Шевченкові на час написання згадуваної поеми йшов 31 рік. Дорошенкові, як він поклав у Чигирині булаву (про це і йдеться в поемі) було 49 років, тож із Шевченкового віку (31 рік) Дорошенко й здався старим у його 49. Як і 33–літньому, на час написання поеми «Полтава» Пушкіну 57–літній гетьман теж здавався вже старим. А він же тільки у 57 втретє одружився.
Ні, Петро Дорофійович і тоді був молодим, і пізніше теж буде молодим. Хоча б тому, що він воїн, за волю своєї батьківщини боровся, а воїни ніколи не бувають старими.
Виправдовуючи Мазепу за різницю віку його і юної Кочубеївни, один з критиків «Полтави» ще в 1910 році зауважить: «Мазепа був воїн. А воїн ніколи не може бути старим. В бою всі молоді». Браво!
«И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, — Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей — поэта и воина».
Поетом — у своїй незрадливій і по-справжньому поетичній любові до України і воїном — теж у своїй незрадливій любові до України, — був і Петро Дорошенко. А хіба воїн — і тим більше, поет, — може бути хоч коли-небудь старим?
І в словах московита, сучасника нашого героя, про те, що «Гетман Петро был муж зело красен собою…» вже проглядає молодість, хоч йому тоді й було 57 років. Але для воїна — хіба то вік? Недарма ж він і Агафії Єропкіній видавався молодим, і вона все життя, що з ним жила, була переконана: чоловік у неї на диво молодий! Та й четверо дітей, що їх вона народила від нього, теж свідчили про його потенціал молодості, не розтраченої ним. І в словах: «Гетман Петро был муж зело красен собою» можна сказати тільки про вродливого і молодого — хай не роками, так душею — чоловіка.
Долю свою, як відомо, і на доброму коні не обскачеш. Що випало на роду — те й буде. А Петро Дорофійович на бойовому коні більшу частину свого життя провів, тож знав, що це так. Не об’їдеш. Що тобі випало, те й приймай. І дякуй Богу, бо іншим буває ще гірше.
Своєї долі гетьман і не об’їхав. І невдачі в Україні, і останній програш під рідним Чигирином, коли мусив здатися чужому князеві та своєму, запопадливому прислужнику Москви, і саму Московію, і прадавнє село Ярополче під Волоком Ламським, і Агафію Єропкіну, — Солодку Гапочку, — мабуть, так йому на роду було написано. Чашу йому таку доля піднесла, тож випив її, гірку, до дна. Але якраз там, на денці гіркої чаші, в згустку терпкої гіркоти, вже наприкінці життя і посмакував він останнім медом, що все ж таки, здається, трохи підсолодив йому кінець життя.
У п’ятдесят сім йому більше, як тридцять п’ять — сорок і не давали — чоловіче молодецтво ніколи гетьману не було чужим. Розмінявши вже шостий десяток, зберіг істинно козацьку вроду і в душі, і в тілі. Духом ніколи не падав. Такий вдався. Мабуть, від діда Михайла, який теж ніколи духом не падав і міг з чотирма тисячами козаків пройти увесь Крим. Високий, тонкий станом, гарний лицем (лице біле, чорний вус), карі очі повні живого блиску, під вусом легенька посмішка, яку так любила Агафія. (А ще любила, коли він, цілуючи її, лоскотав її вусами). Таким він і залишиться — аж до останнього свого дня у цьому світі. Час ніколи не владарював над ним. Справжній козак, була переконана Агафія — і в житті, і в любощах. Особливо в любощах. Тут вона чоловіком нарадуватись не могла, віддавалася йому щоночі так, наче в перший раз — про все забувала, де вона і що з нею. Тому й вагітніла раз за разом і рада тому була.
Іконографія Дорошенка (принаймні та, що збереглася) скромна і складається з трьох, на сьогодні відомих (здебільшого, правда, спеціалістам) портретів. Але й вони багато говорять про те, яким був насправді український гетьман.
Історик Дмитро Бантиш-Каменський (син історика Миколи Бантиш-Каменського) у другому томі своєї «Истории Малой России» (1822) подасть репродукцію портрета Дорошенка з гравюри, що була зроблена в Антверпені й узята ним з колекції Бекетова, який зі свого боку видав її в 1840 році. З тієї ж фламандської гравюри подано репродукцію в «Исторических деятелях Юго-Западной России (після Малоросії Україна стала ще й „Юго-Западной Россией“ — В. Ч.) в биографиях и портретах» В. Антоновича і В. Беца. У 1857 році М. Гатцук у своїй збірці «Ужинок рідного поля» умістив портрет Дорошенка — рідкісний знімок з не менш рідкісного олійного портрета гетьмана, що століттями переховується у Волоколамському монастирі.
