— Можна подумати, — тихо промовив Бернард, — що на них хтось напав.

— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті нема розумних істот.

— Могли напасти звірі, — підтримав Бернарда Сташек.

— Не допускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б їх розпізнати і відкрити!

— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!

Його погляд розгорявся пекельним вогнем, віщуючи швидке побачення з павуками.

— Дурниці! — поквапливо вигукнув я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так схожа на істину, як… як верблюд на їжака!

Я крадькома підморгнув Сташеку: підтримай, мовляв, мене для загального добра, та він уже скипів і не помітив мого сигналу.

— Чи не зволите ви, — вишукано поспитав він, — викласти нам свою ближчу до їжака версію?

— Зараз ви її почуєте, — у відчаї пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спершу давайте попоїмо — давно вже час.

Я відстебнув свою планшетку і уявив на ній, наче на підносі, три чашки какао з вершками та шість бутербродів із сиром. Це давало мені невелику відстрочку.

Ми з деяким острахом сьорбнули по ковтку какао. Воно виявилось цілком нормальним. Бутерброди теж не таїли в собі ніяких несподіванок.

— Отже? — вимогливо сказав Сташек, дожовуючи сир. — Кажи, ми уважно слухаємо.

Я матеріалізував собі стільчик і стомлено присів. Бернард очікувально дивився на мене, — забув, хвала сузір’ям, про своїх павукоподібних. Але відступати пізно. Доведеться висловити якусь гіпотезу. І тут мені блиснула до смішного проста думка.

— Всі ці речі їм просто не потрібні. — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось задля чого вони сюди прилетіли! Навіщо монтувати будинок, водогін, електростанцію, коли житло, воду, світло і тисячу інших речей можна одержати тут з нічого, просто уявивши їх собі на хвилинку! На Ейвілеусі пе треба працювати — це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя і процвітання ледарів.

Сташек подивився на мене з недовірою.

— Якось дивно ти говориш…

— Заспокойся, друже, я тут ні до чого. Так міркували ті, кого ми шукаємо. Згадай: у Зоряному регістрі вони значаться людьми без певних занять. Інакше кажучи, дармоїдами. Не станете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?

— Казки дідуся Панаса! — вибачливо посміхнувся Сташек.

— Як це казки?! — обурився я.

— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, що на Ейвілеусі проявляється феномен Мак-Корміка. Діставшись сюди, вони кинули свій вантаж, взятий про людське око. Але продуктами чомусь не погребували, вийняли їх із контейнерів, понесли з собою, хоч у будь-яку хвилину, не ворухнувши пальцем, можуть одержати найвишуканішу страву. Де ж тут, даруй мені, логіка?

Сонце, лишаючи по собі криваво-червоний слід, поповзло за обрій. Зразу стало темно і холодно.

— Повертаймось до корабля, — сказав я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.

В кораблі Бернард повідомив нас, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек мерщій скористався з цієї пропозиції. Я ж, лаючись у душі і стримуючи позіхання, запропонував Бернардові пограти в шахи: в мене не було анінайменшого бажання прокинутись в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву по найбезпечнішому для нашого життя руслу…

Після сніданку (два матеріалізовані битки для мене із Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не мала мертвого вигляду. Кілька разів від мене пурхали якісь пташки, двічі я наполохав на схилах горбів невеликих звірят, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було дещо цікаве, а от для нас із Сташеком…. Колонія “Люкс”, заради якої ми сюди прилетіли, щезла, не залишивши по собі ніяких слідів.

В середині дня Сташек скінчив прочісувати свою зону і подався допомагати Бернарду. В мене справи йшли значно повільніше: доводилось оглядати то пагорби, то яруги. Сонце нестерпно припікало. Реактивний жилет душив плечі, наче свинцевий. Я пив великими склянками ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг собі уявити.

Коли з’явились Бернард і Сташек, мені залишалось прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, було вже видно пустелю.

— Може, вони вирішили жити в пісках? — невпевнено промовив Бернард, але замовк і почервонів під нашими виразними поглядами. Зніяковілий, він погнався за “зайцем”, що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і раптом… провалився крізь землю — в повному розумінні слова.

— Алло, Бернарде, що з вами? — злякано крикнув я в мікрофон.

— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, вивихнув собі ногу…

Ми підлетіли до місця, де раптово зник Бернард. Вхід у печеру загороджували брили синюватої глинистої породи.

— Алло! Ваше падіння спричинило невеликий обвал! Потерпіть кілька хвилин: ми розчистимо вхід! Матеріалізуйте собі поки що ліхтар.

Ми скинули реактивні жилети і взялися до роботи. Схил яру над нами був увесь у небезпечних тріщинах, що вимагало великої обережності.

— Алло, алло, я бачу прозорі ящики! — почувся в навушниках збуджений голос Бернарда. — 3 маслом, сиром, ковбасою… Два штабелі до самої стелі. Між ними прохід. Послухайте, там далі хтось є! Я щойно бачив тінь… вогнисті очі…

— Спокійно, ми вже поряд! — крикнув я, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, чи варто про них думати?

— Е-е… Ні, справді, воно наближається!

Ми із Сташеком дружним зусиллям відкотили вбік останню брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, прожогом вискочив назовні. Можна було подумати, що за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалась хирлява, обросла волоссям істота у вельветових штанях із заклепками та в одягненій просто на голе тіло дамській горжетці. На шиї на срібному ланцюжку теліпалось жовте ікло якоїсь тварини.

Істота зажмурилась, почухала фіолетовими нігтями груди і тричі чхнула — мабуть, від свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула нам.

— Хелло, чваки! Пошмалити?

Ми ввімкнули обладнані в наших шоломах універсальні космічні транслятори. Вони зв’язались із бортовим комп’ютером, який миттю переклав:

— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи нема закурити?

— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?

Чвак гордовито тицьнув себе пальцем у груди:

— Боб.

— Ви з колонії “Люкс”? А де решта?

Чвак склав два пальці у вигляді хреста.

В його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.

— Ви хочете сказати, що вони загинули? — вигукнув я. — Але чому?

Боб нічого не відповів.

— Віскі? — спитав він, цмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?

— Чи є у вас віскі, жувальна гумка, дівчата? — монотонно переклав комп’ютер.

Одержавши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і зник у своїй печері.

— Ну й тип! — покрутив головою Сташек. — Просто не віриться. Чи не витвір це уяви нашого шановного Бернарда?

— Що ви! — обурився космобіолог. — Нічого подібного я не зміг би собі уявити!

— Хлопці, — попросив я, — облиште емоції. Якщо ми хочемо дізнатися, що сталося з колонією, треба сподобатись Бобу. У вас, Бернарде, має бути спирт. Чи не погодитесь ви пожертвувати півсклянки?

— Не чіпляйся даремно до людини, — сказав осудливо Сташек. — Ти забув, де знаходишся?

Він зробив рукою кілька пасів і жестом фокусника підніс мені пляшку з безбарвною рідиною:

— Можеш не нюхати. Ректифікат.

— Тьху ти, до дідька, — пробурмотів я, намагаючись приховати ніяковість, — все не можу звикнути до тутешнього солодкого життя…

— Може, бажаєте жувальну гумку? — натхненно продовжував Сташек. — Будь ласка! Ця з лимонним присмаком, а ця — з м’ятним. Що ж до цигарок, то наша фірма пропонує вибір з кількох сортів…