Жермен немовби прочитала його думки.

— Не крайте свого серця, Анрі. Я допомагатиму вам, чим зможу, а вам не обов’язково посвячувати мене у свої наміри.

Він глянув на неї з вдячністю.

— Тоді мені буде легше.

— Ні, не дуже тіште себе надіями, я по всесильна в цьому домі.

— Якщо ви розкриєте мені зміст слова трокади, для мене це вже буде багато.

Дівчина підперла щоку долонею.

— А ви не зрозуміли?

— Саму назву розшифрувати не важко. Тронковський — Кадіус. Тро-Кад… Але справа ж не в назві.

— Вам конче необхідно знати суть? А ви подумали, Анрі, чи варто в наш час обтяжувати себе чужими таємницями?

Він зрозумів її застереження.

— Лейтенант Дап’ю натякав мені на те ж саме. Я не збирався нехтувати його порадою. Але сьогодні… Ваш шеф і цей хлопець, поляк, зайшли у безвихідь. Вони далі вже не зможуть разом працювати, хоч, здається, одною ногою стоять на порозі мети. Тронковський сказав, що негайно припиняє роботу.

Жермен підхопилася з крісла.

— Не може бути! Між ними ніколи не виникало тертя чи суперечок. Звідки ви це взяли, Анрі?

— Мене покликав Кадіус. Здається, йому було потрібно, щоб я почув їхню розмову, яка закінчилася конфліктом. Професору хотілося через мене повідомити про несподіваний саботаж Тронковського нашу організацію. Його розрахунок зрозумілий: антифашистське підпілля будь-що намагатиметься вплинути на поляка, переконати його довести роботу до кінця. Зі слів професора, йдеться про долю відкриття, що може бути використане як зброя у війні з гітлерівською Німеччиною. Тронковський категорично проти, він вважає їхнє відкриття занадто небезпечним і боїться, що воно принесе великі нещастя. Але він був не до кінця відвертий, його гнітить ще якась думка… Як бачите, Жермен, порада Дап’ю втрачає сенс. Слід би негайно доповісти нашим про все, та встановити зв’язок із штабом групи а два-три дні практично неможливо. Доведеться йти по ланцюжку явок не менш як тиждень, тут товариші перестаралися з конспірацією. Що ж залишається нам? Насамперед не втрачати контролю над віллою. Хтозна, яким боком воно повернеться, бо, крім нас, можливо, ще хтось цікавиться цим домом та його мешканцями. Буває, що вузол розсікають одним ударом. Тому я і не хочу блукати в тумані, Жермен. Щоб не помилитися у вирішальну хвилину, треба знати, якого звіра тримають у клітці Кадіус і Тронковський. Трокади… Що це? Газ, вибухівка, смертельне випромінювання?

— Повірте мені, Анрі, — дівчина приклала руку до серця, — мої відомості про їхню роботу більш ніж приблизні. Одного разу Тронковський був у піднесеному настрої, він сказав тоді: “Ми збираємо уламки неба і складаємо їх у кишеню. Та не приведи боже хоч один із них витрусити на землю”. Там, в лабораторії, — Жермен звела очі догори, вказуючи на стелю, — вони досліджують якісь загадкові перетворення матерії, можливо, космічного походження. Більше нічого додати не можу, подробиці мені невідомі.

— Шкода, шкода… — Галей задумливо бгав серветку. — Чому Кадіус, як той реп’ях, тримається за Тронковського? Професор, відомий вчений… Ну, закомизився асистент, може, характер показати хоче. То й що з того? Професор, зрештою, мусив би і без нього поставити крапки над “і”. Якщо все так серйозно, що ж заважає Кадіусу просто витурити впертого хлопця геть і самому засукати рукава? А він умовляє його, ледве не благає одуматися… Кадіус розгубився.

— Що ви цим хочете сказати? — насторожилася Жермен.

— Хочу сказати, що ваш професор без Тронковського… безпорадний. Оце мене й дивує.

— Ви вже занадто, Анрі. Ви переборщили у своїх підозрах.

— Можливо. І все ж Кадіус запанікував. Я бачу. Він на мілині.

Садівник стояв біля каміна. Темна від загару рука стискала трубку телефона.

— Так, так… З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре. Я негайно ж перекажу ваше прохання економці…

Нечутно ступаючи по м’якому килиму, Галей позадкував і повернувся до їдальні, де Жермен все ще прибирала посуд.

— Забув спитати, — причиняючи за собою двері, мовив Галей: — Хто це майже щоранку щось вам переказує по телефону?

— Не знаю, — смикнула плечем дівчина. — Може, дзвонив молочник? Мені ніхто не говорив. Через кого переказує?

— Ага. Про це потім. — Він кивнув дівчині і вийшов у коридор.

Нагорі у вітальні, що межувала із залою, де стояв телескоп, як і минулої ночі, панувала тиша. Маятник великих дзиґарів безшумно гойдався, лічив хвилини. Кришталь люстри, гобелен на стіні, поцяцьковані примхливим різьбленням старовинні меблі — все, що оточувало Галея, вже не вражало сліпучою розкішшю, як при електричному освітленні. Кольори набули пастельних відтінків, і від того речі неначе зливалися в одну гармонійну картину.

