Парадоксально, але її старший син, мій дід Петро, майже все життя віддав СРСР, країні, яку його матір так ненавиділа. Він пішов на війну у сімнадцять, приписавши рік у свідоцтві про народження. Іншого шансу вийти в люди в сина куркуля не передбачалося. Навіть чоботи, які заробив улітку, коли пас громадських корів, відібрали колгоспні комісари, тож зимою він ходив у драних валянцях, а на останньому шкільному дзвонику стояв босим. Але дід Петро добре навчався, добре знав німецьку, мав каліграфічний почерк і сміливий погляд, тому йому не відмовили у військкоматі: Батьківщині були потрібні солдати. Він дійшов до Берліна, а потім залишився в Радянській армії офіцером, служив у Сибіру, на Чукотці і у званні полковника на початку сімдесятих повернувся до України. Дід любив згадувати службу на Півночі, військові навчання, своїх солдат, полювання на оленів та нерп; він відмінно стріляв, рибалив і розповідав офіцерські історії. «Гупайте чобітьми так, щоб американці на Алясці чули, що це йде радянський воїн!» — це його ідеологічне ноу-хау. Діда, відмінника бойової та політичної підготовки, любили і командири, і солдати, а він любив службу й СРСР.
Ми познайомилися в потязі — мені виповнилося три роки, і мати везла мене начебто до себе, до Харкова. Це я ще міг стерпіти — і маму, і Харків, бо ні за яких інших обставин я не погоджувався кудись їхати з нашого села від діда Івана та баби Уляни, які мене виховували майже з самого народження. Як не дивно, я добре пам’ятаю, як на якійсь великій станції, де потяг довго стояв, до вагона зайшов красивий чоловік у військовому, як мама сказала, що це мій дід Петро, як вона сказала, що вийде по лимонад, — потяг рушив, а мама не повернулася, і я хотів за нею бігти, але мене міцно тримав в обіймах красивий, але зовсім чужий чоловік. Я роздряпав йому обличчя до крові і всю дорогу гірко плакав від розпачу. Мама мене обдурила — потяг прямував зовсім не до Харкова.
Рік ми жили в Курську, де дід Петро дослужував останні місяці. І майже весь рік я мовчав. Я не вимовив жодного слова. По-перше, я не хотів із ними розмовляти, а по-друге, я не знав російської. Мною ніжно опікувалася бабця Настя, родом з-під Смоленська, з глухого села, — з дідом Петром їх звела війна десь у Польщі. Це була жінка, яка любила мене найбільше з усіх жінок у світі. Либонь, тільки її любов і наявність книжкового магазину на першому поверсі нашого будинку примусили мене заговорити. Вона вголос читала казки Андерсена, братів Грімм та Шарля Перро. Звісно, в перекладах. Так я вивчив російську і пробачив усім родичам.
Через рік ми переїхали туди, де я живу і тепер, у невеликий районний центр на Слобожанщині. Дід Петро мене не дуже любив: уже тоді він казав, що з онука нічого путнього не вийде для цієї країни, бо вважав, що жити можна тільки для СРСР — і будувати комунізм. Очевидно, по мені з дитинства було видно, що для СРСР я людина пропаща. Малим я таки знову питав: «Діду Петре, а скільки ти німців убив на війні?» Дід мовчав і дивився на мене похмуро спідлоба, а баба Настя сварила, але я однак питав. Мені ж бо було цікаво, який особистий внесок зробив мій дід у перемогу?! Війна для дитини — завжди цікава таємниця, допомогти розкрити яку міг лише той, хто там був. Це вже потім я зрозумів, що у війнах перемагає не той, хто найбільше вбиває ворогів, тобто чужих, а той, хто найбільше вбиває своїх. Це надає психологічної переваги і деморалізує противника. Тобто дуже нескладний рецепт перемоги.
Коли мені виповнилось чотири роки, дід Петро на свою голову навчив мене грати в шахи. Грати зі мною він швидко розлюбив, бо я вже тоді не вмів програвати, чи навпаки — вмів, бо шукав якихось інших шляхів до перемоги, а не самих банальних комбінацій. Після мата гра для мене зовсім не закінчувалася, навпаки, кожну програну партію я увінчував тим, що скидав фігури на підлогу і намагався вдарити діда шахівницею. Дід, легко відводячи загрозу від сивини, казав, що я так само не вмію програвати, як і ті канадські професіонали (малася на увазі відома серія «Кубка виклику» з хокею).
Наші стосунки несподівано змінилися на краще перед самою його смертю. Дід урешті кинув усі роботи і з бабою Настею переїхав у село до старої матері, залишивши мене сам на сам із собою, порожньою квартирою і містом. У селі він нарешті перестав дивитись телевізор і знайшов спокій: господарював, як і прадід, дід чи батько, тобто садив моркву й цибулю, картоплю, соняшник, буряк та все інше, що садять в Україні люди, носив воду з колодязя, косив траву та щовечора рибалив. Відтоді з ним почали відбуватися дивні метаморфози.
