Ви розумієте, як повернув справу гром. Книш Д. М.? Мовляв, я не я і хата не моя!.. Та хіба ж я хоч словом прохопився про намір зазіхнути на рідкісний експонат музею?! Я так йому й сказав.

Але у Мезона де й узялася надзвичайна красномовність! Він торочив, що саме я пертий помітив “меркуріанське яйце”, що саме мені може належати честь відкрити кремній-органічну форму життя, що саме я довів можливість дослідження предметів без щонайменшого порушення їх структури. Він виспівував, як соловей, а на закінчення дифірамбів заявив, що, цінуючи мою безкорисливу допомогу в розв’язанні найскладніших питань, дарує мені свою “гагарінку”.

Тепер я розумію: то був хабар. Звичайний хабар! А я, дурень, тоді не усвідомлював цього, сприйняв той дарунок як вияв вдячності. І це було початком мого гріхопадіння.

Ні, того дня ми ще не вчинили злочину. Громадянин Книш Д. М., посилаючись на мій родинний зв’язок з проф. Ляпсусом І. М., намовив мене попросити дозволу бувати в Меркуріанському залі тоді, коли він зачинений для відвідувачів, — нібито для детального вивчення експозиції. Товариш Ляпсус І. М. дав згоду, навіть не підозрюючи, що таким чином стає співучасником майбутнього злочину. Втім, цього не підозрював і я: Мезон запропонував усього лиш обміряти й зважити оте “яйце”, що ми й зробили.

Однак наступного ранку він примчав до мене з палаючими очима і заявив, що “яйце” треба негайно дослідити з допомогою нейтронного інтроскопа. Мовляв, його “жива” природа доведена повністю. Мовляв, про це свідчить “крутильний момент”.

Якщо ви ще не вивчали теоретичної механіки, я поясню вам, у чому справа. Крутніть варене куряче яйце — воно обертатиметься дуже довго, а сире — загальмовується враз, бо всередині в ньому — рідина з великим коефіцієнтом внутрішнього тертя. Отак і з “яйцем” меркуріанським: розрахунки показали, що воно загальмовується швидше, аніж мусило б, якби було повністю суцільним; виходило, що в ньому є своєрідна “шкаралупа” і “нутрощі”. Розбіжність складала якісь частки процента, але так і мало бути, бо “нутрощі” отого “яйця”, мабуть, скидалися своєю в’язкістю на шевську смолу, яка при звичайній температурі розпливається дуже повільно, а від удару розколюється, немов кристалічне тіло.

І знову, не знаю, як сталося, але доводив ці твердження вже не Мезон, а я. Він слухав дуже уважно, підтакував, а на закінчення поздоровив мене з величезним відкриттям і подарував справді унікальну марку — “бригантину” 1959 року!

Як бачите, я абсолютно щирий у своїй сповіді. Ота “бригантина” теж була хабарем, — гром. Книш Д.М. скотився навіть до таких негідних засобів! — і мене виправдує хіба те, що я завжди був непоправним ідеалістом, нездатним приписати людині підступних намірів. Але що ж — злочин лишається злочином. Того вечора ми з гром. Книшем Д. М. нишком винесли з Меркуріанського залу експонат, зареєстрований як № М-2437/бц-1981, і вранці дослідили його з допомогою нейтронного іптроскопа.

Так, перші ж знімки показали, що я мав рацію: “меркуріанське яйце” було неоднорідне за своєю структурою. Під дуже твердото “шкаралупою” завтовшки 8 міліметрів залягав шар пружної шпаруватої речовини, а в центрі еліпсоїда містилося якесь кулясте тіло з кристалічною структурою. Хімічний аналіз “шкаралупи” показав, що вона складається з двоокису кремнію, типу звичайного земного кварцу, проте з домішками високомолекулярних галоїд-силанів. Порушувати цілісність “шкаралупи” задля дослідження “нутрощів” ми не наважились.

Ось на цьому й слід було б поставити крапку та й віднести експонат до музею. Потім я надіслав би до Академії наук СРСР коротке повідомлення про своє відкриття, і авторитетна комісія дослідила б “феномен Бориса Ляпсуса”, який став би основою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Таке розв’язання справи було б абсолютно законним і науково обгрунтованим.

