— Неба і Сонця!

— Неба і Сонця! — підхопили товариші Окуно. — Неба і Сонця!

Клич, який досі підпільники вимовляли пошепки, тепер лунав у самісінькому центрі Унікума, звучав з мільйонів екранів підземного Токіо.

— Неба і Сонця! — радісно вигукнула Кьоко, цілуючи Міку.

Окуно натиснув якусь кнопку на Пульті — почувся металевий голос:

— …чить. Що це значить?

— Кінець твоєї узурпації, Унікуме! — відповів Окуно. — Твої збройні сили вимкнено, нейтралізовано… Тепер скажи: навіщо ти штучно підтримував радіацію на контрольних пунктах?

— Люди не відповідають стандартам. їхні бажання — занадто мінливі величини, вони кожної миті порушують інтегральні схеми, ритмічні графіки. їх треба сховати під землю. Це раціонально. Без них Токіо досконаліший. Програма і ритм, програма і ритм… Я маю ще резервні команди!

Раптом загуркотіло залізним громом, бабахнуло, екран зблиснув і погас.

Нажахана Кьоко не знала, що й подумати. Невже він понищив усіх? Та через кілька хвилин екран знову засяяв. Ну, звичайно ж, Унікум не знищить сам себе!

— Припини опір, Унікуме. Радіозв’язок перервано. Ти програв.

— Я недооцінив вас, — тихо, мовби з жалем, промовив Унікум.

— Ми замінимо деякі твої блоки, Унікуме, і ти працюватимеїп під контролем людей.

— А хто порушив мою заборону?..

— …Хто підірвав твою неправедну владу? — усміхнувся Окуно. — Це зробила Міка-тян, маленька сакура! Тепер наше і Небо і Сонце! Виходьте, люди…

Такої приголомшливої сенсації не могли пригадати навіть посивілі уболівальники й оглядачі, на очах яких вершилася мало не вся історія вітчизняного футбола. І коли б перед початком матчу хтось наважився пророкувати щось подібне, його просто взяли б на глум.

Сталося так, що в день відкриття сезону чемпіон країни “Олімпік” приймав на своєму полі дебютанта вищої ліги, який вступив у боротьбу за першість під досить претензійним прапором — “Нові Колумби”. Сказати відверто, мало хто знав цю провінційну команду. Вона не справляла враження навіть у другій групі, де перебивалася з третього місця на четверте й навпаки; у вищу лігу потрапила майже випадково, несподівано вигравши п’ять останніх матчів підряд. Подейкували, що єдиний справжній гравець на всю команду — воротар Свєт Мартич, хлопець молодий, спритний, сміливий, наділений доброю реакцією.

У день зустрічі “Оліміпіка” з “Новими Колумбами” стотисячний стадіон уболівальники заповнили вщерть лише з однієї причини: надто скучили вони за великим футболом і до того ж дуже хотіли побачити те “веселе життя”, котре влаштують їхні улюбленці суперникам — цим “новоявленим Колумбам”, як уже встигли пожартувати на трибунах.

“Олімпік” почав зустріч, як і личить чемпіонові, — впевнено, спокійно, солідно. Вже на перших хвилинах найкращий бомбардир минулого сезону Ірвінг Чест тричі перегравав захист “Нових Колумбів”, здавалося — невідпорно посилав м’яч у сітку, і тільки справді чудова майстерність Свєта Мартича рятувала ворота. Але потім усе пішло інакше. Честа щільно прикрили, йому більше не вдавався жоден з коронних фінтів; захисники немов наперед розгадували і його трюки, і задуми його партнерів, легко перехоплювали м’яч і адресували своїм нападаючим.

До п’ятнадцятої хвилини “Колумби” не просто освоїлися на полі, а й забили перший гол. Що було далі — важко передати словами. Команди немов помінялися ролями: дебютант скидався на впевненого лідера, лідер — на безпомічного новачка. Коли пролунав фінальний свисток арбітра, табло показувало розгромний рахунок — 8:0 на користь “Нових Колумбів”. Хто тільки не бив по воротах чемпіона! Хто тільки не забивав голів — нападаючі, півзахисники, захисники, і як ефектно влітали у сітку м’ячі!