У серпні 1991 року, під час московського путчу, у майже шістдесят сім років, сорок п’ять із яких він був затятим комуністом, дід приїхав до міста. Він прийшов в обласний комітет комуністичної партії і кинув партійного квитка їм межи очі. Я не знаю, чому дід так учинив — він нічого не пояснював, просто, подивившись телевізор із «Лебединим озером» й іншими «новинами», зібрався, одягнув вихідний світлий костюм — дід навіть у цивільному строї мав вигляд акуратний і по-військовому підтягнутий, — начепив усі ордени й медалі і пішов. Повернувся мовчки, взяв газету з телепрограмою, перепитав, чи немає сьогодні футболу, ліг і захропів. Він хропів високохудожньо і неповторно, а ще він класно свистів... Про вчинок діда ми довідалися наступного дня від сусіда, члена президії ветеранів ВВВ нашого містечка, який тремтячим голосом, пошепки лякав бабусю, що нас можуть позбавити військової пенсії за зраду Батьківщини. Але дід якраз нічого не зрадив, лише, я так розумію, повернув комуністам давній родинний борг, розставив нарешті під кінець життя всі свої крапки на їхніми «і».
Я зберігаю і досі його бойові ордени і медалі. На пам’ять.
Після голоду і війни Уляна, єдина, хто вижив із десяти дітей під час голодомору, вийшла заміж за Івана, високого, світловолосого, блакитноокого хлопця, якого взяла у прийми. Ніхто не знав, звідки він прийшов до цих місць. Дід Іван не воював, у п’ятнадцять в армію не брали. У них народився син, якого вони назвали Віктором, і донька, яку назвали Галиною, але у свідоцтві про народження чомусь помилково записали Анною. Саме Анною, навіть не Ганною, тому що свідоцтва про народження тоді виписували лише російською мовою. Так вона й жила з подвійним ім’ям Галина-Анна, і зрештою стала моєю тіткою, бо Віктор, одружившись із Наталею, моєю майбутньою матір’ю, донькою Петра і Насті, причинився до того, щоб народився я, Максим.
Дід Іван отримав дві вищі освіти: закінчив аграрний інститут, вищу партійну школу — і в кінці шістдесятих працював головою великого колгоспу. Розповідають, що то були щасливі часи для нашої родини. Дід брав мене із собою на пасовиська, возив на «бобику» по колгоспних полях, а вдома за вечерею з радістю давав у руки тарілку за тарілкою, які я зі ще більшою радістю, тарілку за тарілкою, кидав із висоти його зросту на дерев’яну підлогу, розбиваючи на друзки. Майже європейське виховання.
Він був чоловіком, який любив мене найбільше з усіх людей у світі. Суворий, майже авторитарний характер, сильний голос — його боялися, але й поважали. Розумний і освічений, молодий перспективний керівник, дід міг зробити серйозну кар’єру, якби одного дня не сталося лихо...
3. Дід Іван
Учасно зібрати з полів хліб — основний інстинкт сотень поколінь українців: хліб — це життя, і саме життя неодноразово суворо доводило селянам цю істину. Тепер в Україні з кожним роком усе меншає і меншає людей, які хочуть вирощувати і збирати хліб. Але на початку сімдесятих таких людей у країні жило ще багато, і ніхто не міг навіть уявити, що колись може стати якось інакше. Майже всі чоловіки, коли гули жнива, гарували в полі. Вони рано йшли з дому, щоб засвітла вивести комбайни, трактори й вантажівки, і затемна поверталися, щоб повечеряти й хоча б трохи поспати.
Погода того року не балувала — хлібороби поспішали: урожай гинув на очах. Працювали комбайни, молотячи пшеницю, від’їжджали трактори, ревли вантажівки, вгрузаючи в багнюку — тільки-но пройшов черговий дощ. До діда під’їхала на велосипеді незнайома жінка і щось прокричала, він махнув головою: «Ні!» Цю історію через багато років мені пошепки розповідала баба Уляна. Пізніше з’ясувалося, що жінка просила у діда машину: її син, дванадцятирічний хлопець, сильно отруївся грибами. Найпевніше, дід просто не розчув, бо навряд чи відмовив би: не в його натурі. Вона запитала, він помахав головою: «Ні!», розвернувся — і пішов у справах. Жіночка спересердя повернулася додому, посадила хлопця на велосипед і повезла в районну лікарню. Але не довезла — хлопчина помер. Діда не судили, але вигнали з партії і голів колгоспу. То був суворий урок і жорстокий удар. Згодом родина переїхала в інше село, де дід майже до пенсії пропрацював у колгоспі головним агрономом.
