Тому й виходить незаперечно, що «Калевала» створила фінську націю, і фіни тоді відкинули вікову звичку розмовляти й писати по-шведському і дали відсіч русифікації, що стрімголов набирала обертів і здавалася вже неподоланною, а він, Карл Густав Маннергейм, перетворив фінську націю з інородців на окраїні російської імперії на державу.

І гордими та співучими рядками «Калевали» Карл Густав Маннергейм мав повне право підсумувати своє життя:

«…Милий, милий пане генерале!.. Знаю, знаю, Ви вже маршал Фінляндії, але для мене (вгадайте, хто Вам пише?) Ви назавжди залишилися генералом. Здається, з додатком лейтенант. А залишилися по сонячній (хоча вже на той час осінній) Одесі — тепер пригадуєте? Жовтень, 1917–й рік. Україна, симпатичне приморське містечко, що його тамтешній, доволі оригінальний люд зве на свій манір Одеса-мама, перлина Чорномор’я тощо. Саме там ми й познайомилися тієї осені. Власне, я мала честь з Вами познайомитись і навіть на якийсь час — вельми, на жаль, короткий, — ми ніби аж заприятелювали під час вечірніх чаювань у моєму номері, де щовечора збиралося чи не найдобірніше товариство, до якого — я цим горджуся! — належали й Ви, дещо стриманий, в усякому разі, небагатослівний, як наче аж холоднуватий фін з незнайомої мені на той час країни Суомі, ледь чи не з самого узбережжя Північного… брр! Льодовитого океану. Принаймні з певної частини Скандинавського — теж мені тоді малознайомого — півострова, з країв, що їх, крім фінів, населяють шведи, норвежці і ще хто там?

Але повернуся — даруйте мою багатослівність (під осінь жінку завжди тягне до спогадів) до першопочатку. Як зараз Вас бачу. Ви щойно повернулися з румунських Карпат, з фронтів Першої світової — такий бравий-бравий кавалерист із незмінними шпорами на лакованих чоботях з високими халявами (а втім, шпори в Одесі для понту-шику я тоді теж любила носити). Здається Ви тоді після травми мовби непомітно накульгували — чи я помиляюся? А загалом — високий, підтягнений, хвацько-молодецький, бадьористий (які там ще є синоніми, підкажіть!) ледь чи не хлопець хват і зух із гвардії. Принаймні Ви тоді таким мені здалися. Із гвардійською шаблею при боці, отриманою за хоробрість. Ви й були таким насправді, і з Вами приємно було бесідувати — повірте моєму жіночому відчуттю. А ми, жінки (навіть такі, як я), рідко коли помиляємось, адже устами дитини і жінки, як відомо, глаголить істина. І таким, — хоча б у душі, бо вік є вік, і тут вже нічого не вдієш, — вірю, Ви й залишаєтесь нині, попри літа й хвороби і тисячі інших проблем, які вам доводиться вирішувати.

О, як давно то було — аж у 1917 році! — і як недавно — всього лише у 1917 році. 28 годочків тому. Але скільки води звідтоді збігло, скільки подій відшуміло-відклекотіло, і сьогодні Ви — відомий політичний і військовий діяч, глава своєї держави, її президент. Хоча прикметник „відомий“, мабуть, закреслю, надто це дрібно і банально, як для Вас. Це я можу бути відомою (бодай у певних колах), а Ви — ні. Ви — національний герой своєї, колись поневоленої батьківщини, а нині, Вашими трудами і боріннями, вільної — слава тобі Господи! Більше того, Ви — батько її незалежності, і кожен фін зокрема і вся Фінляндія взагалі пишається Вами і вірить Вам, і як ніколи згуртовано йде за Вами. І Ви таке довір’я заслужили — звагою і самовідданістю, і любов’ю до вітчизни, і талантами своїми, і чесністю та порядністю. Ви взяли державне кермо до рук, коли біля воріт Вашої Фінляндії стояв червоний ганнібал. Пригадуєте латинян: Ганнібал анте портас — Ганнібал біля воріт, це означає небезпеку, що нависає над державою. І Ви її розвіяли, подолали всі лихі хмари над вашою батьківщиною. А порятувавши вітчизну, ні дня не чіплялися за владу, як то роблять інші, Ви добровільно пішли у відставку, виконавши свою велику місію, відігнавши червоних ганнібалів від воріт Фінляндії. (Чула, чула по радіо виступ Вашого прем’єра.)

