Здається, все.

Моя історія почалася давно, дуже давно. Може, сто, може, двісті, а може, і тисячу років тому, — тепер важко сказати, коли з’явився на світ мій перший предок, і взагалі, кого ми можемо достеменно вважати своїми предками, це також питання, правда? Тобто хочу підкреслити, бо це надважливо: моя особиста історія, як і взагалі всі особисті історії людей на Землі, насправді розпочалися дуже давно і тісно між собою пов’язані. Інша річ, що ніхто з нас не пам’ятає їх. Тому я думаю, що справжня особиста історія кожного з нас починається з останнього предка, доля якого нам більш-менш відома. Долю якого ми пам’ятаємо. Наші особисті історії коротшають з кожним поколінням, хіба не так? Себто, я вважаю, доля й досвід кожного з нас з кожним поколінням коротшають і збіднюються, як коротшає і збіднюється наш досвід і наша пам’ять.

Я бачу у ваших очах найголовніше питання — навіщо мені його вбивати? Навіщо взагалі — когось убивати? Що ж насправді трапилося в житті цього хлопця, що він вирішив запустити в повітря або міністра МВС, а з ним — і добрий десяток людей, або самого себе? Набридло жити? Чому б мені, дорослій і майже розумній людині, замість того, щоб сидіти чудовим осіннім вечором на даху дев’ятиповерхового будинку просто на бомбі, не пити, наприклад, удома чай (нам же однаково, чим запивати, правда?) або не вболівати на тому ж стадіоні за улюблену команду з друзями й пивом? Справді важливі питання. Але не головні. Для того, щоб ви все зрозуміли, я розповідатиму по порядку. Коли складете мої історії докупи, вам стане значно легше все зрозуміти.

Я почну з історії своєї родини. Моя бабця Уляна їла людей...

2. Канібали, зеки і шахи

Отже, моя бабця Уляна, мати мого батька, їла людей.

Не знаю, чи багатьох, але одну людину вона напевно з’їла. Можливо, не всю, а лише ногу чи руку, точно не скажу, бо це була юшка з її померлого меншого братика, яку їй зварила матір. Бабці Уляні тоді виповнилося років вісім, не більше. Майже вся родина вже вимерла від голоду, з десятьох дітей залишилося двоє. Вимерло майже все село. Ті, хто мав сили тікати, — тікали; їх розстрілювали енкаведешники. Тіла закопували і ретельно охороняли, щоб ніхто не викопував і не їв. Отже, своїм життям я завдячую малому двоюрідному діду, звареному в казанку. Якби моя бабця не їла ту юшку, ви б мене ніколи не почули, бо я б не народився, розумієте? Він своїм малим дитячим тільцем дав життя десяткам людей у майбутньому, бо моя бабця вижила. Я питав, чи знала вона, що їла юшку з братика? Вона мовчала — і плакала. Мати їй сказала, що знайшла ногу дохлого коня. Але дохлих коней, мишей, щурів знайти було майже неможливо, так само й мертвих людей, тому вона думає, що то був померлий молодший братик. З’ясувати точно вже нема в кого.

Решту моїх родичів по батьківській лінії в тих же тридцятих роках розкуркулили, засудили як ворогів народу і вислали до Сибіру. Може, хтось із них і вижив, але ніхто не повернувся й не озвався, ми загубили їхні сліди в житті...

Мою прабабцю по матері, Марію, засудили до десяти років. Вона зірвала колоски на колгоспному полі для двох малих синів, Петра і Василя, які вже підпухали від голоду. Якимось дивовижним чином утрьох вони — молода жінка і двоє дітей, восьми і п’яти років — утекли від покарання на Південь, до Маріуполя, до далеких родичів, пройшовши пішки майже через усю Україну — понад 700 кілометрів. Вони повернулися в рідне село лише через кілька років, коли вже стало не до колосків, перед самим початком війни.

До СРСР у селі стояли чотири церкви, але їх зруйнували, стерли з лиця землі, а з найбільшої зробили клуб, де я потім, майже через шістдесят років, дивився індійське кіно: «Зіта і Гіта» і «Помста та закон». Прабабця Марія ненавиділа СРСР усім серцем і бажала йому провалитись крізь землю. У її хаті, білій мазанці, ніколи не було телевізора чи радіо, зате на стінах висіли ікони і в кутку завжди горіла лампада. Вона казала, що її хата — церква, якщо тепер церков немає. Але в цю церкву ніхто не ходив і в ній ніхто не молився, окрім самої прабабці Марії — інші, тобто я, мій дід Петро і його дружина, моя баба Настя, там інколи, точніше, тільки влітку, коли приїздили до прабабці в гості, лише жили. Кожного ранку і кожного вечора прабабця Марія молилася і читала вголос старі церковні книжки мовою, яку я потім вивчав в університеті. Тобто деяку частину життя я провів у персональній церкві прабабці Марії, де вона інколи лякала мене на ніч нечистим, який начебто мав от-от прийти. Я боявся, ховав голову під ковдру і повторював за нею «Отче наш». У десять років прабабця хрестила мене: таємно від усіх, у діжці, — я не пручався, лише тихо плакав, перелякавшись холодної води. Дивно, але я так і не повірив у Бога, хоча прабабин хрестик зберіг до цього дня. Прабабця Марія дожила до дев’яноста років, і, якби не зламала шийку стегна, впавши з ослінчика, коли підливала у лампадку олії, думаю, жила б вічно.