Повертаючись з полів, чорноокі румунки зазвичай виспівували-телесувалися, і він бачив блиск їхніх білих зубів та невгамовні бісики чорних живих очей, і йому чи не вперше за карпатський похід захотілося жити, бо життя, виявляється, варте того.
У високому небі до далекого звідти пониззя Дунаю, до його гирла, до Чорного моря тяглися журавлині ключі і сумовито-печально, прощаючись із ще одним літом, що кануло в Лету, курликали в своєму піднебессі… І наче як промовляли, невідомо до кого звертаючись, а радше до самих себе: живіть, живіть, якщо ви живі, бо ж лише раз дано це життя у світі білому на чорній землі…
«І чому я провоював у цих чужих мені краях за інтереси чужих монархів аж цілих три роки?» — ні-ні, та й думав він, фін на російській службі. І в такі хвилини спалахувала в ньому і тліла невигойно-невгасаючи ностальгія, і його незборимо тягло додому, у Фінляндію, в рідну країну Суомі, за якою він так знудьгував і яка часто приходила в його сни синіми-синіми озерами… Чи не пора йому, блудному синові, зав’язувати зі службою російській імперії і повертатися додому? Тридцять літ — скільки можна? Все одно руським він так і не став, фіном був, фіном і лишився.
І в тому, що відчував себе фіном, було його спасіння. Без цього відчуття він би вже давно перетворився на воєнний механізм московитів, на ще одного — скільки їх в імперців було, є і ще буде — біля ста з чимось народів і племен підкорили, — тих найманців та перекиньчиків, на яких і трималася їхня імперія…
В Одесі Маннергейм поселився в фешенебельному готелі «Лондон», де тоді зупинялися переважно вищі російські офіцери, котрі або направлялися на фронт, або поверталися з передової в тил на лікування чи й на відпочинок, а заодно програвши та пропивши все до останньої асигнації, спустошені й вичавлені, або з нудьгою таки їхали на фронт, або, вірячи, що не все ще втрачено, гарячково заходжувалися лікуватися…
Карлу Густаву Маннергейму саме виповнилось п’ятдесят, з них 30 років він прослужив в російській армії, був учасником, власне, добровольцем русько-японської і тепер ось третій рік — Першої світової. Роки, що минули в пороховім диму, — а це не літературна красивість — пороховий дим, просто так складалося, адже він на війні завжди був лише на передовій, — в гулі артилерійських канонад та рушничної тріскотні, в іржанні бойових коней, в ревищі атак, крику й стогону конаючих, — не спустошили його, не зчерствили, навпаки, загартували. Завжди підтягнений, в бездоганній за будь-яких умов кочового армійського чи воєнного життя формі, небагатослівний (суха і лаконічна мова команд та розпоряджень — його мова), неодмінно точний, акуратист, трохи педант, зі спокійним поглядом проникливих очей, з незмінними щіточками вусів під рівним носом, відмінний офіцер і вершник (коней любив над усе і навіть колись, як кращий їздець, вчив премудростям верхової їзди осіб царської фамілії), досвідчений штабіст і такий же вояка, один з кращих польових командирів, він заслужено носив генеральські погони і був тим професіоналом, якому завжди можна довіряти і на якого завжди і за будь-яких умов можна покластися, знаючи, що такий ніколи не підведе. До всього ж він свого часу був вхожий у вищий світ імператорської Росії, і це надавало йому в полках та бригадах особливого шарму.
Попереду в нього було ще чимало життя — 33 роки. Із загальної кількості літ, відпущених йому Господом, вісімдесяти трьох, майже сімдесят він віддасть військовій справі (впереміжку з політичною) двох держав — спершу російській, а потім і вітчизняній, фінляндській, і звання та чини відразу ж по закінченню Миколаївського кавалерійського училища в 1889 році на нього посипляться як з рогу достатку. Як і ласка та увага імператорського двору — ображеним чи недооціненим він ніколи не був. До всього ж його тесть — руський генерал-майор Арапов, на чиїй дочці Анастасії він одружився в 1882 році, щоправда, в своїх «Мемуарах» він скаже про те чомусь сухо і лаконічно, як рядком із воєнного зведення: «Сочетался браком с госпожой Анастасией Араповой». А втім про себе, про особисте, він ніколи не любив ні писати, ні згадувати, бо на першому плані в нього завжди була тільки служба, служба і служба, а все інше було несуттєвим. Маючи талант, велику здатність до військової справи, він легко долав круті сходини службової кар’єри, своєчасно отримуючи все нові й нові звання. Був першим з трьох поколінь фінських баронів Маннергеймів, які присвятили себе — і успішно! — військовому поприщу. А вже за ним майже всі чоловіки його роду будуть неодмінно вибирати лише військову справу, хоч таких запаморочливих вершин, як він, і не сягнуть. Високого зросту, він завдяки ідеальній виправці та негнучкості спини й карбованим армійським крокам (щоправда, в останній час мав поранену ногу) справляв враження ще вищої людини. При ході шпори тонко дзвеніли на його блискучих, завжди ідеально начищених лакових чоботях з високими цупкими халявами. На лівому боці наче приклеїлась георгіївська шабля «За хоробрість» (нагорода за бої під Любліном). Все в нього — кітель з відзнаками, галіфе з лампасами, портупея (шинель і похідну валізу ніс ад’ютант) працювало на імідж. По зовнішньому вигляду трудно було визначити його національність. Іноді він здавався слов’янином, руським дворянином, іноді ж — частіше — німцем чи просто західноєвропейцем, принаймні іноземцем серед руських; то своїм серед чужих, то чужим серед своїх, хоча все ж таки був тим, ким він і був насправді — фіном, людиною європейською. А те, що його предки були з півночі, з берегів холодних і суворих, робило часом і його таким — суворим і холодним, вродженим мисливцем, готовим до рішучих дій в будь-яку мить. Так воно, властиво, й було.