Тішу себе тим, що це я „відкрила“ Вас („відкрила“ вживаю умовно, вибачте, ради Бога!), тоді заслуженого і відомого генерала російської армії, але ще не відомого, як національного героя своєї країни. Пригадуєте, п. генерале, — тепер маршале, — скільки я доклала зусиль, аби умовити Вас погодитись на сеанс в одеської ясновидиці? Це вона Вам напророчила такий ви-исо-окий злет! Ви й справді, як вона й передбачила, посіли найвищий пост у своїй країні. Я неймовірно рада за Вас, одного з милих учасників моїх тодішніх вечірніх чаювань в одеському готелі „Лондон“! Я просто щаслива, що все збулося так, як і навіщувала Вам одеська Піфія. Досі дивуюся з феноменальних здібностей тієї віщунки, адже вона мовби читала Книгу Життя, власне, ще не написані на той час її сторінки про те, що колись з Вами буде, генерале Маннергейм, наче розмотувала клубок Вашої долі. Шкодую, що я тоді дещо несерйозно поставилась до неї, як професіоналки вищого класу (хто міг знати, що вона виявиться такою майже чаклункою?) і не розговорила її, не витягла з неї побільше див… А втім, від природи ясновидиці взагалі мовчазні й стримані — мабуть, ще й завдячуючи своєму феномену, — не люблять розповідати деталі про свої здібності, обережні, ведуть просте і зовні нічим не примітне життя. Нострадамус, король пророків — воістину король! — жив у роках 1503–1566, а в своїх „Центуріях“ згадує імена Наполеона і Гітлера! — навіть нарочито спрощував своє життя, щоб ніщо не заважало йому передбачати майбутні події, віддалені від нього часом і століттями та століттями! Вони є і їх мовби й немає. Це в них професійне. І одеська ясновидиця була такою ж, працювала вона завжди з дзеркалом або з кришталевою кулею — щось там вона бачила, коли вдивлялася в площину дзеркала чи округлість кулі. (До речі, Ви звернули увагу, що коли вона Вам пророкувала, перед нею стояло дзеркало — невже вона в ньому побачила Вашу долю?) З цієї причини — потаємність, небажання ясновидців іти на ближче знайомство, розкривати свою душу і пояснювати свої секрети, — я мало, майже нічого не знаю про ту одеситку. Навіть не відаю, де вона зараз і чи жива взагалі? Але ніколи не забуду, що я в якійсь мірі причетна до її віщунства. Зізнаюсь, що коли Ви, подивований її пророцтвом щодо того, що Ви посядете найвищий пост в державі, вийшли з кімнати, вона шепнула мені: „Я щойно бачила людину, яку колись шануватиме народ як свого визволителя, більшого за нього героя в тій країні не буде. Це один із світочів людства, мені ще ніколи не доводилось віщувати такій людині і, мабуть, вже й не доведеться…“ Я тоді сприйняла її віщунство з деякою часткою скептицизму, просто ввічливо її вислухала, та й по тому. Але через роки, коли її пророцтво щодо Вас збулося, і про Вас заговорила вся Європа, я згадала її і вперше пошкодувала, що тоді ближче з нею не зазнайомилась — та що тепер? Поїзд, як кажуть, вже давно пішов. Жаль. Така доля ясновидців: коли вони пророкують, їм не дуже вірять, навіть гмикають недовірливо, а коли їхні віщунства через роки збуваються, то може статися, що на той час і самого віщуна в цьому світі не виявиться… (Згадаймо хоча б Жака Казотта, популярного у свій час французького письменника, автора повісті „Закоханий диявол“. Але більше він прославився як пророк, ясновидець, віщун. У 1788 році він перебачив Велику Французьку революцію і ту насильницьку смерть, що вона принесе багатьом вільнолюбивим дворянам — на гільйотині, на шибениці чи у в’язниці. Казотт передбачив і страту королівського сімейства, і самого короля, і — що й зовсім моторошно — свою власну страту… Всі його передбачення збулися, як лютувала Велика Французька революція, у тім числі і щодо нього самого. Жака Казотта і справді стратили, як він і передбачав — за спробу врятувати короля Франції — 24 вересня 1792 року — ось які вони бувають, ясновидці!!!) Тож і доводиться частіше користуватися побажанням, вирізаним свого часу над воротами оракула в Дельфії: „Пізнай себе“.