Відразу ж за системою укріплень «Земляного города» починався міський вигін — громадський пастівник, на якому випасалася худоба москвичів та їхні коні, а в озерах галасувало птаство — качки та гуси, — яких москвичі любили розводити, і чи не кожна сім’я тоді мала по сотні голів цих птахів.

Але й третьою лінією не вичерпувалася оборона Москви. За Скородомом («Земляним городом»), за столичними заставами починалися передові форти — укріплені монастирі, так звані сторожі. Були вони як у самій Москві, так і за Москвою. На луках по той бік «Земляного города» неприступними фортецями стояли Новодівичий, Данилів, Симонів, Донський, Крутицький, Новоспаський, Андроньїв монастирі. Колись вони стерегли переправи на Москві-річці та Яузі від татарських наскоків, і кожний з них був як окремий городок-фортеця, оточений надійними стінами. У найбільших з них у ті смутні часи стояли ще й гарнізони стрільців та пушкарів. Але в часи, про які йде мова, спустошливі набіги ординців, що були гірше мору й чуми, вже канули в минуле. Та й фортеці з їхніми оборонними стінами й вежами з розвитком артилерії своє первісне значення вже втрачали, але стояли — а раптом? І як у сиву давнину на стінах бовваніли гармати, які вже й самі не пам’ятали, коли востаннє посилали ядра в нападників, яких давним-давно вже не було (навпаки, тепер Москва успішно виступала в ролі нападника, захоплюючи чужі землі та приєднуючи їх до своїх володінь, що росли й росли — щороку і щороку), а вежі все ще пильнувала сторожа. Теж, либонь, вже не знаючи, для чого вона в спеку і холод гибіє біля веж, як нападників і на показ не було. Але такою була царева служба, тож і стерегли те, що стерегти вже й не було потреби… Взагалі, то були незвичні часи — є оборонні стіни і вежі і гармати на них, але немає їх кому брати приступом.

І стіни та вежі потихеньку — час своє брав, та й негоди своє додавали — неухильно руйнувалися, і вже ніхто не лагодив їх і не зміцнював. Навпаки, москвичі, зводячи будинки, потихеньку цупили, де не було сторожів (а то і в сторожі купуючи за царське вино), з мурів каміння.

А в ровах з водою, де колись сторожі ловили карасів (хіба ж такі попадалися! Острогою, бувало, ледве візьмеш такого!) тепер і болото вже висохло, і в рову буйно росли бур’янища та кропива вище людського зросту. Непроходимі чортополохи раювали у вогкій землі ровів, у них, казали, водилося різне бісівство, і сторожа, особливо вночі, боялася і близько підходити до рову, аби не зашелестіти в чортополох — в обійми чортівні й того бісівства…

Погожого осіннього дня, коли сонце лило на Московщину останнє тепло перед зимовою негодою, а в прозорому, вже прохолодному повітрі кружляв багряний листопад, на вулицях Москви з’явилася валка підвід. Проторохтівши попід вежами другої лінії оборони за Москвою-рікою, вона невдовзі поминула й третій мур — Скородом — «Земляний город», виїхала за Москву й повернула на північний захід. Складалася з п’яти підвід з усілякою «рухляддю» та челяддю. За валкою гнали коней, пов’язаних по двоє.

Попереду котила невелика ресорна бричка (через півтора століття Микола Гоголь напише про таку бричку, що нею «їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки»).

Ось такий пан «середньої руки» гарцював поперед брички і всієї валки на вороному коні. Коли проїздили останні ворота в Скородомі, нудьгуюча сторожа побажала Дорошенку щасливої дороги, назвавши його боярином. Дорошенко сміявся, блискаючи білими зубами під чорними вусами.

— Чула? — гукав дружині. — Ким я вже тільки не був: джурою, козаком, писарем, полковником, гетьманом був, бранцем був, в’ятським воєводою був, радником царя був і заодно його гостем, а це ось ще сподобився й боярином стати…

— Забув додати — молодим князем нещодавно був, — додала Агафія.

Їхала вона в передній ресорній бричці з бабою-нянькою, яка й тримала у сповиточку маля.

— Як там наш малий Дорошенко? — підскакавши до брички, крикнув гетьман. — Спить?

— Спить, Петрику, та уві сні росте.

— Хай росте, великим буде.

