Про хід бунту уряд регулярно повідомляв своїх воєвод у містах, в тім числі й в’ятського Дорошенка. Петро Дорофійович уважно слідкував із своєї глушини за московськими подіями, що клекотіли в царюючому граді все літо — був час, коли здавалося, що самодержавство вже не втримається.
«Для України, — думав Дорошенко, — це було б спасінням…»
Але уряд втримався, навпаки, ще й зміцнив свою владу, хоч незначні поступки й зробив бунтарям.
З придушенням «Хованщини» в Кремлі з новою силою розгорілася боротьба білятронних бояр за владу. Ковдру на себе перетягували Милославські — після всіх пертурбацій і аби досягти хоч нетривкої, проте згоди між різними групами бояр, дійшли до полюбовного рішення: коронувати відразу двох царів (аби всім догодити) на один трон: шістнадцятилітнього Івана Олексійовича і десятилітнього Петра I — синів Олексія Михайловича. Першого, Івана, було оголошено «старшим царем», а меншого, Петра — відповідно «молодшим». Оскільки царі з них по малолітству були нікудишніми, їм виділили регентшу і співправительку, їхню двадцятип’ятилітню сестру Софію Олексіївну, яка не проти була стати і єдиновладною царицею. Возведення на трон зразу аж трьох царів, представників Романових, було своєрідним компромісом між ворогуючими групами бояр. Верх при Софії взяли Милославські та їхні прихильники.
Доля царюючої трійці складеться по-різному: Іван Олексійович, «старший цар» (це ж треба було придумати такий титул!), був хворобливим і безвольним, нездатний навіть десяцьким бути, а не те, що царем-самодержцем, а ось братик його Петро виявиться зовсім іншим і в майбутньому здобуте титул «Великий». У 1689 році він зуміє усунути від влади сестру Софію, а через дев’ять років (сестриця все ще не полишала мрії захопити царство) відправить її в Новодівичий монастир, де її насильно й буде пострижено в черниці. Царів залишиться двоє, і головним буде вже не «старший» цар, а навпаки, «молодший». Через сім років не без його допомоги «старший» цар піде з цього світу у віці тридцяти років, «молодший» Петро зробиться єдинодержавним правителем Росії і зосередить в своїх руках всю повноту влади. Він і стане могильником української незалежності на століття і самого існування України як держави. А Петро Дорофійович так сподівався, сидячи у В’ятці, на нового «доброго» царя!
Але все це буде пізніше, а тоді, в рік 1682, Софія Олексіївна, скориставшись віковою малістю братів, захопить в свої руки владу, і її прихильники бояри Милославські займуть при троні панівне становище. Серед їхніх однодумців не останню скрипку грали Горчакови, досить впливовий боярський рід. Походили вони з роду колишніх князів Перемишльських і свого часу мали зв’язки з українськими козацько-старшинськими родами, тож згадку про Україну Горчакови зберегли, хоча вже й обрусіли на Москві, перетворившись на стовбових тамтешніх бояр. Хтось з Горчакових колись був добре знайомий з гетьманом запорозьких козаків Михайлом Дорошенком, з отим, що, як співається у пісні, завжди попереду водив своє військо хорошенько. І навіть чимось був йому зобов’язаний. І коли по смерті царя до Горчакових звернувся онук його, в’ятський воєвода Петро Дорошенко за порятунком, Горчакови, пам’ятаючи Михайла Дорошенка, виручили його онука. На їхнє прохання царівна Софія Олексіївна повернула з холодної В’ятки до трохи теплішої Москви гетьмана Дорошенка — так негадано скінчилося його занудливе воєводство.
Повернувся Петро Дорофійович з В’ятки й полегшено зітхнув, що нарешті, дякуючи смерті царя, що так своєчасно сталася, та заступництву Горчакових, розквитався з воєводством, хоча ще довго його згадуватиме з обридженням, як він навертав у православ’я войтяків. Але досить швидко виявиться, що разом із марудним воєводством він втратив і державну платню в розмірі 1000 рублів річних, як царів слуга, а на такі гроші тоді можна було жити.
