Смоктав ночами люльку — подругу вірну козацьку.

Ночі — кінця краю. І сьогоднішній, і завтрашній, і позазавтрашній. Життя, яке він завжди так любив, втрачало свій смисл. Та й для чого так жити? Аби в Москві-камен довше протягнути? А яка різниця, скільки проживеш, коли вже немає до чого рук докласти? А все тому, що раніше, — до московського полону, — жив не для себе, і коли випало, бодай і примусово, пожити нарешті для себе, — не зміг того збагнути і сприйняти. І усвідомити, що можна жити просто так, як Бог на душу покладе, простим обивателем, день до вечора прожив, і добре, і слава Богу, жити, не служачи великим цілям, а просто насолоджуючись буттям у світті білому під ясним сонцем, де кожному з нас побувати випадає — якщо випадає! — всього тільки один раз, після того, як людина вирине з мільйоноліть небуття Вічності, і перед тим, як знову пірне в небуття мільйоноліття Вічності. І те, що побувати в гостях у білого світу саме тобі випало, як найбільше щастя, гостювання на празнику життя — треба цінувати, як найбільшу милість Божу, а він не цінував, бо втратив свою велику мету, заради якої досі жив. Настав час, коли треба було жити для себе, а він не вмів жити для себе і навіть не уявляв, як це можна… для себе жити? Ще не старий, потрапивши в полон самоти, навіть не підозрював, що то не він нудив світом, то його самотність скніла… Любові хотіла, тепла і ласки жіночої, що ними він, бувши таким вдатним з себе, на якого жінки завжди кидали захоплені погляди, а йому все було ніколи. І тепер, коли те, чим він досі жив і для чого жив — Україна, отчизна його мила — відійшло, і він залишився сам-один, треба було жити заново і жити для себе, отримуючи від життя всі його маленькі і водночас такі великі радощі, що їх дано отримувати кожній людині, але не кожній воно випадає…

— Женитись тобі треба, Пйотр, тоді й ночами спатимеш, — сказав йому якось дяк Ларіон Іванов (певно, стрільці донесли, що гетьман ночами двором вештається, люльку смалить). — Під теплим боком у баби, та ще після добрих любощів… О-о! Як тоді чоловіку спиться!

— Поїду в Україну, знайду собі пару…

— Заради пари? Аж в Україну цурганитись? — подивувався дяк. — Нікуди і їхати не треба — у Москві ми тобі хіба ж таку пару не знайдемо! Москва ніколи бідною на баб не була! Підшукаємо зазнобушку, спатимеш у неї під боком, як убитий! — шкірив зуби дяк і підморгував, додаючи круті слівця, на які вони, московити, були зело швидкі й гаразді.

І таки підшукали. Зазнобушку.

Все відбулося аж до обиди просто (доброго коня і то довше вибирають!). Якось невдовзі після тієї розмови запросили його до приказу. Дорошенко приготував чергову порцію скарг (москалі такі, не поскаржишся, вважають, що ти ледь чи не в раю розкошуєш, та й скаржитись треба було зазвичай разів з декілька, поки подіє), та тільки почав було їх викладати, як Ларіон Іванов і руками замахав.

— Потім, Пйотр, потім! Сьогодні про інше поглаголимо. Бо що ти за козак, якщо самотній, га? Бабу тобі треба, ядрьоную бабу.

— Молодицю? — не второпав гетьман.

— Хай буде по-вашому — молодіцу.

— Так би й сказав, дяче, а то — бабу. Баба у мене є — мені їсти варить.

Дяк зареготав від душі.

— Тобі потрібна не така баба!

В Україні баба є баба, а дівка — дівка, молодиця — молодиця, а в них, москалів, хто в спідниці — ото і баба. Хоч їй і вісімнадцять, а все одно — баба. Ну й москалі! А втім, зі своїм уставом в чужий монастир не ходять.

— Пйотр, бобилем жіть ніззя! — повчально казав дяк. — Баба мужику потрібна. Та ще такому, як ти.

— І чого це Малоросійський приказ почав шукати жінку для засланця?

— Така у нас служба, Пйотр.

— Хочете мене ще міцніше прив’язати до чужини своєю жінкою? І кого ж ви мені підшукали?[5]

— Дворяночку, інакше й бути не може. Кров з молоком! Молода, здорова і з себе — о-о!.. Будеш з нею тішитись та любитися, — дяк вжив солоніше слівце. — А ти… Москва, Москва!.. І така вона, мовляв, і сяка!.. А Москва тобі дворянки не шкодує, аби жив ти з нею у своє задоволення і ночами спав, а не двором з нудьги тинявся.