Він легко зійшовся з високопоставленими постояльцями одеського готелю «Лондон», які збиралися вечорами для випивок, картярства й розмов про поточний момент, що тоді в імперії був непростий. Дещо і він міг розповісти — як прямий очевидець тих подій. 15 березня останній російський імператор Микола II зрікся престолу (через три дні те ж зробить і Великий князь Михайло Олександрович, так і не побувши монархом), а кількома днями раніше Маннергейм у службових справах відвідає Петроград, і події та все, що з ними пов’язане, починатимуться на його очах. Не вистачало хліба, натовпи людей, доведених до відчаю, в колись багатій — а втім, ще вчора багатій — імперії грабували магазини й пекарні, вулицями безперервно сунули демонстранти під червоними — і де вони в один день понабиралися? — прапорами, вже лилася кров, у цивільних — вельми підозрілих типів — з’явилася зброя. Аби не привертати до себе уваги (за офіцерами, особливо вищими, вже почалося полювання), Маннергейм, хоч і залишався у формі й чоботях, але на плечі накинув зимову шинель без знаків одміни, зняв шпори, надів папаху, що її тоді носили не тільки військові, а й цивільні, і тому вона не привертала до себе уваги.
Офіційна людина (якщо так можна було назвати чиновників, які позапирались у своїх кабінетах) — більшість з них так і взагалі не з’являлася на службі, була розгублена, якщо не сказати — в трансі. Військові частини, ліквідувавши офіцерів, переходили на бік бунтівників, тюрми брали штурмом, випускаючи навсібіч арештантів, і ті займалися грабунками, посилилися напади на поліцейські дільниці, їх теж грабували й палили. Вуличне освітлення було слабким, а вікна будинків темними, в квартирах з обачності навіть не запалювали світла. Раз по раз вулицями проносилися вантажівки з червоними прапорами, у яких сиділи солдати й озброєна цивільна шпана з вуличними проститутками.
В Москві він з’явився разом з революцією, що вже спалахнула й там. Вона його всюди тепер супроводжувала, йшла за ним по п’ятах, і від неї неможливо було ані сховатися, ані бодай відірватися на день-два. У Київ він теж прибув разом з революцією (бачив, як прикрасили пам’ятник Столипіну червоним шарфом). Не затримуючись в матері городів руських, відразу ж відбув на південь і після авдієнції в командуючого Південним (румунським) фронтом генерала Сахарова, якого марно намагався було вмовити очолити спротив анархії та революційному розгулу, проте генерал виявився надто обачним, якщо не сказати — боязливим, з відомої слов’янської когорти «Як би чого не сталося? Авось, і так пронесе…», тож на фронт відбув з важким серцем, де, за його пізнішими розповідями, «революція поширювалася, як лісова пожежа». Особливо зміцніли анархічні настрої, як Тимчасовий уряд оголосив про свободу слова, преси, зібрань, а також про право на страйки, які віднині можна було проводити навіть у військових — нонсенс з нонсенсів! — частинах. Військові трибунали і смертна кара теж були відмінені, і офіцери вже всерйоз непокоїлись за власне життя. За нововведеннями тепер солдат міг будь-коли взяти відпустку, або, простіше кажучи, злиняти — дезертирів на кінець лютого вже нараховувалося більше мільйона, а військове керівництво, розповідав Маннергейм в готелі «Лондон», нічого не робило для боротьби з революційною анархією. (Щоправда, генерал Корнілов спробував було своєю владою відновити військові трибунали у ввірених йому частинах та смертну кару, що зіграло деяку роль, але виправити становище вже не могло — лінія фронту відкотилася аж на 100 кілометрів назад).
