Відводив своє.

Аж оце відводив.

А дружина знай собі наспівує: «Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус…»

Агафія співає та й співає, валка торохтить собі й торохтить, все ближче й ближче Ярополче, звідки Дорошенкові й справді немає вже дороги, а тим часом з-за верховіть далеких лісів, що, підпираючи небо темною стіною, стоять на обрії, вже виповзають сіро-чорні хмаровища, і від них ніні, та й повіє зимним холодом… Скільки ще протримається бабине літо, стільки ще й буде тепла. Але ж передзим’я вже ось-ось, а за ним недалеко, за борами, за лісами, царством руським вже йде зима…

…Він тоді білим світом нудив. Скучав страшенно, невідомо за ким і за чим і чого марудився. Чи не від бурхливої молодості, яку не знав, як сповна використати, до чого її притулити, і колотився від неповноти реалізації себе тодішнього. Життя здавалося нецікавим. На душі було маркітно. Ніде не міг нагріти місця, ніде не знаходив душевного спокою, немилосердно хандрив (і це за його великої працездатності, коли міг писати запоєм). Трохи рятувала часта переміна місць, тож і кидався з одного краю в інший, аби невдовзі переконатися, що й там, куди він допіру мчав, було в принципі те ж саме. Нудьга і хандра. Літо якось перебув в Санкт-Петербурзі (трохи, правда, рятували поїздки в Михайлівське), осінь — в маєтку друга в Тверській губернії, а на зиму 1828 року націлився на Москву, — поможе чи ні, а йому просто не було вже куди їхати. Сподівався, що Москва-матушка порятує його від нудьги та незадоволення собою і світом. Не гибіти ж ще й зиму в північній столиці, де все йому тоді обридло, а невгамовна, діяльна натура вимагала нових вражень, знайомств і, безперечно, нової — неодмінно палкої! — любові. Цілющої для душі й тіла. І — захоплюючої, всепоглинаючої, щоб його як у вихорі закрутило, щоб кров у жилах заграла. А що натомість мав?

Поклав собі пожити в старій столиці до весни. А там… там видно буде, час та обставини покажуть, що йому далі робити. Тож Москвою вирішив рятуватися від нудьги та самотності. Бо ж дивно виходило — навколо стільки людей, а він чомусь почувався як на безлюдді. Робінзоном на незаселеному острові. Тож і метався, ніде не знаходячи собі місця, наче за ним по сліду йшли переслідувачі. Куди завгодно, аби лишень не на місці. Почувався в той час акулою, яка мусить безперервно рухатись, аби свіжа вода раз у раз омивала зябра, подаючи багатий кисень. Зупинка для неї — смерть. Від кисневого голодування. Тож у пошуках спасіння, не зупиняючись і на мить, носиться акула морями й океанами живою торпедою… По весні він навіть просився на театр воєнних дій (тоді тільки-но почалася чергова війна Росії з Туреччиною за володіння, яким обом імперіям здавалося мало), просився швидше з нудьги, хоча й патріотичні почуття істинного росіянина — або, як він любив урочисто і дещо аж патетично висловлюватись: роса — не варт було скидати з рахунку. Прохав зарахувати його в діючу армію, під кулі та ядра. Але «клятий царизм» (як пізніше титулуватимуть радянські ідеологи тодішню форму російської державності) все-таки беріг великого поета Росії. Хай воює в поезії. Ну, ще на інтимному фронті, де він почувався просто-таки фельдмаршалом. Ба, навіть генералісимусом. А на полі бою ставати гарматним м’ясом є кому і без нього. А він хотів просто забутися, себе загубити. Але на війну його не взяли. Ну й дідько з нею, з війною! Поля брані з турками йому замінять поля інтимні, де він і справді почувався, як у рідній стихії.

Отож перезимувати вирішив у Москві-матушці, де з настанням холодів і до самої весни — бали-бали-бали!.. Що-що, а зимові бали Москва любила, і вони в неї виходили славні (куди там санкт-петербурзьким!) і йшли собі та йшли — вервечкою. Залишився в Москві, певний, що вона таки порятує його від хандри. Та й запрошення на гульки, — тільки-но він з’явився в першопрестольній, що неухильно перетворювалася на купецьке місто, — посипались зусібіч, як з рогу достатку.

