Довгі роки цей день вабив її до себе, проте лишив по собі один-єдиний гострий, болючий спогад — і не були то ані трепетна мить, коли поважний ректор Редмонду вручив їй шапочку й диплом і проголосив бакалавром гуманітарних наук, ані блиск Гілбертових очей, коли він уздрів її конвалії, ані скрушний, здивований погляд Роя, котрий минав її на подіумі. Не були то й поблажливі привітання Аліни Гарднер, ані сердечні, палкі побажання Дороті. То був дивний, незбагненний біль, що зіпсував для неї цей довгожданий день і лишив слабкий, але відчутний присмак гіркоти.

Того вечора випускники влаштовували бал. Збираючись на нього, Енн відклала вбік разок перлів, котрий носила зазвичай, і витягла з валізи маленьку коробочку, що різдвяного ранку надійшла поштою в Зелені Дахи. У ній виявився тонкий золотий ланцюжок із крихітною рожевою емалевою підвіскою у формі серця. На листівці, що прийшла разом із подарунком, стояв підпис: «Із найкращими побажаннями від давнього друга. Гілберт». Енн, якій підвіска нагадала той фатальний день, коли Гілберт назвав її «морквою», опісля чого марно намагався помиритися за допомогою льодяника у формі сердечка, посміялася із власних спогадів і відповіла йому коротким щирим удячним листом, проте самої підвіски ніколи не носила. Нині ж, мрійливо всміхаючись, вона застібнула ланцюжок на своїй білій шиї.

До коледжу вони з Філ рушили вдвох. Енн ішла мовчки, Філ безупинно базікала. Раптом вона проказала:

— Я чула, що сьогодні після церемонії оголосять про заручини Гілберта Блайта із Крістіною Стюарт. Ти щось про це знаєш?

— Ні, — тільки й мовила Енн.

— Я думаю, це правда, — безтурботно вела далі Філ.

Енн не відповіла. У темряві вона відчувала, як паленіє її лице. Рукою дівчина сягнула за комір і схопила золотий ланцюжок. Смикнула один-єдиний раз — і він порвався. Енн поклала зламану прикрасу в кишеню. Руки її тремтіли, очі пекли від сліз.

Але того вечора вона була найвеселішою з найвеселіших красунь на балу, і Гілбертові, котрий підійшов запросити її на танець, без жалю відказала, що її картка вже заповнена. І коли вдома вони з дівчатами посідали біля каміна, де догоряв вогонь, зганяючи весняну прохолоду з їхніх гладеньких щік, ніхто не щебетав про день минулий так радісно й безтурботно, як вона.

— Коли ви пішли, заходив Муді-Спурджен Макферсон, — мовила тітонька Джеймсіна, котра не лягала спати, щоб підтримувати вогонь у каміні до їхнього повернення. — Він не знав про бал. Цьому хлопчині слід на ніч обв’язувати голову гумовою торочкою, щоб вуха не відстовбурчувалися. Так робив свого часу один з моїх кавалерів, і йому дуже допомогло. То була моя порада, і він прийняв її, хоч і не зміг мені цього пробачити.

— Муді-Спурджен — дуже серйозний юнак, — позіхнула Прісцилла. — Його турбують речі важливіші, аніж вуха. Він хоче бути священиком.

— Ну, думаю, Господь не зважає на те, які в кого вуха, — відповіла тітонька Джеймсіна, яка з належною повагою ставилася до кожного священика, і навіть до того, хто ще тільки збирався ним стати.

— Подумати лише — уже за тиждень я буду в Ейвонлі, як чудово! — мовила Енн, укладаючи в коробку ковдри пані Лінд. — Та вже за тиждень я назавжди покину Дім Патті, як жахливо!

— Цікаво, чи буде наш сміх відлунювати панні Патті й панні Марії в їхніх дівочих снах, — замислилася Філ.

Їхні господині поверталися додому, об’їздивши ледь не всі населені частини земної кулі.

«Ми приїдемо в першій половині травня, — писала панна Патті. — Мабуть, після Зали Царів у Карнаку Дім Патті здасться мені зовсім маленьким, та я ніколи не любила жити у великих будинках. Тож буду рада знов опинитися вдома. Коли починаєш мандрувати на схилі життя, устигаєш побачити більше, бо знаєш, що на все тобі лишилося обмаль часу, а ще це стає дедалі цікавіше. Боюся, Марія тепер ніколи вже не буде задоволена своїм існуванням».