Відома ще й італійська гравюра, що в загальних рисах подібна до антверпенської.
На всіх трьох згадуваних портретах гетьман Дорошенко постає в гетьманському вбранні, в шапці зі страусовим пером (т. зв. «гетьманка»), з булавою в руці. Все своє життя Петро Дорофійович носив лише вуса, що було типовим для українців, зокрема козаків (як типовою для росіян тоді була борода), а тут раптом — в московський період його життя — бачимо гетьмана з борідкою, маленькою, правда, акуратною, швидше європейського стилю, аніж руського, що м’якими хвилями закриває шию.
А ось на мініатюрному портреті С. Величка Дорошенко без бороди, лише з довгими вусами, з тонкими благородними рисами породистого обличчя, воно одухотворене (відчувається внутрішнє багатство й сильні почуття), злегка виджовжене, з чисто українською, справді козацькою вродою, привабливе і гарне.
Недарма ж сучасник Дорошенка писав про нього: «Гетьман Петро був зело красен собою».
Але іконографія, якою б вона не була досконалою і точною, не може, звичайно ж, передати живі риси людини, тим більше людини, віддаленої від нас століттями.
Роки минали та й минали, наче за світлою водою, — піщане дно, — Лами спливали, а Петро Дорофійович жив собі та й жив на її високому березі у прадавньому Ярополчому, у своєму наче б аж почесному вигнані. Вольний невольник! Москва, здавалося б, і забути про нього вже мала — оженився гетьман на московитці, дітей має, маєток, корінням почав у московську землю вростати, свій уже ніби, приручений — так ні ж!
Разів зо два на рік, а коли й тричі завертав у Ярополче хто-небудь з царевих слуг, черговий дяк з Малоросійського приказу: агов, гетьмане? Ти ще живий??! Ну, то дай води напитися, бо я ще й не обідав…
На запрошення гетьмана — двічі незваного гостя не треба було прохати, — прибулий охоче всідався за стіл і потім, обважнілий од яств і питія, ледве видряпувався на свого коника (його, доки верхівець причащався, теж треба було нагодувати і напоїти, адже він теж перебував на царевій службі) і, похитуючись у сідлі, то дрімаючи, звісивши голову на груди, то щось співаючи-горланячи, трюхикав у бік Волока Ламського, там вечеряв, ще додавав узливань і засинав уже за столом, тож його доводилось переносити на лаву, а вранці, добре поснідавши, неквапом — чого спішити, царева служба не вовк, у ліс не втече — трюхикав на Звенигород, там обідав, вечеряв і спав, щоб уранці, поснідавши та заодно й пообідавши, ледве знайшовши собі місце на вороному, обвішаному з усіх боків торбами з гостинцями, надарованими йому в Ярополчому, Волоколамську, Звенигороді, нарешті брав курс на стольний град. І тільки повертав на Москву, як голова його (а втім, вона вже здавалася йому чужою, бо жила сама по собі, а він сам по собі) падала на груди, і дяк розкотисто хропів до самого граду царя і жодного разу сонний ще не падав з коня, — звик за роки царевої служби, — і кінь його, — теж звик за роки царевої служби, — ще жодного разу не збивався з дороги й потрібного напрямку, привозячи свого їздця завжди точно в Кремль…
Випровадивши незваного гостя, Петро Дорофійович на якісь півроку позбувався нагляду Москви і жив вільніше, хоча як можна жити вільно у неволі, звідки тобі — ані ногою!
Роки спливали й спливали. Агафія народжувала чергову дитину, а гетьман наче й не старів, залишаючись все таким же, яким і в Ярополче приїхав — високим, тонким станом, вдатним з себе, як співала Солодка Гапочка: лице біле, чорний вус. Ой лихо, мовляв, не Петрусь… А сама тому Петрусеві була рада-радісінька. «Може, він Москві лиха й завдав, — казала, — але мені тільки щастя. Саме щастя, на яке я вже й не очікувала…» Засмага його, здається, не брала. У незмінній своїй «шапочці-гетьманці» з пером, що її охоче носив і влітку, і взимку. Роки не вганяли його в дідівство, як то інших чоловіків вже після полудня віку і, здається, не добавляли йому літ, роки наче обминали гетьмана. Старіли навколо нього інші, росли, стаючи на ноги, діти, матерніла Солодка Гапочка, хоча й була молодшою за нього, здається, старів і дерев’яний будинок, бо з роками скрипів дужче й дужче, наче дід рахітичний кректав, а Петро Дорофійович все таким же залишався, яким колись і в Ярополче прибув. Порода у нього така була, чи що?
