“Але чому?” — запитав він тоді в хазяїна, і той пояснив одним словом: “Червоні! Вони скрізь. Довідаються про нове відкриття і знайдуть засіб знищити не тільки наших мирних комах, але й наші сади”.

Червоні… Дивні люди, оті червоні!

Юнак думає, думає, але так і не може збагнути: навіщо, яка вигода нищити мирних комах?..

Так і не збагнув. За давньою звичкою відмахнувся від тієї думки, як од надокучливого гедзя: ото хай Данкенбауер сушить собі голову. Схоже на те, що він навіть співчуває червоним. Хай і думає собі…

А голова важка, в роті сухо. Води б…

Йоганн позіхає, перевертається на другий бік. І все ж таки зважується, спускає ноги на прохолодну підлогу.

В коридорі не тепло, а він босоніж. Та й далеко ж іти! Треба поминути їдальню, обійти завжди непричинену підвальну ляду, далі — кабінет і аж там, за дверима Каспарової кімнатки, — кран.

Темно. Тільки й світла, що з дверей кабінету, теж нещільно причинених. Голоси… О, щось наче засперечалися… хлопець притишує ходу і нараз різко зупиняється.

Це вразило несподівано й страшно, як раптовий удар з темряви. Знайомий хрипкуватий баритон Штіллера виразно проказав:

— Ельфи смерті… Звучить?.. Що ж, можна і так назвати. Трохи сентиментально, але — точно. І все ж на Йоганнові випробовувати їх не будемо. Це безрідне щеня нам іще пригодиться.

Не роздумуючи — у люк. З підвалу дихнуло цвіллю. Став на сходинці, пригнувся, прикрив ляду так, що лишилася щілина. Прислухався — чути добре.

— Вчора був у міністерстві… О, там наші люди!.. Знаєш про що мені там натякнули? Скоро, дуже скоро НДП[4] візьме кермо до своїх рук. Отоді, сказали мені, почнеться справжнє життя! Коли хлопці із НДП наведуть порядок, тоді — відкриємося. Хе!.. Наші ПН-108 ефективніші од водневої бомби! Люди ліквідуються — це раз, будови цілі — два, кожна вім-вім гине після того, як ужалить, а головне — дешевизна! От тільки боюся, чи надійно діятиме отрута. Ще б одну перевірочку.

— Пам’ятаєш, яких ти мені привіз? Ледве-ледве живі, майже й не ворушилися. А в мене в таборі один поляк — здоровий був гевал. У крематорії працював. Так я на ньому. Ну, думав, кінець, не діятимуть. Ні, дивлюсь, ожили твої африканські комашки, аж чотири вжалили. Спершу одна, а потім — три… Звісно, перевіряв ще, повторював і на чоловіках, і на жінках, — все добре, краще, ніж можна уявити. Але ж то були дикі вім-вім. Невідомо, як діятиме отрута ПН-108. На собаках — прекрасно, а от на людях…

— Слухай, хазяїне… не розумію… як вони тоді мене не вжалили… там, у пустелі…

— Вони жалять тільки вдень, а ти їх зібрав у коробочку перед світанком. А вранці, сам же казав, виїхали.

— Добра риба!.. Слухай… А може, все ж таки на Йоганнові? Га? Чим не піддослідний?..

— В мене є кращі… Мовчання.

— Де газети?.. — це хазяїн.

— Які?

— Оті, що я вчора привіз із міністерства. Східні. “Берлінер цайтунг”.

— Ось…

Шелест, знов мовчання.

— Що там, хазяїне? Щось сталося?

— На, читай…

Шурхіт, гучне сопіння Каспара:

— “Гіммельштадт”… Гм… Читати вголос?

— Як хочеш.

— “Гіммельштадт. У Палаці культури, що міститься в колишньому замку фон ПІтіллерів…” Отаке! Добра риба! “…відкрився антифашистський музей”. Гм… “Найбільше відвідувачів збирається в колишній “галереї предків”, яку місцеві молоді художники перетворили на своєрідну галерею карикатур… Найгучніший сміх викликають карикатури на відомих у минулому фінансових магнатів — предків самого Макса Штіллера…” Ух, сволота! Ну, цього так залишати не можна!..