— Ти справді… генерал?

— Хто-хто?

— Ну, козацький генерал?

Він посміхнувся у вуса, милуючись нею, власне, її визрілою молодістю, що була схожа на спілу вишню в соку, яка сама просилася до рота. Вона ж його посмішку зрозуміла по-своєму.

— А мені дяки вуха прогуділи… Генерал, генерал… Ларіон Іванов, той, клишоногий, старшой їхній все нашіптує: виходь за нього, Агафіє, не прогадаєш. Жених шо нада!.. То ти генерал чи хто?

— І не генерал і не чи хто. Я — гетьман.

Вона запитливо закліпала.

— Малоросія? — здогадалася.

— Ні, — сказав він і аж образився, — Україна.

— А по мові ти — малорос.

— І по мові я українець.

— Я в цьому не тямлю, — вона намагалася говорити примирливіше. — Хай буде по твоєму.

— Красно дякую, пані.

— Пані? Як ти гарно сказав. А що таке — па-ані?

— Ну… госпожа.

— А-а… А що таке… гетьман?

— Ну, генерал. Вроді того.

— Так би й сказав одразу, що генерал, а то… Не генерал, не генерал!.. А дяк Іванов краще знає, хто ти є. Сказав, що ти генерал, значить, ти і є генерал… Може, я ще й вийду за тебе, гетьмане, котрий генерал. — Засміялась. Господи, яка вона приваблива, коли сміється. — Вийду, якщо ти мене… візьмеш.

— А ти справді… дворянка? — запитав, підлаштовуючись під її манеру говорити. — Бо й мені дяк Іванов вуха прогудів: дворянка, дворянка…

— А тобі тільки дворянка потрібна?

— А тобі тільки генерал?

— Ні.

— І мені теж ні… Аби жіночка була гожа.

— А ти придивись до мене. Я теж гожа… Як по-нашому то — красива. Правда? Якою я тобі здаюся?

— А такою… Наче я тебе вже сто год знаю.

— І ти чомусь мені таким здаєшся.

Блиснула зубами — наче два разки намиста сяйнули. Очі сині. Руса коса до пояса. Як у простолюдинки. Високі груди. Та й стегна круті. Міцна. Дебела. І — молода. Така б йому підійшла, хоч і їхня. Хоч і московка. Але дарма, що чужачка. Вона швидко своєю для нього стане. Та й чи, власне, не все одно, якого вона роду? Щоправда, на дворянку вона чомусь і не схожа, а схожа на просту сільську дівку, здорову, гарну і не ледачу. А втім, у полоні не доводиться вибирати. Дають — бери.

— У вас у Малоросії…

— У нас в Україні, — поправив він її.

— Гаразд, у вас в Україні всі такі?

— Які?

— Красиві. Чи тільки ти один такий?

— Українці всі вродливі.

— Це ти за ними скучаєш, то вони тобі й здаються ледь чи не янголами.

— Мабуть.

— А хіба ми, руські, не такі?

— Такі та… трохи не такі.

— Як не такі, то чого ж ти в нас живеш?

— Неволю не вибирають.

— А-а… Дяки й тобі допекли?

— Якби ж то тільки дяки.

— Звідки ти такий… узявся?

— Мене привезли. Ваш стольник із стрільцями.

— У гості? — гмикнула вона.

— Атож. Але без права залишати вашу… розпрекрасну гостину.

— Це добре, що без права. Виходить, не втечеш од мене, — сяйнула зубами і синіми очима.

Він вже не криючись милувався нею. За жінками знудьгувався, а тут така… Не міг од неї очей відвести. Дяки Малоросійського приказу йому й справді набридли. Як і їхня Москва-камен. Але з такою, як ця, синьоока русявка, він би не проти й спізнатися.

— А ти звідки взялася? Як сніг на голову літнього дня. Де тебе дяки розкопали?

— А я… негадана-неждана.

Агафія Єропкіна і справді з’явилася у його московському полоні неждано-негадано. Що в Москві його зацікавлять жінки, ще вчора він би й не повірив. Та вчора її, здається, ще й не було. І бути не могло. А сьогодні вона вже є, і він вже боїться її втратити. Серед білого дня з нічого виринула. І в нього з’явилося таке відчуття, що він її знає вже давно-давно, але зустрілися вони тільки оце. І почувався він з нею молодим, гей, молодим! Тільки непокоївся: дяк Ларіон Іванов її, дворяночку молоду, всім царевим гостям пропонує, чи тільки йому? Було б непогано, коли б тільки йому.