Агафія — рада-радісінька, як ніколи. Хоча вона, здається, ніколи й не сумувала — такою веселою чи що вдалася. А раділа від того, що нарешті вони вибиралися з Москви, їдуть у своє (СВОЄ!!!) село Ярополче, де й поживуть нарешті як… як бояри. А чого? Дорошенко заслужив на таке життя, допоки ж йому обтирати в Москві-камен чужі кутки?!

І була вдячна дякам Малоросійського приказу, що вони, розробляючи тільки їм відому й зрозумілу задумку, як при допомозі русачки прив’язати непокірного гетьмана до Москви, щоб він і думати забув про якесь там повернення в свою Україну, звернули на неї увагу і саме їй запропонували «взяти в ще один полон гетьмана».

Агафія Борисівна Єропкіна блискуче втілила в життя задумку дяків — українського гетьмана таки прив’язали до Москви міцніше будь-якого царевого указу. А втім, що самотньому чоловікові в цьому світі треба — приголубить його тепла жінка, він і розтане. І тоді з нього ліпи що хочеш. Агафія виявилась з породи тих жінок-однолюбок, які якщо вже й закохувались, то на все життя, коли світ для них — окрім чоловіка — переставав існувати. Принаймні нічого для неї не важив. Головне — чоловік. Він для неї і коханий, і цар, і Бог, і увесь білий світ. Іншою Агафія просто бути не могла за своєю натурою, Малоросійський гетьман, якого їй підсунули радше з політичних мотивів, стане для неї і першим, і єдиним чоловіком — як глянула в його карі очі, на біле лице, на чорний вус, так і сказала собі: мій.

Кожна жінка — це Боже створіння, вчила її ще бабуся. І Господь жінку створює не просто так, а для когось. Для — ЄДИНОГО. Тож і треба чекати його, ЄДИНОГО, бо тільки з ним і буде щастя. Чекати треба терпеливо, стільки, скільки б не довелося. Може, і все життя. Що з того, що до якоїсь вибранець швидко приходить, а до котроїсь і все життя, але все одно треба чекати. Бо жінка для чекання і створена. Чекати, і він прийде. Неодмінно прийде, адже Господь не допустить, щоб жінка в самотині жила. Бо Господь для кожного чоловіка створює жінку. Чоловік, може, ще й не знає, одинакує собі, а жінка для нього вже й підібрана. І тебе, Агафіє, Господь для когось же створив. Чекай. І не гніви Господа нетерплячкою та наріканням на самотину. Він з’явиться, як Господом і задумано…

Вона й чекала. Того, для кого була створена. З п’ятнадцяти років — бідна небога у тітки своєї на утриманні, — виглядала судженого, виглядала аж дванадцять років, вже й віру було — що він таки з’явиться — втрачала, але нарешті під тридцять дочекалася.

Медовий місяць видався їм обом довгим роком, але все одно коротким. Тож воліли обоє, щоб все їхнє подальше життя було таким — медовим. Як тільки він її не називав (на свій, український манір): Гафія, Гафа, Гафійка, Гапа, Гапонька, Гапочка… Часто під ранок, як вони лежали, потомлені коханням до солодкої знемоги, наспівував їй українських пісень, щось на кшталт: «Де зірала зіронька, зірала, з ким ти, Гапонько, стояла?»

— Та з тобою, Петрику…

Вона його називала Петриком, а він її — Гапочкою.

— Ти така солодка, — завжди казав, лоскочучи її лице пишними вусами.

Звідтоді й звав її Солодкою Гапочкою, і вона так звикла до свого українського варіанту свого імені, що тільки на нього й відгукувалась, і навіть цуратися почала свого справжнього, руського імені Агафія, бо воно нагадувало їй самотність, її донедавна нужденне життя в тітки на правах бідної родички, а Гапочка — любов, солодкі ночі з ним, єдиним. З ім’ям Агафія вона вже згасала, втрачаючи віру й надію на краще, а з ім’ям Гапочка в неї почалося нове, до того не знане їй життя, якому вона не могла нарадуватися, адже нарешті одержала все, що й належить одержати жінці від чоловіка. Навіть більше, з бідної покоївки в багатої родички вона негадано за чоловіком стала власницею — подумати тільки, власницею! — маєтку! І прийшов до них дарунок як з різдвяної казки про бідну царівну, яка врешті-решт таки дочекалася свого Іванка-царевича. По весіллі їх привітали дяки Малоросійського приказу.