— Я залишу тут свої мрії і сни, щоб вони зробили щасливим наступного мешканця цієї кімнатки, — мовила Енн, тужливо оглядаючи свою блакитну спаленьку, де провела три щасливих роки. Біля цього вікна вона вклякала, щоб помолитися, з нього споглядала сонце, що пірнало надвечір за сосновий гай. Тут вона слухала стукіт дощових крапель об скло й щовесни вітала перших вільшанок. Вона замислилася, чи лишаються думки та мрії жити в кімнатах, де з’явилися на світ? Невже, коли хтось виїздить із кімнати, де радів, страждав, сміявся й плакав, щось невловне й невидиме, та все ж реальне, не зостається по ньому дзвінким спогадом?

— Я думаю, — озвалася Філ, — що кімната, де ти мрієш, тішишся, плачеш і живеш, стає нерозривно пов’язана з тобою й уособлює тебе. Я певна, що коли зайду до цієї кімнати й через п’ятдесят років, вона промовить до мене: «Енн, Енн!» Як гарно ми провели тут час, мила! Скільки було в нас розмов, і жартів, і дружніх розваг! Ох, Боже! У червні я вийду заміж за Джо і знаю, що буду невимовно щаслива. Але зараз, у цю мить, я хочу, щоб це прекрасне редмондське життя тривало вічно.

— І я така нерозсудлива, що хочу цього ж, — визнала Енн. — Хай яке безмежне, глибоке щастя чекатиме на нас у майбутньому, вже ніколи ми не спізнаємо того безтурботного, радісного життя, яке проводили тут. Воно скінчилося навіки, Філ.

— Що ти робитимеш зі Смальком? — поцікавилася Філ, коли цей привілейований кіт нечутно зайшов до кімнати.

— Я заберу його додому, разом із Джозефом та кицькою Сарою, — мовила тітонька Джеймсіна, переступаючи поріг слідом за Смальком. — Шкода буде розлучати цих котів опісля того, як вони навчилися жити разом. Це непростий урок і для тварин, і для людей.

— Сумно мені прощатися зі Смальком, — зажурилася Енн, — проте в Зелені Дахи я взяти його не можу. Марілла не терпить котів, і Деві напевне замучить його до смерті. Та й удома я, мабуть, ненадовго лишуся. Мені пропонують посаду директорки середньої школи в Саммерсайді.

— Ти поїдеш? — запитала Філ.

— Я… я ще не знаю, — знічено зашарілася Енн.

Філ кивнула з розумінням. Авжеж, Енн не могла приймати рішення, доки Рой не освідчиться. А він освідчиться — у цьому не було жодних сумнівів, як і в тім, що на доленосне питання Енн відповість незаперечною згодою. Сама Енн міркувала про ці події з майже незмінним задоволенням. Вона так сильно кохала Роя, хоча це було й не зовсім те, що колись їй здавалося коханням. «Та чи бодай щось у житті, — кволо запитувала себе Енн, — є достоту таким, яким поставало в минулих наївних уявленнях?» То була така сама втрата ілюзій, як у дитинстві, коли вперше вона побачила холодний блискіт справжнього діаманта замість сподіваної фіолетової пишноти. «Не таким я уявляла собі діамант», — сказала вона тоді. Але Рой — чудовий юнак, і вони будуть дуже щасливі разом, хай навіть якоїсь трепетної іскорки й бракуватиме в їхнім житті. І коли Рой того вечора прийшов, щоб запросити Енн на прогулянку до парку, усі в Домі Патті знали, що він хоче їй сказати, і знали — чи то думали, що знали, — яка буде її відповідь.

— Енн дуже пощастило, — завважила тітонька Джеймсіна.

— Може, і так, — знизала плечима Стелла. — Рой — гарний хлопець і все таке. Та загалом у ньому нічого немає.

— Це дуже схоже на заздрощі, Стелло Мейнард, — дорікнула тітонька Джеймсіна.

— Схоже, але я не заздрю, — спокійно відповіла Стелла. — Я люблю Енн, і мені подобається Рой. Усі кажуть, яка вони розкішна пара, навіть пані Гарднер тепер уважає її чарівною. Це звучить так, наче їхній шлюб був укладений на небесах — але я сумніваюся. От побачите, тітонько.

Рой освідчився Енн у тій самій альтанці край затоки, де вони розмовляли в дощовий день їхнього знайомства. Те, що він вибрав саме це місце, здалося Енн надзвичайно романтичним. І освідчення своє він підніс у таких бездоганно романтичних висловах, наче списав його із книжки з етикету, як то робив колись один із кавалерів Рубі Джилліс. Усе звучало казково й дуже щиро. Ніякого сумніву не було в тім, що Рой описував істинні свої почуття. Жодної фальшивої ноти не пролунало в усій симфонії. Енн відчувала, що мусить трепетати з ніг до голови. Але вона не трепетала — вона була страхітливо байдужа. Коли ж Рой замовк в очікуванні відповіді, вона відкрила рота, щоби проказати своє доленосне «так».