В її розкішних апартаментах за великим столом збиралися за чаюванням десятки чоловіків, і посиденьки затягувались часом і до півночі, і всі лишалися задоволеними — і господиня, і гості. В той неспокійний час номер леді Паджет в готелі «Лондон» був чи не єдиним місцем, де можна було відвести душу в невимушеній бесіді і ще залишатися цивілізованою, порядною і глибоко естетичною людиною.

Про леді Паджет Маннергейм був поінформований знайомим офіцером, який раніше поселився в готелі, як і про її номер, що відігравав в Одесі роль клубу однодумців.

А втім, леді Паджет першою на нього вийшла. Сталося те доволі несподіваним способом. Маннергейм якось зібрався дзвонити з фойє по телефону. Коли відкривав записну книжку в пошуках потрібного номера, з неї випала біла квіточка, молода дама дещо мужицького вигляду, яка стояла поруч і хльостала себе стеком по халявах блискучих чобіт зі шпорами (чому зі шпорами? Ох, ця жіноча слабкість! А леді, певно, належала до сорочого племені, яке так і кидається на все блискуче), з чудовою реакцією, адже Маннергейм не встиг і зафіксувати, що в нього випадає із записника, підхопила квітку і галантно, з приязною посмішкою (некрасива, вона, виявляється, коли посміхалася, навіть ставала досить привабливою) подала йому квіточку. Отакої, подумав генерал, — не він кавалер, а — вона. Цим невідома дама навіть поставила його в дещо незручне становище.

— А ви, бойовий генерале, виявляється, сентиментальний? — подивувалася незнайомка. — От уже не думала, що в фронтовика (вона про нього вже все знала) може зберігатися засушена квітка… Подарунок якихось жіночих ручок, га? Зізнайтесь, генерале, я страх яка цікава!..

— Дякую, — взяв він од неї квітку. — А щодо сентиментальності і… гм-гм… жіночих ручок, ви помилилися, леді… леді…

— Мюріель Паджет.

Йому нічого не залишилося, як і собі відрекомендуватися.

— Карл Густав Маннергейм, генерал-лейтенант, командуючий 6–м кавалерійським армійським корпусом.

— От і чудово, що ми познайомились, — розквітла леді Паджет — і тут вона брала ініціативу в свої руки: — Ще один знайомий — це ще одна опора в цьому такому… гм-гм… розпрекрасному світі! — Виявляється, вона ще й була витіюватою фанфаронкою. — Чи не правда, генерале, ми повинні триматися разом, адже наперед ще невідомо, хто з волі Господа кому знадобиться.

— О, так, леді Паджет. Був би радий, якби я вам хоч колись та знадобився. Загалом, я вельми потішений знайомством з вами.

— Я — теж, генерале. Ви тільки-но прибули з фронту? Як на вашу думку професіонала… Хоча… не буду квапити події і задавати вам запитання про ситуацію на фронті, куди я маю днями виїхати з місією Червоного Хреста — це потім. За більш зручних обставин. А зараз, з вашого дозволу, всього лише одненьке запитаннячко особистого плану. Даруйте, генерале, але я вельми цікавою вдалася у своїх батьків. Як і кожна жінка. Засушена квітка у вашому записнику фронтовика — це вельми інтригуюче. Очевидно, ця квітка є… — вона на мить запнулась, підбираючи російські слова: — Згадала! — ляснула себе стеком по халяві чобота. — Вона є… ваш амулет? Чи як у слов’ян обе… оберіг?

— Н-не думаю.

— Тоді що це… є? Даруйте, моя… е-е… чисто жіноча цікавість.

— Це не є талісман, як можна було б подумати. Хоча… Не знаю, леді, не знаю. Можливо, ви й праві. Швидше всього, це так. Талісман. Амулет. І оберіг. Хоча я ношу квітку швидше всього з поваги.

— О-о, цікаво. До кого з поваги, дозвольте ще поцікавитись?

— До самої квітки, леді Паджет. Я повернувся з Трансільванії, з Карпат. Мій корпус стоїть на захід від Сучави. І там я зустрічав повсюдно ці квіточки з маленькими голівками — білими, жовтими, червоними. Вони всюди витикаються з-під каменя. Звуть цю квітку каменеломка. Або в українців — розрив-трава. Чи ще — ломикамінь.

— Ломикамінь? Як гарно звучить! — захоплено — вона, здається, завжди захоплена, — вигукувала леді.

— В українців, між іншим, багато що звучить гарно.

— Така крихітна квіточка і — ламає камінь?