Мусив ще раз турбувати Горчакових. Подякувавши за звільнення, заїкнувся було про повернення додому, але боярин і руками замахав, і бородою. Озирнувшись, на шепіт перейшов: що ти, що ти, чоловіче добрий, схаменися і не згадуй більше України, сиріч Малоросії — мало вона тобі страждань завдала? Чи мало тебе за неї покарано? Ще раз згадаєш ойчизну — загримиш далі В’ятки. Аж до білих ведмедів. Яка Україна, чоловіче? Дякуй Господу, що хоч від войтяків тебе витягли. А про милу твому серцю Україну забудь. Назавжди! Заказана тобі дорога до Дніпра твого, до Чигирина, до волі козацької, заказана до самої твоєї смерті. Не доведи, Господи, самовільно зірвешся з Москви у свою Украйну, доженуть у перший же день. Пощади не буде. Куля в потилицю — це ще буде й благородно. А то стрільці бердишем голову відрубають — як вору та ізмєнніку. Чи проштрикнуть списами яко пса бродячого і в Неглінну вкинуть. Та й гетьман Самойлович не возрадується, якби ти раптом і повернувся, а тому загримиш далі Москви-матушки. А коли й помреш, то навіть тіло твоє в Україну не пустять, щоб самостійники не використали його, яко флаг у боротьбі проти Москви. Що з того, що в Росії помер цар? Але ж на троні з’явиться інший. Крім того, зарубай собі на носі, Петре: руські царі можуть мінятися і мінятися, але їхні вироки — ніколи. Особливо якщо це стосується незалежності України… То краще — живи. Але в Москві. Твій дід Михайло нам допомагав, ми люди шляхетні, завжди віддячуємо тим же, боржок повертаючи. І тобі допоможемо ще і ще. Але не смій і думати, щоб залишити Москву. Радій, що тобі дозволено жити в Москві-матушці, а не в якійсь сибірській глухомані, не в Тобольську на Іртиші. Хоч тутешнім владикам ти за свого гетьманування і насолив добряче. Як співається в одній з українських пісень… Дай Бог пам’яті… Ага, згадав: «Ой лихо, не Петрусь…» А ти, до речі, Петро… Так ось ти, Петре, для Москви був лихом. Вона тебе й досі боїться… Власне, остерігається, тому й тримає у себе. І вона ніколи не забуде, що ти завдав їй лиха… Ой лихо — не Петрусь… Гарна пісня, ми, Горчакови, її запам’ятали ще з тих часів, коли на Україні були… А ти… Це ж треба! Самій Москві не корився — істинний онук Михайла Дорошенка, той теж, здається, проти Москви з козаками ходив… І що ви такі за Дорошенки? У вас, здається, в крові, у роду несприйняття Москви. Істинні мужі в Москву аж пруться, поближче до царя-батюшки, а ти… Обійдешся й без України своєї. А Москві, як добре служитимеш, то й великоросом станеш — істину кажу. Як ми, Горчакови, поставали. Ось тільки де ти будеш жити у Москві відповідно своєму чину? Хоч і повержений, але ж гетьман. Як на тутешні мірки — боярин і генерал. Сільце б тобі на кормлєніє, як істинному боярину. Помізкуємо. Спробуємо. Підшукаємо тобі удільчик, вотчину. І ще… Кажуть, ти поховав свою жінку? Тепер козакуєш? Не гоже чоловікові, та ще такого чину, як ти, одинцем. Ти ж не вовк. А втім, і вовкам потрібна вовчиця. А тобі й поготів дворянку треба знайти, га? Не відмахуйся, потім ще й дякуватимеш. Неодмінно дворянку, з якою й заведеш своє нове сімейство. Все одно в Москві віку доживатимеш, тож треба тут коріння глибоко пускати і облаштовуватись не на день і не на рік — на все життя, що в тебе ще зосталося…
У 1684 році Дорошенку пішов 57–й рік. Життя здавалося прожитим. Сказати б намарне — не можна, щось-таки він зробив, щось не встиг чи не зумів, але якісь підвалини на майбутнє України заклав. Одинадцять років на гетьманстві — з історії їх не викреслиш. Майбутнім гетьманам щось з його досвіду таки знадобиться. А що кінець життя випав невдалим — полон, — то це, мабуть, доля у нього така. Геть жур з голови! Що Богом виділене, він те й проживе. А там… Там видно буде.
Після повернення до Москви будинок Білібіна в Китай-городі, де він раніше мешкав, був уже кимось із служилих зайнятий, і дяки заходилися для бувшого воєводи підшукувати нове житло. Оглянувши кілька вільних садиб, що з тих чи тих причин пустували, свій вибір зупинили на обійсті якогось Нікітнікова за Москвою-рікою, неподалік першої оборонної лінії столиці, що в ті часи теж пильно охоронялася. Будинок кам’яний, з п’яти кімнат і двох горниць, мав крім того різні господарські будівлі, а також — сад, город (землі було 50 сажнів уздовж і 12 упоперек). Посілля обнесене, як і все в Москві, високим тином (в документах він так і значився: будинок з тином). Частокіл міцний, високий, із в’їзною брамою, жаль тільки, що саме житло було занедбане і потребувало доброго ремонту.