Трохи почекавши, чи не з’явиться хто-не-будь у вітальні, Галей рішуче взявся за ручку дверей.

Бліде фіолетове світло вливалося в залу через скляну стелю. Навколишні предмети мали дивне неприродне забарвлення. Переступаючи сталеві рейки, Галей обійшов телескоп і на мить зупинився перед чотирикутником білих дверей, з яких уночі вибіг Тронковський.

В душу Галея рантом заповз сумнів, нібито він робив щось не так, як треба. Врешті, хто він, Анрі Галей, учорашній сержант-парашутист розгромленого німцями десантного полку, втікач із табору військовополонених, рядовий боєць підпільної групи Опору?.. Чи він має якесь моральне право встрявати у течію життя і турбот незнайомих йому людей в чужому домі? Його ж послали на вулицю Червоних Троянд не для того, ніхто не вимагав від нього сушити голову і копатися в справах, які його не обходять. Може, справді — автомат у руки, та й сиди собі унизу в холі або десь там, у гущавині саду, пильнуй і прислухайся, як і належить солдатові на чатах, а все інше — не твого розуму клопіт…

Від цієї думки Галея розібрала злість, злість на самого себе.

Він різко штовхнув двері.

— Це ви, Жермен?

Голос належав Тронковському. Він сидів спиною до дверей, обхопивши голову руками. На довгому вузькому столі — безладно розкидані, пожмакані папери. На підлозі темніла купа попелу, зверху він ще жеврів і ворушився. Смерділо димом.

— Це я, пане Тронковський, — обізвався Галей, окинувши поглядом просторе приміщення. Над столом в стіні виднілися вмонтовані панелі з кількома рядками електрорубильників. Товстий багатожильний кабель звивався на паркеті й зникав під підлогою. Приземкуваті кубічні скрині, у зріст людини заввишки, тулилися масивними боками одна до одної. Металеві куби, вкриті, наче шрамами, рубцями автогену, мали непривабливий, зловісний вигляд. На декотрих зелена фарба спучилась пухирями, на інших облущилась і потріскалась, неначе важкі тумби хтось обпалив добрячим вогнем.

Повернувши до Галея бліде обличчя, Тронковський сердито запитав:

— Ви прийшли умовляти мене?

— Де Кадіус? — перебив його Галей.

Поляк байдуже знизав плечима. Обминувши купу попелу, Галей присів на крайок столу. “Йому ще немає і тридцяти”, — подумав він і нахилився до Тронковського.

— Якого біса, Яне, ви прикидаєтесь підмайстром Кадіуса? Адже трокади відкрили ви. При чому ж тут професор?

У Тронковського зарожевіли щоки, в очах спалахнув подив, він дивився на Галея з виразом людини, яка мусила розгадати неждано ускладнений ребус. Так вони сиділи кілька хвилин і мовчки вивчали один одного. Нарешті на губах поляка заграла ледь помітна усмішка.

— Схоже, що професор не помилився, мабуть, ви й справді навчалися в нашому Технологічному… Якщо ви догадалися про все, то навіщо ж ваші запитання? — Тронковський повів рукою навколо себе. — Це його лабораторія, його дім, тут зібрано все необхідне для роботи. А у мене, крім мого мозку, нічогісінько… От вам і відповідь на ваше “якого біса”.

— Зрозумів. Ви починали ще там, в інституті?

— Так. Кадіус читав нам курс лекцій з теоретичної фізики. Ні, ні, невігласом його не назовеш, у нього аналітичне мислення, він жадібний до нових ідей, з ним почуваєш себе впевнено. Коли я прийшов до нього із своїми першими думками, що вже сформувалися в розрахунки, коли виклав йому свою гіпотезу… Він миттю вхопився за ці міркування, надав їм стрункішої форми, виступив з науковим повідомленням. Його ім’я замигтіло у пресі, про нього заговорили. Для мене, студента, професорів авторитет був імпульсом, що підігрівав кров. Я просиджував за роботою по вісімнадцять годин на добу, переді мною відкривалася така безодня новизни, такі вікна у дивовижне, що годі було помічати, як уміло і тонко Кадіус прилипає до моєї праці, втісуеться у мої думки, одночасно створюючи собі ореол глибокодумного першовідкривача, який щедро ділить власний досвід з улюбленим і таки не безталанним учнем… Робота посувалася навдивовижу швидко. Від теоретичних обгрунтувань я перейшов до експериментів. Результати приголомшили. Кадіус заборонив мені розголошувати отримані дані, все потрапляло за стінки сталевого сейфа, і я вже працював в атмосфері суворої секретності. І раптом — війна. Війська Гітлера вдерлися у Польщу. Я рвався додому, у Варшаву, але Кадіус довів мені, що пробиратися туди — безглуздя. Незабаром фашисти окупували і вашу крашу. Ми з Кадіусом перебралися на його віллу. Тут я побачив цю лабораторію. Не знаю, коли він встиг її обладнати, але такого комплексу не було і в Технологічному… От вам і уся правда. А тепер ідіть. Раджу вам не затримуватися в цьому домі. Тут вам вже нема чого робити.