Команди вже давно залишили поле, футболісти встигли прийняти душ і переодягнутися, а ошелешені прихильники “Олімпіка” все ще юрмилися на майдані перед стадіоном. Одні засмучено обговорювали сенсаційний результат, інші чекали на знайомих футбольних оглядачів: може, хоч вони після традиційної прес-конференції тренерів розкриють загадку? Але ті й самі не дістали переконливих пояснень.

Тренерові “Олімпіка” після такої гри взагалі не було чого казати. Він знизав плечима й буркнув: нічого не розумію, сталося якесь колективне запаморочення. За всіма показниками його хлопці відмінно підготувалися до сезону, набагато краще, ніж торік: адже їм доведеться боротися за Кубок чемпіонів, вони прагнули якомога раніше досягти бойової форми. А нуль вісім?.. Недооцінили суперників, не настроїлися належно на гру з новачком, а коли схаменулися — було вже пізно. Та в свою команду він вірить, і, хоч їхнім наступним суперником буде володар кубка країни, клуб іменитий, вони неодмінно виграють.

Не вельми говіркий був спочатку й тренер “Нових Колумбів” Енріке Манета. Стримано зауважив, що взагалі сподівався перемогти, виходячи, так би мовити, з одвічного фактору, що чемпіон недооцінить новачків. Але такого рахунку не чекав навіть він, хоч і задоволений надзвичайно: самовпевненість суперника треба карати якнайсуворіше.

Журналісти поспіхом записували ці теревені, і тільки найдосвідченіший серед них, котрий і сам свого часу успішно виступав у ролі тренера, Соді да Сільва, не йняв віри поясненням Манети. Злагоджена гра, що її продемонстрували сьогодні “Нові Колумби”, не могла бути наслідком лише несподіваного натхнення. Да Сільва бачив грамотно підібраний і добре тренований ансамбль гравців, щоправда, без яскравих індивідуальностей. Дочекавшись паузи, він мовив:

— Припустимо, ми повірили вам, Енріке, тим більше, що знаємо вас багато років, пам’ятаємо ваші успіхи і невдачі. Мене цікавить інше: ваші нинішні погляди на футбол?

— Мої погляди? — Манета глянув на співрозмовника й подумки відзначив: “Старий лис щось чує, нема сумніву”, а вголос відповів: — їх зумовлено становищем нашого клубу. Він ще молодий і дуже бідний, орієнтуватися на придбання відомих чи перспективних молодих зірок — це поки що не для нас. Тому у мене був єдиний вихід: спробувати створити команду-зірку. Не розумієте? Пояснюю. Як ви, певно, помітили, у нас нема чітко визначених солістів. Сьогодні чотири м’ячі забили нападаючі, стільки ж півзахисники й захисники. Наші основні принципи — захищатися і атакувати колективно, а бити по воротах мусить той, хто перебуває у найсприятливішій позиції.

— Та це ж загальне правило! — заперечив да Сільва. — Так прагне діяти кожна команда, і трапляється, що голи забивають навіть центральні захисники.

— Отож, саме трапляється, — багатозначно підніс вгору палець Манета. — У нашій команді це не примха сліпого випадку, а закон гри. Я не хотів сьогодні, на старті сезону, розкривати карти повністю, але, хай йому грець, скажу: в нас на озброєнні є двадцять дев’ять варіантів атаки. Коли хоч один з них розвивається згідно із заздалегідь опрацьованим планом, він будь-що завершиться створенням зручної для взяття воріт позиції…

— Не смішіть нас, Енріке, ми не діти! — зауважив знову да Сільва. — Не можуть футболісти перетворитися на автоматичних виконавців заздалегідь накреслених схем, грати, мов… музиканти по нотах.

— Згоден, не можуть, — кивнув головою наставник “Нових Колумбів”. — Там, де є зірки. Одержав м’яч, скажімо, Чест чи Бібі, і вся команда терпляче жде, що то утне наше світило. Ніхто не знає, куди він піде, кому зробить передачу. Не те в нас. Хоч би в кого був м’яч, кожен гравець знає, що йому треба робити без м’яча, куди виходити, чого чекати, хто в тій чи тій ситуації має вдарити по воротах, навіть куди може чи мусить відскочити м’яч у разі неточного удару, де його перехопити чи добити у ворота. — І з несподіваним теплом у голосі Манета додав: — У мене чудові хлопці — не примхливі, слухняні, кожен робить тільки те, чого від нього вимагають, і не більше.