На одному з таких балів він і зустрів її — своє сонце і свою, як час покаже, найбільшу біду.

— Хто?.. Хто така?.. В чиєму саду щойно розквітнув цей неземний тюльпан? — збуджено питав він московських приятелів, таких же молодих гульвіс, джигунів-зальотників, як і сам. Пригод він тоді багнув, як ніколи. Попри все, туга за жіночою любов’ю та муки, що їх вона завдає — були його постійними супутниками. Любив він до того вже багато разів — з більшим чи меншим вибухом пристрастей. Був щедрий і невситимий багатолюбець, та й любок мав на вибір — і зовсім юних, і рівних собі за віком, і навіть старших за себе, — а коханцем був досвідченим, з великим стажем — недарма ж себе називав-величав (з великої літери) Ловеласом.

Перед одруженням з Наталі Гончаровою відверто напише своїй «подрузі» княгині В’яземській: «Natalie, впору сказати, моя сто тринадцята любов».

Якось в кінці того ж 1828 року він складе «донжуанський список» (до речі, вельми скромний) тих своїх любок-голубок, якими до того захоплювався (деякими ж особливо). Так ось у тому кондуїті ряд імен повторювались, тож там значилося самих лише Катерин кілька: Катерина I, Катерина II, Катерина III і Катерина IV. Не кажучи за інші російські жіночі імена. Із багатьма чарівними власницями тих імен у нього був «рая миг сладострастный». Чи — «бесстыдное бешенство желаний». Майже всім він присвячував поезії, повні жагучої пристрасті, а деяким і мадригали, як, наприклад, княгині Авдотьї.

Реєстр той кінця 1828 року і завершувала Наталонька Гончарова, яка, до речі, йшла слідом за знаменитою у його житті і в руській поезії славнозвісною Анною Керн, якою він найбільше і найжагучіше захоплювався і яка стане недосяжною — для нього самого недосяжною! — вершиною його незвичайної любові.

Але й між Наташкою та Анною Керн («наконец-то я с Божьей помощью трахнул Аннушку», — зізнається він якось у своїх паперах) було ще кілька менш значних захоплень, тож імена тих претенденток на його серце він навіть не зафіксував — та й хіба запам’ятаєш усіх! А втім, він завжди був оточений «милими баришнями» і завжди крутив і грав з ними любов. Про жіночу любов, ніжності, пестощі й пристрасті він мріяв, як про останній прихисток у цьому прісному світі, вони були для нього «надійним щитом проти стріл судьби». Було до Гончарової і сватання, але, правда, поспішне, а тому невдале, радше несерйозне. Все ті ж грища сердечні.

Та й сама Наталонька Гончарова — його чарівна Наталі — була в тому списку не в однині (як відповідно і в його житті), першою значилась Наташка — кріпосна актриса домашнього театру гр. В. В. Толстого, друга — «премиленькая» Наташечка, покоївка фрейліни Валуєвої, третя — вже Наталі — графиня Кочубей. Гончаровій Наталі випало увійти в його біографію хоч і найвродливішою, але під номером чотири. Це буде його остання любов, після Наталі № 4 у нього більше не буде такого захоплення, як і самого, невдовзі, життя. Але тоді, взимку 1828 року, він захопиться Наташкою Гончаровою так, як, здавалося, ще ніким так не захоплювався, бо світ наче клином зійшовся на тому юному створінні, що його він зустрів на московському балу.

— Хто?.. Хто вона?.. Ця юна діва?.. Це — диво з див! Чиїх батьків ця чарівна красунечка?

— Її звати Наталі…

— Наташка, — сміявся він, уже почуваючись щасливим і впевненим, що вона буде його, тільки його. — Яке красиве російське ім’я! І мені вже добре… — хитро посміхався, — знайоме.