— Ти маєш рацію, цього справді не можна так залишити. Бач — “сміх”… О, вони засміються! На кутні засміються. Той поляк теж, умираючи, реготав. — В голосі Штіллера прозвучала холодна лють. — Так діє отрута. Кожен, кого вжалить вім-вім, впадає в стан, близький до сомнамбулізму. Тільки сомнамбули лізуть на дахи, ходять по карнизах, а той, кого вкусить мій ельфик, прагнутиме глибини. Як бачиш, заощадження коштів: ніяких санітарних команд. Але й це ще не все! Частота радіопроменя, в якому летітимуть наші ПН-108, так їх збуджує, що вони — не виключена можливість — їстимуть набагато більше, ніж у нормальному стані. 1 споживатимуть, мій любий камраде, не тільки сироп, яким ми їх годуємо, а щось, може, й густіше, наприклад, живі тканини. Отже, цілком можливо, — в кюветах і ямах залишаться самі кістки. Потрібна велика перевірка. Ну, що ж, ти правильно сказав, більше терпіти не можна… Треба зважуватись…

Замовк. Ні звуку. Йоганнові пересохло в роті. Довго вони щось мовчать!.. Але ось із кабінету почулися кроки, скрегіт, рипіння.

— Не думав я, — глухий голос Штіллера, — що так скоро доведеться одмикати правий сейф! Бачиш, які важкі… О, це, Каспаре, справді важкі, дуже важкі двері!.. Якщо ми з тобою таки зважимося, тобі треба буде тільки ввімкнути оцей рубильник. І оцей тумблер повернути праворуч. І більше нічого не чіпати. Чуєш? Якщо крутнеш тумблер назад, ліворуч, то зміниться частота і вім-вім летітимуть у зворотньому напрямі… — Замовк. Чути, як чиркає запальничка. — Що ж, може, ти й маєш рацію, Каспаре… Страшно тільки зважитись… Я подумав — і я… вирішив. Ця хвилина належить історії! Через три дні, двадцятого серпня. Наливай. За двадцяте! За наш день!

— Д-добра риба…

Йоганн нечутною тінню вислизнув із люка, метнувся до своєї кімнати. Нічим було дихати, трусився, мов у лихоманці.

Тієї ночі Йоганн не заснув і на мить. Вранці, побачивши його в їдальні, Штіллер насупився:

— Безсоння?

Юнак пояснив, що, навпаки, спав міцно, але почуває себе зле, бо зроду стільки не пив.

Після сніданку усе йшло, як завжди: готували сироп, разом з Каспаром наповнювали розливальниці, годували комах.

Та для Йоганна ніби продовжувалась ота страшна ніч. Стукало в скроні, гарячково стрибали думки.

Що робити?

Уночі першою думкою було: тікати! Тікати негайно, куди завгодно — світ за очі.

Але вони ж не дурники, щоб так просто було від них утекти! На цей випадок, певна річ, давно вже все передбачено.

І враз уявилося, вималювалося обличчя Данкенбауера. Дивно: Фріц теж — і раніше за Штіллера — запитував: “Ти — німець? Ти справжній німець?” І коли Кюммель попросив пояснити, що таке справжній німець, відповів, як здалося тоді, надто вже просто та ще й зарозумілим тоном: “Справжній німець ніколи не зрадить свій народ”. А далі ще й розтлумачив: народ — це всі, хто створює матеріальні цінності: робітники, селяни і та інтелігенція, яка їм служить.

А хіба він, Йоганн, зрадив свій народ?

Гіммельштадт…

Гарний, кажуть…

За цими думками і день минув.

Наступний ранок видався сонячний. Ще з досвітку над дахами зі свистом шугали американські реактивні літаки, забиралися все вище й вище, тягнучи за собою білі смуги.

— Чудесна погода! Чудесна, — раз у раз повторював Штіллер, потираючи руки. — Саме така, як треба!

Йоганн поглядав то на хазяїна, то на дверцята сейфа в правому кутку кабінету. Штіллер не відпускав його від себе ні на крок. Комах вони нагодували зарані і зараз ті відпочивали перед польотом.

— Ну, почнемо? — Штіллер відімкнув замки сейфа, відчинив важкі дверцята. За ними виднівся пульт з численними рубильниками, кнопками й тумблерами. — З богом!

Штіллер рвучко ввімкнув найбільший рубильник, крутнув праворуч тумблер під ним.

— А зараз — хутко до залу!

Залом котилося гудіння і дзижчання. В усі оті численні вулики ніби хтось війнув ядучим димом: у скляних боксах метушилися, роїлися, билися об стінки міріади довгастих золотавих комах.

— Чудесно! — вигукнув Штіллер, обнімаючи Каспара. — Все йде, як по писаному!

А гудіння тим часом наростало, ставало заглушливим. В ньому коливалася металева, свердляча нота. Аж зуби ломило від того верещання, що наростало, вібруючи. Все вище, вище тоном, і — раптова тиша.