Але, на жаль, (і про це й сьогодні треба пам’ятати й робити з цього висновки) «зусилля Дорошенка вибороти для України політичну самостійність не залишили в свідомості українського народу глибокого сліду й не створили відповідні традиції: українське громадянство не встигло ще виховати в собі уміння необхідности мати власну незалежну державу, ідея такої держави могла постати в умовах лише нечисленного гурту передових людей. Дорошенко зійшов у могилу неоцінений і забутий своїми земляками, а разом з ним було поховано надовго ідею незалежності України. Правда, колишній дорошенківець Іван Мазепа зробив десять літ тому по смерті Дорошенка нову героїчну спробу вибороти рідному краю незалежність за допомогою шведів. Але його спроба не повелася, розбившись так, як і за Дорошенка, головне об несвідомість і непідготовленість народної маси, і Мазепа зійшов з історичної арени під прокляття як ворогів, так і своїх людей. Протягом майже двохсот літ українська історична думка, як ми бачили, не спромоглася зрозуміти й справедливо оцінити діяльність Дорошенка. Але чи ця діяльність проминула таки справді безслідно й марно?»
Відповідь на це питання і сьогодні актуальна, як ніколи. І наша подальша доля, і наша незалежна Україна буде залежати від того, яку ми відповідь дамо на це вічне українське питання. З ким ми сьогодні, панове-товариство? Якщо з Дорошенком (ми з ним, а не він з нами), то це одне, якщо ж ні… О, це вже зовсім інше… Тоді доводиться з болем і гіркотою погодитись з польським панством, яке у всі минулі віки обзивало (а раптом небезпідставно?) нас бидлом та холопами…
У 1847 році Тарас Шевченко в полоні безнадії, гіркоти й відчаю писатиме на засланні в Оренбурзькій фортеці про те, про що, але десь на півтораста років раніше поета, теж у полоні в гіркоті й безнадії думатиме гетьман Дорошенко в Ярополчому:
А воно ж так Дорошенкові й випаде — не в Україні він доживатиме віку, не в рідній землі його поховають…
Гетьмана не стане 9 листопада 1698 року, і звідтоді він і понині — в московській землі із забороною повертатися додому.
9 листопада 1998 року виповнилось 300 років з дня смерті великого гетьмана. Триста років! А він все ще в полоні.
Вже й Україна стала незалежною, а він все ще в полоні.
Його трьохсотлітня могила з високим дубовим хрестом — в центрі Ярополчого, біля перехрестя трьох доріг, на березі Лами. А берег той високий, видноколи з нього далекі й мальовничі: сиза далечінь з полями, гаями та перелісками, вони то збігають в долину, то знову вихоплюються на пагорби — неозоре привілля для вітрів, хмар у піднебессі, птахів і дум неспішних…
Це Шевченко напише у 1844 році через 146 років по смерті Дорошенка, а ми все ще чекаємо, коли ж правда нарешті встане на сім світі!..
Ген-ген мріють московські села.
Там, удалині, де небо із землею сходиться — темніють ліси, підпираючи верховіттями небесний пруг. То — залишки колишніх борів в’ятських. Там, на краях, куди сягає зір, небесна блакить хмуриться, там грози ходять, цвіркають блискавиці, краючи потемнілі закути між небом і землею.
А навколо Підмосков’я — у в’ятському краї прабатьківщина Московського князівства, з якого колись вилупилась Росія, там басейн Москви-ріки з її притоками Пахрою, Ламою, Лусянкою, Рузою, Нарвою, Пажою, Яхромою, Коломенкою, її серединна течія, нижче якої починаються верхів’я Клязьми та Оки з прадавніми південними степами, якими віками сунули орди кочовиків; край оборонних фортець, спершу дерев’яних, а потім кам’яних на чолі з Москвою — фортецею, що йменувалася тоді просто: Москов.
Той Москов, до якого Юрій Долгоруков щедро запрошував князів на раду: «Прийди до мене, брате, в Москов».
Хто необачно приходив, бодай і з добром та миром, то потім гірко каявся, потрапляючи в загребущі Довгі Руки Юрка суздальського. Але за те й московське князівство швидко росло й ширилось.
А втім, це вже історія, яка ніколи не кінчається — Юріїв Довгоруких у Росії, як ніде в іншій країні, завжди родить рясно.
Дні в Підмосков’ї сонячні і якісь аж дзвінкі.
Надвечір’я на Ламі тихі і гарні.
На крутому березі мудро шумить старий дуб з вузлуватим гіллям — увесь у жолудях.