— Величина і стійкість не завжди співпадають. І в малої величини може бути велика стійкість. Це залежить від духу, від внутрішньої сили, спротиву і впевненості не уступити сильному свого життєвого простору.

— Цим вона вам і подобається, генерале?

— Так. Своєю впертістю, затятістю. Своєю вічною боротьбою із сильнішим за неї противником. Сильнішим устократ. З каменем, ясна річ. Але вона, хоч і крихітна і беззахисна, а завжди перемагає каміння.

Хотів було додати, що квітка йому нагадує його Батьківщину, маленьку й беззахисну Фінляндію, яка століттями змушена боротися із сильнішою своєю сусідкою на сході — хоч і досі ще не виграла, але ж і не програла. Все ще, як кажуть, попереду. Вона тримається, бодай і в статусі Великого Фінляндського королівства. Не так, як Україна, яку Росія і геть підім’яла.

Подумав, але промовчав.

— Цікаво, за що ж вона бореться із каменем?

— За свою свободу, леді. За право жити, рости і квітнути так, як вона хоче. На власній землі, бодай і захопленій камінням.

— Ось ви який, генерале?! — зачудовано дивилася на співбесідника. — Ви часом не поет?

— Я тридцять років офіцер, леді. А військова служба не сприяє поезії. Тут хоч би прозою не розучитися говорити.

— Звичайно. Проте повернемось до ломикаменя. Він що — справді перемагає камінь? Отака маліпусінька квіточка, на яку нема чого й дивитися?

— Судячи з назви — так. І з реальної ситуації теж. Ломикамінь вперто росте серед каміння і воно нічого з ним не може зробити.

Леді вже з неприхованою симпатією дивилася на Маннергейма.

— Ось який ви, генерале?! Ви, здається, руський? Німець?

— О, ні, — аж з обуренням вигукнув він. — Я — фін, леді. Фін, і прошу з іншими мене не плутати. Фін! Або, як у нас кажуть: суомалайсет, леді Паджет!

— Фінський генерал і раптом…

— Я руський генерал, леді. Але фін — за національністю, — поправив її Маннергейм. — Хоча дуже хочу стати нарешті й фінським військовиком. Тим більше, Фінляндію чекають великі події.

— Руський генерал, а патріот своєї батьківщини. До речі, генерале, запрошую вас сьогодні увечері на чаювання. Збереться, як завжди, добра компанія гарних людей. І ви теж станете окрасою мого товариства. Чекаю вас, генерале, а тому не прощаюсь. Рада була знайомству.

— Взаємно, леді.

«Одного разу леді Мюріель організувала чаювання для своїх багаточисленних приятелів, яких вона здобувала своєю доброзичливістю та дружелюбністю».

Це він через десятиліття й десятиліття, проминувши вже пік свого неймовірного злету і виконавши те, для чого його й було покликано Провидінням, працюючи над «Мемуарами», згадає далекий 1917 рік, Україну, Одесу на березі Чорного моря, готель «Лондон». З усіх своїх численних знайомих по недовгому проживанню в тамтешньому готелі, а назнав він їх там багато, зафіксує в спогадах лише екстравагантну представницю Червоного Хреста Британії екзотичну леді Мюріель Паджет. З одеського періоду розповість у спогадах лиш про те нічне чаювання, бо воно тільки на перший погляд було дрібним випадком на шляху його багатого на значні події життя, але згадає в своєму «генеральському» стилі: сухо і лаконічно, як про щось випадкове. Власне, кількома «бідними» фразами (можливо, й нарочито не схотів живописати з-за своєї вродженої скромності й бажання ніде й ніколи не виділяти свою персону, а виставляти наперед інших — офіцерів та солдат). А жаль, випадок вартий, аби мемуарист зупинився було на ньому детальніше, адже таке не щодня трапляється. І навіть не щороку. Хіба що раз на піввіку.

Та ось як тоді розвивалися події.

Після чаю й бесіди, що тривала кілька годин поспіль — ні про що зокрема, про все взагалі, а найперше про тривожну обстановку, що тоді набирала обертів в російській імперії, а вже потім гостинна леді зненацька запросить гостей в іншу кімнату — нею виявиться довге вузьке помешкання з блискучою підлогою. (Маннергейм і через десятиліття запам’ятає таку, здається, ніби ж несуттєву деталь, але для нього важливу: блискуча підлога могла виявитись слизькою, тож він з хворою ногою мав по ній рухатись обережно, аби не спіткнутися і зовсім не вивести з ладу ногу, що вже почала гоїтися).