Але гром. Книша Д. М. такий варіант аж ніяк не влаштовував! Він почав торочити, що в Академії наук на “повідомлення” (він так і сказав: “повідомлення в лапках”!) п’ятикласника ніхто не зверне уваги; а якщо звернуть, то доручать зробити перевірку якому-небудь аспірантові, який ніякого “феномена Бориса Ляпсуса” не помітить; а якщо й помітить, то назве своїм іменем і зробить основою для власної кандидатської дисертації.

Чи ви бачите, якими методами впливав на мене гром. Книш Д.М., вербуючи собі спільника для здійснення злочину?! Він апелював і до логіки, і до почуття обов’язку, і до притаманного кожному майбутньому вченому прагнення пріоритету в дослідженнях!.. Звичайно, я довго опирався його намовлянням 1 склав зброю аж тоді, коли Мезон, так би мовити, “довів”, що експонатові ми не зашкодимо в принципі.

Власне, Мезон тільки натякнув, а ідею я розвинув самостійно. Справді: експонат № М-2437/бц-1981, еліпсоїдальне тіло вагою 4 025,693 грама, ще два роки тому перебувало на поверхні Меркурія в точці, де, згідно з повідомленням кібер-розвідника, температура становила 432 °C, а “атмосфера” складалася з розріджених випарів олова при абсолютній відсутності кисню. За таких фізико-хімічних умов вищезгадане тіло, певно, перебувало довгий час, отож логічно було припустити, що такі ж умови не зашкодять йому й нині.

Не знаю, яким уже там чином Мезон випросив у наставника дозвіл скористатися вакуум-термостатом шкільної лабораторії (мабуть, збрехав, як завжди!), та це й несуттєво. Головне, що ми того ж таки вечора почали наш так званий “експеримент”.

Ну, щ ми могли побачити?! Що?!.. Розплавилися шматки олова в чаші термостата, перетворилися на блискуче озерце. Напівзанурене, плавало на його поверхні “яйце”. Та й усе. Збігала година по годині, проте нічого — ну нічогісінько! — не змінювалось.

Звичайно ж, нетерплячий Мезон почав сипати найнаївніші, найбезглуздіші припущення: а може, мовляв, потрібний “меркуріанський птах”, аби висидіти оте “яйце”? А може, не вистачає якихось каталізаторів? А може, ми не повністю відтворили умови тієї зони Меркурія?.. Мовляв, ми не зважили на те, що там діє надзвичайно активне ультрафіолетове випромінювання Сонця.

Буду об’єктивний: хоч Мезонові і бракує глибоких, грунтовних знань, але саме через хаотичність свого мислення він часом цілком випадково висловлює думку, варту уваги. Ну, а мені досить натяку, щоб одразу ж проаналізувати бодай найполохливіше припущення, науково обгрунтувати його і перетворити на гіпотезу, а пізніше й на теорію.

Так і цього разу. Я негайно провів необхідні обчислення і доручив Мезонові випросити для дослідження вогнестійкий випромінювач ультрафіолетових променів високої потужності. Слід віддати йому належне: завдання вій виконав успішно.

Проте не допоміг і ультрафіолет. Тільки й того, що “яйце” на поверхні розтопленого олова відтепер фосфоресціювало блакитно-зеленим сяйвом, а ми дивилися на нього крізь кварцовий ілюмінатор і тамували подих, чекаючи на чудо.

Чуда не було. А дні минали. На щастя, ми розпочали свій експеримент напередодні канікул, отже, нам ніхто не заважав. Але я вже почав непокоїтися: батько сказав, що не пізніше першого вересня почнеться реконструкція Меркуріанського залу — експозицію поповнять предметами, які щойно привезла Третя експедиція. Звичайно ж, відсутність експоната № М-2437/бц-1981 буде помічено враз. Що робити?

Мабуть, найрозумніше було б припинити нашу витівку та й покласти експонат на місце. Проте Мезон затявся: мовляв, хто ж витягає з інкубатора яйце передчасно? Мовляв, коли вже почали “висиджувати” отого “меркуріанського птаха”, то треба довести справу до кінця, бо інакше “зародок” загине. А коли я запитував його, скільки ж можна чекати, він відповідав, що не більш як меркуріанський рік — тобто 88 земних діб.

Як не дивно, але він мав рацію. Трагічний фінал нашої злощасної акції настав учора, 29 серпня 1982 року, о 17.35 за московським часом. Ні, я не можу писати про це спокійно, мені треба відпочити.