Старий, а родить все так же рясно, як і в молодості своїй, що припала на часи Лжедмитрія і Смути в Росії. Під осінь жолуді один поперед одного зістрибують зі свого затишного материнського гілля, що вигойдувало їх усе літо, і скочуються з кручі в надії знайти незайману місцинку й пустити корінець у землю — а раптом пощастить вирости дубцем, дубочком, а з нього й дубом-дубищем на півтисячі й більше літ?
Той прадуб має пам’ятати гетьмана, який любив у тихе надвечір’я посидіти під ним, відходячи від денних клопотів, відтаюючи душею, любив думу свою подумати… А ще залюбки дивився, як по той бік Лами сонце схиляється на вечір, заходячи на спочивок за вечірній пруг. Гарні заходи сонця на Ламі, по тамтешньому «закаты». Та й видноколи тутешні йому нагадували щось із Правобережної України, з видноколів рідного Чигирина, коли він малим любив дивитися, як за Тясмином сідає сонце, і вода тоді в Тясмині відливає золотом.
Ось світило вже зависло над верхів’ям лісів, ось воно спустилося ще трохи нижче і вже заходить за ліси, ось вже тільки краєчок його видно, ось і пружок зник, тільки там, де воно хвилю тому було, палає золоте вогнище…
А потім і воно почало вкриватися сірим попелом. Задзвеніли комарі, зашелестів вітер, по Ламі брижі побігли… Вмер ще один день.
І часто місячної ночі (особливо як місяченько засяє уповні, як Підмосков’я потопає у срібному сяйві), блукає понад Ламою самотня неприкаяна постать — висока, тонка станом. Чи стоїть у прибережжі, на місяць задивляючись…
— То, — зауважать місцеві, — він…
— Хто — він?
— Він… А хто ж іще? Гетьман Петро. А мо’, й дух його. Чи — душа. Як по-теперішньому, той, як його… аура. Чого ходить? Та, мабуть, дорогу в Україну свою шукає, а її й немає. Шукає, шукає, вже триста літ шукає! І ніяк не знайде. Бо — немає звідси вороття. Як і дороги на милу його серцю Україну…
Так це чи ні, чи з розряду легенд та передань — хто тепер скаже достеменно?.. Відомо тільки, що в останні роки свого життя Петро Дорофійович почав з нетерпінням чекати місячних ночей. Надто коли місяць з’являвся в нічному небі Підмосков’я уповні.
Старий гетьман всідався на ґанку, запалював свою незмінну, ще з України, вишневу люлечку, пускав затишні голубі димки і замислено дивився на місяць, що, як намальований, зависав над Ярополчим. Чим дуже Агафію Борисівну дивував і навіть бідну жінку непокоїв.
— Чи ж не захворів ти бува, Петрику? — доскіпувалась вона.
— А чого це маю хворіти? — пахкав димом чоловік.
— Дак сидиш, на місяць дивишся, коли всі хрещені сплять.
— Хай вони собі сплять, а я посиджу. Чи в Московії вже й на місяць ночами не велено дивитися? Чи й на це треба дозвіл у Кремлі брати?
— Коли б знала, чого ти сидиш? Може, тобі наврочено? Може, тебе до бабки-шептухи повести?
— І не захворів я, і не наврочено мені…
— То що ж ти там таке видивляєшся на місяці?
— То, — кивав у небо, — для тебе, Гапочко, місяць, а для мене, для козаків, — наше, нічне сонце.
— Отаке сказонув! — сміялась-дивувалась Агафія (голос у неї все ще зберігався молодий, трохи грудний, що його так завжди приємно непокоїв). — Хіба ж буває, прости Господи, нічне сонце?
— У вас, московитів, може, й не буває, а в нас, в Україні, місяць так і звуть: козацьке сонце.
— Чому ж бо?
— Мабуть, тому, що козаки здебільшого вночі в похід вирушали. При світлі місяця, сонця свого. Та й хто з козаків на варті вночі у степу не стояв, сон товариства оберігаючи? І я, коли ще молодим козаком був, стояв. Дивишся, бувало, на місяць, думаєш, як з побратимом, з ним бесідуєш подумки, душу свою відводиш… От і нині думу думаю… Сиджу, в небо Московщини на місяць дивлюся та згадую свої юнацькі літа. І здається мені, що не в Московщині я, а вдома, в Україні над Дніпром, чи й над рідним Тясмином в Чигирині сиджу і на свій рідний місяць дивлюся. І маю таке відчуття, як буцімто вдома побував, ніби в Україні я і досі козакую собі та й козакую… Іноді думаю… А раптом хтось із козаків у цю мить, як я оце на Московщині на місяць дивлюся, теж дивиться на нього. Га? Тільки в Україні. Га? От ми й зустрінемось. Бодай і на місяці. І тут мені навіть ваш стрілецький воєвода на заваді не стане.
